|
Свідчення
1 2 3 4
«Ми молилися й читали 90-й псалом» Історія Ярослави з Маріуполя, 10.10.2023
Ми прожили в Маріуполі під обстрілами три тижні. За цей час Бог неодноразово рятував і захищав нас. Ми проживали на східній околиці міста. Цей район обстрілювався ще з 2015 року. 24 лютого вранці ми з рідними (усього 8 чоловік) переїхали в центр, до знайомої сім’ї, яка складалася з 4 осіб. Ці три тижні ми провели разом. Із першого дня стали разом молитися. Це давало силу й надію, особливо тоді, коли пропав інтернет, зв’язок, і незрозуміло було, що відбувається навколо.
Ріст моєї віри перед лицем смерті. Тімоті КЕЛЛЕР, 10.10.2023
19 травня 2023 року після тривалої хвороби відійшов у вічність видатний пастор, теолог, апологет Тімоті Келлер — один із найвпливовіших християнських мислителів сучасності. Здобувши ґрунтовну богословську освіту, він став пастором у штаті Вірджинія, згодом відкрив церкву на Манхеттені. Також заснував організацію Redeemer City to City, яка готує пасторів для служіння в мегаполісах. До вашої уваги уривки зі статті-сповіді Тімоті Келлера, написаної в березні 2021 року.
Хроніки війни. «Кожен поїзд брали штурмом», 10.10.2023
Мене звуть Ліза. Я харків’янка. Три роки тому помер мій чоловік, і я залишилася з 4-річним сином. 23 лютого 2022 року ми приїхали зі школи, сходили до магазину та провели звичайний зимовий вечір. Останні кілька тижнів у ЗМІ звучала тривожна інформація про можливе вторгнення росії. Не вірилося, але внутрішня тривога була. Всю ніч мій кіт тупцював по моїй подушці й голові, не давав спати. Раніше він ніколи так не поводився. О 04:50 я почула вибухи і зрозуміла, що «почалося».
Роман МАРЧЕНКО: «На передовій трапляються
випадки, коли рятує лише віра», 10.10.2023
54-річний Роман МАРЧЕНКО із Запоріжжя воював у лавах ЗСУ, нагороджений званням захисника Вітчизни. Він пішов добровольцем захищати країну у квітні 2022 року. Під час штурму на Ізюмському напрямку отримав поранення та контузію: «Прилетіла міна. Осколкове поранення в ногу й контузія. До великої війни Роман мріяв стати капеланом, а після того, як дістав поранення, зрозумів: настав час, аби здійснилося бажання. Для цього потрібна була певна підготовка. По-перше, щоб церква дала згоду на капеланство й рукопоклала на це служіння. Далі треба пройти курси, на які Роман поїхав до Києва. Курси проходили в березні цього року на базі церкви «Філадельфія».
Олександр Душкевич: «Вражає, наскільки Бог відкритий для людей під час війни!», 10.10.2023
Олександр Душкевич — пастор церкви в м. Баштанка Миколаївської області — у березні 2022 року з дружиною та двома дітьми опинився на лінії бойових дій. Про обставини, у яких довелося служити, він розповів журналістам телепередачі «Голос, що кличе».
Дорогами війни. Таємниця нашої незламності, 10.10.2023
У вівторок, 6 вересня, мені зателефонувала дружина й сказала, що мене розшукують. Звісно, що в мене був страх, хоча я й не знав, за що мене можуть шукати. Виїхавши в поле, став молитися, щоби Бог скерував мене, бо не розумів, що маю робити далі. Тільки-но я почав молитву, як пролунав ще один дзвінок від дружини. Вона запитала, де я та сказала, що вона в церкві, її «забрали». Коли я під’їхав до церкви, то там стояло декілька машин і багато озброєних росіян. На мене одразу ж направили автомати, тому я мовчки пішов туди, куди мені звеліли. Зайшовши в приміщення церкви, побачив там безлад. Усе було перевернуто.
Моя долина смертної тіні. Сергій СКЛЯРОВ, 10.10.2023
А далі почалися темні часи. Нас відрізали від зв’язку. Не було світла, води, газу. І разом із цим настали невластиві для весняного Маріуполя морози. У мене велика сім’я — восьмеро дітей і вже шестеро внуків. І не так то й легко було всім разом виїхати. Але й жити в місті ставало дедалі небезпечніше. Одного ранку я побачив, як сусід збирається в дорогу. Проте надвечір він повернувся додому й сказав, що місто оточене й виїхати дуже складно.
Служіння під окупацією. Свідчення родини Кібишів, 10.10.2023
Село Нова Олександрівка Куп’янського району на Харківщині ще з початку війни опинилося під окупацією. Пастор місцевої п’ятдесятницької громади Василь Кібиш зі своєю сім’єю — дружиною Аллою та 12-ма дітьми — вирішив залишитися в селищі, щоб допомагати людям. «Уся надія була тільки на Бога, і ми дивилися, як батьки на все реагують, разом дуже багато молилися, — розповідає донька Олена Кібиш.
Оточення, обстріли, молитва, жива віра та живий Бог. Женя ЯЗВІНСЬКИЙ, 27.07.2023
Напишу одразу, що ми вийшли. За цей час ми були практично в тактичному оточенні двічі. У Сєверодонецьку та Лисичанську. Це не повне оточення, були шляхи відходу, але нерви мали напружені. Пам’ятаю, як ще в Сєверодонецьку після одного з обстрілів потрібно було відновити зв’язок. А це означало, що вночі треба було робити свою роботу в повній темряві, незважаючи на те, що десь поряд працювала артилерія. У такі моменти випробувань не дуже хотілося виходити надвір і щось робити. Але робота є роботою, і на війні кожен має своє завдання. Одягнувши броніки та каски, ми вже біжимо вулицею. І тільки коли десь осторонь чули виходи, то на кілька секунд зупинялися, щоб визначити, куди лягатиме приліт. Це були тривожні секунди.
