Благовісник

 

Благовісник у Фейсбуці
Благовісник
у «Facebook»

 

Останній номер
4,2023
«Чи є справедливість на світі»

 

 

 

Свідчення

1 2 3 4

Бог, що забирає біль, 27.12.2017
Я хочу розповісти про диво в нашому житті, яке відбулося в 2013 році. Я до цих пір під враженням від дій Господа, і донині Він дивує мене, зміцнює мою віру!
У мене є 12-річна дочка, яка отримала в спадок від моєї мами погану хворобу — мігрень. Деякі люди пов’язують звичайний головний біль із мігренню.

Грецька полонянка, або «Поклич до Мене в день недолі!», 27.09.2017
Оксана Удовенко народилася 1980 року в Миколаєві. Закінчивши школу, стала готувати документи, щоб поїхати навчатися в Грецію. Саме тоді навернулася до Бога її рідна сестра. Під впливом сестри Оксана навіть прочитала Новий Заповіт. «Та мені було закрите Боже Слово, — каже вона. — Тим більше, у нас були важкі сімейні обставини… Напевно, тому я й не вірила в Бога. Не розуміла, чому Він допустив стільки горя в моєму житті». Коли Оксана від’їжджала, сестра сказала їй на прощання: «Якщо тобі буде дуже важко, поклич до Бога — і Він тобі допоможе!» Ці слова міцно закарбувалися в серці дівчини й відіграли вирішальну роль у критичний момент життя. Про те, що трапилося з нею в Греції, розповідає сама Оксана.

Свідчення Олександра МЕЛЬНИКА. Загублений час, 16.12.2016
Олександр Мельник — герой нашої оповіді — знає, як це серйозно — втратити дорогоцінний час. У 27 років йому не було чого доброго згадати про своє життя. Це тепер він щасливий, усміхнений та життєрадісний чоловік, батько п’яти дітей, служитель церкви. У нього є власний будинок і автомобіль. Але сімнадцять років тому про все це він міг тільки мріяти. Ще юнаком Олександр став заручником алкоголю, від якого не міг звільнитися, аж доки Господь не прийшов у його життя.

Свідчення В’ячеслава ЩЕРБЛЮКА. Бог повернув мені радість дитинства, 8.02.2016
Я народився 1993 року в Луцьку в неповній сім’ї. Нас із сестрою виховувала мама. Батько загинув в автомобільній аварії. Я його взагалі не пам’ятаю, тільки знаю, що він був злочинцем і наробив багато зла. Багато людей проклинали нашу сім’ю. А хіба може вийти від поганого щось добре? «Бо хіба ж виноград на тернині збирають або фіґи із будяків?» (Мт.7:16). От і мене теж з дитинства тягнуло до злого, до поганої компанії.

«Я вирішив не радитися зі спеціалістами, а радитися з Богом». Свідчення Олександра Третяка, 30.06.2015
Перш за все я хочу, щоб моє свідчення було про Господа, Який дивним способом турбується про Своїх дітей і має план, певне передбачення для кожного з нас. Те велике, що Бог зробив у нашому житті, свідчить про те, що Господь вникає абсолютно в усі дрібниці нашого життя, турбується про нас і допомагає нам у Свій час. Кінець 2013 року. Закінчується перший семестр у школі. Шестирічний синок Мирослав ходить у перший клас. Ніщо не передвіщає якихось проблем. І ось на останньому тижні вчитель кличе мене до школи: дитина жаліється, що в неї болить живіт.

У пошуках любові, Роман ЛИЖЕЧКО, 22.01.2015
Свою біографічну розповідь присвячую дітям-сиротам, випускникам школи-інтернату, усім тим, кому не вистачає батьківської любові й підтримки. Я народився в с. Кушниця Іршавського р-ну Закарпатської обл. в 1990 році. Коли мені було сім років, ми з мамою і братом переїхали в Житомирську область. Там мама влаштувалася на роботу, на ферму дояркою, і нам дали будинок. Незабаром вона зустріла чоловіка, якого, на її думку, вона полюбила, і стала з ним жити в громадянському шлюбі.