Моя духовна війна. Світлана КУЧЕРЕНКО, 27.07.2023
Я покаялася на залізничних рейках у містечку Жмеринка Вінницької області. Сталося це так. Мою маму запросили на євангелізацію, там вона навернулася до Господа й стала ходити до церкви. І я ходила з нею як «дитина віруючої мами». Якось після богослужіння, це було 2 листопада 1997 року, ми з молоддю після недільної школи вирушили до одного з братів додому, щоб пообідати й провести репетицію зі співу. Коли йшли залізничними рейками, цей брат сказав: «Ви знаєте, у мене таке враження, ніби над церквою натягнута гумова ковдра…»
14 днів у підвалі, 27.07.2023
Пастор Олександр Усатюк був удома, в Ірпіні, коли під вечір 24 лютого йому подзвонила одна жінка, член церкви: «Пасторе, ми сидимо в мене в підвалі, нас 14 чоловік». Служитель зрозумів, що потрібно завезти їм продуктів. Спершу хотів їхати сам, але дружина сказала: «Ні, я поїду з тобою». Тож вони взяли сина й поїхали всі разом. Привезли харчі, розвантажили, спустилися в підвал... Це був перший день їхнього двотижневого перебування в підвалах — вийти вже не змогли через бомбардування. Тоді думали: день-два — і все скінчиться…
Тим, хто любить Бога, усе на добро, Оксана СОРОКІНА
Свідчення Оксани Сорокіної, надруковане в попередньому номері журналу, несподівано отримало своє продовження. І ми хочемо поділитися ним із вами, оскільки наш журнал став одним із об’єктів цієї дивовижної історії.
«Мудра жінка будує свій дім…», Оксана СОРОКІНА, 6.12.2021
Я народилася 1979 року в м. Калуш Івано-Франківської області. Була другою дитиною в сім’ї. Мене не планували… Просто мама годувала грудьми брата, із циклом була нестабільність — і через рік народилася я. Дуже рано стала розмовляти, легко запам’ятовувала довгі вірші. У віці півтора року знала молитву «Отче наш». Коли мені було 5 років, батьки розлучилися — і ми переїхали жити в Харків, до маминої старшої сестри. Мама багато працювала, деколи в нічну зміну, і ми залишалися з братом ночувати в дитсадку. Я дуже любила співати, і вчителька музики, яка працювала в садочку, постійно казала, що за свою 15-річну практику не мала такої талановитої дитини.
Михайло МУХАР: «Неможливе людям — можливе Богу!», 6.12.2021
Я народився на Харківщині. Батьки були ще молодими — мамі було майже 18, татові за 20. Коли мені виповнилося 3 роки, вони розлучилися. Мене стала виховувати бабуся. Як і більшість людей в Україні, ми на свята відвідували храми — і не більше того. Але прийшов момент, коли Господь постукався до нашої родини. Бабусі на той час було під 50 років. Вона пережила велику зраду від свого другого чоловіка. Це настільки її вразило, що хотіла закінчити життя самогубством. Але якось до неї прийшла знайома й розповіла про Ісуса Христа.
«Все, що в силі чинити рука твоя, те роби», Анатолій БЕСКРОВНИЙ, 7.09.2021
Я народився та виріс у християнській сім’ї, але в молодості не служив Богові, був грішником. Та з дитинства пам’ятаю зібрання, це були часи Радянського Союзу. Часто вони відбувалися й в нашій хаті. Були гоніння, тому збиралися ночами: приходили, коли темніло, а йшли, коли ще не світало. Завжди була спільна вечеря — і це особливо запам’яталося. Жили ми незаможно, дітей було багато. І ті, хто приходив до нас на зібрання, приносили гостинці. Тому для нас, дітей, усі віруючі було хорошими.
Юлій МОРОЗОВ: «Господь має Свій план...», 7.07.2021
Сьогодні чув, як на вулиці тато гримав на свого сина: «Ще раз побіжиш від мене — ноги поперебиваю!» Чую таке регулярно й хочеться зупиняти таких батьків. Мій син не бігає. І не розмовляє. Навіть сидить погано. Його звати Федір. Йому вже 11 років. І я все ще ношу його на руках. Бо він — наша особлива дитина, яка докорінно змінила мене, моє життя, пріоритети. І заразом ще багатьох людей навколо.
Василь КОЗЯР. Сила ревної молитви, 7.07.2021
Василь Петрович Козяр — пресвітер Церкви християн віри євангельської с. Новорічиця, яка в цьому році відзначає 100-ліття з дня створення (матеріал про це читайте на сторінках 50-53), розповів про особливі милості Божі, даровані церкві, серед яких було багато зцілень. Деякі з чудодійних оздоровлень, які відбулися в Новорічиці, ми записали для утвердження у вірі наших читачів.
Станіслав ШИНКАРЬОВ: «Я живий пам’ятник невідомому євангелісту», 7.07.2021
Ми з моїм молодшим братом виросли в простій радянській сім’ї, де слово «Бог» ніколи не згадувалося. З дитинства я грав у футбол, навчався в ДЮСШ, потім в училищі олімпійського резерву. У 18 років підписав свій перший професійний контракт — і поїхав у Росію. Заробляв непогані гроші. Але під час однієї гри отримав дуже сильний удар у коліно, який призвів до серйозної травми — розриву менісків. Я повернувся в рідний Дніпропетровськ, зробив операцію в обласній лікарні і став відновлюватися.
1 2 3 4
|