Тепер ми щасливі!, Валерій ЧАЮН, 22.01.2015
Мене звати Валерій, мою дружину — Лена. Багато років ми знали й вірили, що Бог є, але ніколи до Нього не зверталися і Йому не служили. Ми жили звичайним мирським життям. Я працював завфермою в колгоспі, Лена доглядала дітей, яких у нас народилося двоє. Коли я поїхав до Румунії на заробітки, то ніщо не віщувало біди. А вона вже була поряд. Коли я повернувся додому, Лена вже лежала паралізованою в районній лікарні.

Поліна СЕМЧИШИН: "Я народила сина у в'язниці", 9.12.2014
Я народилася в 1947 р. на Тернопільщині в християнській родині. Сім'я у нас була велика, тому батько тяжко працював, щоб прогодувати дітей. Я вчилася в школі, потім закінчила училище. Була щирою християнкою з дитинства, через що потерпала від безбожної влади комуністів, але справжні труднощі в моєму житті очікували попереду. З училища мене направили на роботу в Хмельницьку область. Там була гарна фабрика, і я хотіла влаштуватися туди працювати. Але мала труднощі з тим, бо була віруюча.

Віктор Ярощук: Смерті не існує!, 3.05.2014
Віктор Ярощук — відома людина не тільки на рідній Рівненщині, а й в усій Україні й навіть за її межами. Йому 54 роки, разом із дружиною Тетяною Володимирівною виховали троє синів і п'ятеро дочок. Уже протягом 15 років Віктор Іванович служить пастором у с. Гаї-Сетенські. Та люди більше знають його як народного лікаря.
Він багато разів дивився в очі смертельно хворим людям. А у 50-річному віці самому лікарю довелося зустрітися віч-на-віч зі смертю. Про це та інше Віктор Іванович розповів в інтерв'ю.

«Щоб зрозуміти й полюбити Христа», Свідчення Ірини Гергішан, 15.03.2014
Як швидко плине час… Хоч відтоді минуло 25 років, а я пам'ятаю все, ніби це було учора. 1987 рік. Літо. Я, студентка Кишинівського держуніверситету, приїхала на канікули до батьків, та несподівано захворіла. Довелося звернутися до лікаря і щоденно їздити на процедури в місто. Одного разу, не заставши лікаря, який лікував мене, я вирушила блукати по місту. Попереду, постукуючи паличкою, йшов сліпий чоловік. Раптом він зупинився, ймовірно, намагаючись зорієнтуватися.

«Тут мій дім!», Свідчення Ольги Саражанської, 15.03.2014
Ольга Саражинська у «Відвазі» вже півтора року. Це її пензлю належать картини на стінах притулку, також вона прикрашає кімнати композиціями з квітів. «Увесь дар, вкладений у мене Богом, сюди віддаю, — каже Ольга Миколаївна. — Хочеться, щоб було гарно. Хочеться, щоб ці знедолені люди бачили красу, а не ті смітники! Щоб вони тягнулися до чистоти. Минулого року вирішувалося питання, кому чергувати в притулку. Я відразу погодилася. І знаєте що? Я вже й додому не хочу йти. Буває, і зайду щось узяти, побуду з півгодини — і більше не можу. Все мене сюди тягне... Тут мій дім!»

Шість картоплин у руках удови, Роман КОРНІЙКО, 1.10.2013
У нас, в «Отчому домі», були такі періоди, коли навіть не було чим годувати дітей. Це був 2000 рік. Одного разу виникла така ситуація, що не лишилося грошей і не було відомих нам джерел, звідки могли б поступити гроші, хоч кричи ґвалт. У нас тоді було 36 дітей. Уже всі працівники повиносили з дому, що можна було винести, щоб прогодувати дітей. І тут під час молитви Бог спонукує мене їхати до батьків попросити чотири мішки картоплі.

«Будучи лежачою хворою, народила четверо дітей», Любов КЛИМОВИЧ, 1.10.2013
Мені 47 років. Народилася в християнській родині. Мої батьки виховали дев'ятеро дітей (семеро синів і дві доньки), а я з них наймолодша.
Я інвалід І групи, діагноз: «Ревматоїдний поліартрит». Не можу ходити, якщо ж посадять у візок, то сидітиму. Хвороба розвинулася через дев'ять місяців після заміжжя. А вийшла заміж у 1990 році (дякую Богові за свого чоловіка Сашу). Після трьох років виснажливої хвороби, коли вже не могла встати, я завагітніла.

Три моїх життя, Наталія ДЬОМІНА, 20.06.2013

У віруючих (і невіруючих) людей іноді складається думка, що життя слідування за Богом — це суцільна низка чудес, зцілень та благословень. Але не всі молитви бувають почуті і не всі проблеми вирішені. Хтось, як сказав автор Послання до євреїв, «одержавши засвідчення вірою, обітниці не прийняли» (11:39). В таких випадках найбільшим чудом є віра цих людей: не тільки не втрачена, але й загартована та зміцніла. Тоді свідчення твердості віруючих, які попри усі проблеми та випробування зберегли віру, є не менш сильним, аніж свідчення про чудесне вирішення проблеми. Пропонуємо свідчення людини, яка пройшла долиною страждань, яка не отримала явного зцілення, але продовжує свідчити про Божу милість в її житті.

«Ти перемінив мені плач мій на радість», Людмила КОЛЕСНІЧЕНКО, 18.12.2012
Стати мамою я мріяла ще із самого дитинства. Ми з сестрою виростали в Україні й дуже любили доглядати маленьких діток. Про це знали всі на нашій вулиці, тому довіряли нам своїх немовлят — і ми із задоволенням їх бавили. Ми дуже раділи, коли в нас народився ще один братик незадовго до виїзду в Канаду. Там, у Канаді, я вийшла заміж у досить молодому віці, ще коли навчалася в університеті. На той час ми з чоловіком віддали планування нашої сім'ї в руки Божі й вирішили, що я буду продовжувати навчання, але якщо Господь нам дасть дитинку, то я призупиню навчання.

Перипетії долі: через страждання до світла. Свідчення Людмили Шуман, 18.10.2012
Моє дитинство та юність проминули на Далекому Сході, на півдні острова Сахалін, у місті Корсаков. На острові у той час не було ніяких церков. Не говорили про Бога й унашій сім’ї, бо мій батько був військовим, комуністом. Тому я нічого не знала про Бога. Була в дитинстві «жовтеням», піонеркою, комсомолкою. Про Бога могла чути тільки від бабусі Федори (маминої мами), коли з батьками та молодшим братом Олександром приїжджала у відпустку в Україну. Бабуся була православною й водила мене в церкву в селі Куснища Любомльського району Волинської області. У православному служінні я нічого не розуміла. Уявляла Бога в образі грізного судді й боялася ікон.

«Мені купили плаття, у якому мали покласти в труну…», свідчення Лади Шмель, 27.06.2012
Я народилася в культурній, інтелігентній сім’ї. У нашому домі не було сварок, скандалів, не вживали спиртних напоїв. Нас правильно навчали й виховували. Але в нашій сім’ї ніколи не говорили про Бога — ні доброго, ні поганого. Мої батьки були зайняті роботою і кар’єрою, але зовсім не працювали наді мною. Усе це не могло не позначитися на мені: у 16-літньому віці я опинилася на лаві підсудних.

Світло крізь ґрати, Свідчення Олега Гайдарова, 20.03.2012
У розбійників, розіп'ятих на хресті поряд з Ісусом Христом, здавалося, вже не було шансів покаятися. Один з них злорадно насміхався з Христа, наслідуючи жорстокий натовп старійшин, а інший — заступився за Ісу­са, усвідомлюючи, що Той безневинно покараний. Той, хто злословив Господа, мав жорстоке серце і навіть на хресті не покаявся за усе зроблене зло. Ісус був так близько, але він Його відкинув. Він втратив свій останній шанс. Олег Гайдаров, нині відповідальний за місіонерське служіння місії «Добрий Самарянин», теж колись був, як він себе називає, розбійником, але, слава Господу, свого шансу не втратив.

Довга дорога до зцiлення, 27.12.2011

Іван Федорович Фенич, нині диякон церкви ХВЄ м. Берегова Закарпатської області, народився 20 червня 1948 року в с. Сільці Іршавського району Закарпатської області. Його мама народила дев’ятеро дітей, але тільки п’ятеро з них вижили. Згодом, навернувшись до Господа, брат Іван зрозумів, що це Бог дарував йому життя і зберіг його, тому що мав особливий план для нього. Ось як він сам розповідає про своє навернення та ходження з Богом.

Воля Божа у мосму життi, Свідчення Валерія Шмідта, 5.06.2011
Я народився у сім’ї віруючих батьків. З дитинства був навчений Слова Божого, молитві. Я бачив дію сили Божої в житті людей. Моя мама часто хворіла. Повертаючись зі школи, я не знав, чи вона вдома, чи в лікарні: у неї вроджена вада серця. Багато разів, коли вона була в критичному стані, я бачив, як віруючі молилися; був свідком, як хвороба відступала — і мама одужувала. Одного разу, коли батько був на роботі, ми, діти, зголодніли і стали просити в матері їсти, а вона каже, що не має сили щось приготувати, і порадила нам молитися. Після молитви мама встала з постелі. >>>

Демон смертi прийшов, щоб забрати життя, свідчення Олександра Банади, 21.03.2011
Мертва темрява огорнула кімнату. Здавалося, що в цій пітьмі немає нічого живого. Усе мовчало. І це була не просто нічна тиша, а темний морок, від якого на серці робилося тяжко. Уже тоді Олександр не боявся цієї темряви, але все ж таки відчував її згущення над своїм тілом. >>>

Промолені стіни монастиря-тюрми , Свідчення Василя Романька
До 12 років я жив легким та безтурботним життям. Батьки, особливо мама, дуже любили мене. Але мама раптом тяжко захворіла й померла. Її смерть стала для мене великою втратою. Я одразу ж відчув дефіцит любові і почав шукати заповнення цієї порожнечі, що виникла у моєму житті. >>>

Найкращий спортсмен той, хто вiрить в Бога, Свідчення Аліни Горобець, 18.11.2010
Я народилася у невеличкому селищі Коцюбинське, що на Київщині, де й живу. Моя сім’я нічим не відрізнялась від більшості інших сімей: були свої радощі, були й проблеми. Із самого дитинства люди помічали в мені щось особливе: я була енергійною та рухливою дівчинкою, яку часто можна було побачити у хлопчачих компаніях. Мене завжди тягнуло до чогось екстремального, тому й не дивно, що вже у 8-річному віці я вирішила спробувати свої сили в місцевій футзальній команді «Біличанка-НПУ», в складі якої граю й сьогодні. >>>

"Смерть мучеників — насіння для церкви", Свідчення І Сан Ок, 18.11.2010
Я народилася в місті Чхон Джин у Північній Кореї, де прожила близько 50 років. У 1996 році я змогла разом із сином еммігрувати в Південну Корею. Я виросла в Північній Кореї і жила, не знаючи Бога. Нізащо я була засуджена до страти, потім помилувана і засуджена на довічні роботи в концтаборі. Там я зустрілася з християнами, що піддаються жахливим катуванням, і хочу розповісти про їхнє життя. >>>

Тувинські жнива. 17.06.2010
Місіонерську працю християн-українців на теренах колишнього Радянського Союзу без перебільшення можна назвати подвигом. Більшість нинішніх євангельських церков у країнах СНД утворені завдяки їхнім старанням. Пропонуємо вашій увазі розповідь про себе жителя республіки Тува (Тива) Омака, який увірував в Господа завдяки українським місіонерам. "Наша республіка розташована в Центральній Азії і вважається буддійською. Буддизм тут активізувався на початку 90-х років, коли впала залізна завіса і буддійські монахи з Індії отримали доступ у нашу країну. Нашу республіку одного разу навіть відвідав сам Далай-лама ХIV, якого буддисти вважають живим богом на землі." >>>

1 2 3 4

 

 

Людяність — це дуже важлива риса, особливо для християнина,
тому що Бог створив нас передусім не віруючими,
а людьми.

Віталій ЯЦЮК

Українська християнська поезія Місія "Голос надії"