Таємниця нашої незламності

Останнє зібрання в нашій церкві ми провели 4 вересня 2022 року. Хоча наша місцевість була окупована, нас ніхто не чіпав, наче й не помічали. Того дня ми говорили про незаслужені страждання, які, можливо, і багатьом із нас доведеться пройти, як і Христу.

І буквально у вівторок, 6 вересня, мені зателефонувала дружина й сказала, що мене розшукують. Звісно, що в мене був страх, хоча я й не знав, за що мене можуть шукати. Виїхавши в поле, став молитися, щоби Бог скерував мене, бо не розумів, що маю робити далі. Тільки-но я почав молитву, як пролунав ще один дзвінок від дружини. Вона запитала, де я та сказала, що вона в церкві, її «забрали». Коли я під’їхав до церкви, то там стояло декілька машин і багато озброєних росіян. На мене одразу ж направили автомати, тому я мовчки пішов туди, куди мені звеліли. Зайшовши в приміщення церкви, побачив там безлад. Усе було перевернуто.

Шість днів на самоті

Потім мене посадили в мій же бус і повезли в комендатуру. У мене відібрали телефон, усі документи й посадили в одиночну камеру. Там не було світла, лише маленьке віконечко вгорі, куди майже не потрапляло світло. Там я провів шість днів.

Перше, що я пережив там, це відчуття безпорадності. Ти усвідомлюєш, що змінити нічого не можеш, що всі твої плани зійшли нанівець. Зазвичай, звертаючись до Бога, я відчував якусь силу, підтримку, внутрішнє тепло. Але найгірше, що, потрапивши в цю камеру, я нічого з цього не відчував. Моє серце сповнив страх. І першою моєю молитвою було: «Господи, Ти де?» Десь годин шість у мене було відчуття, що Бог мене залишив. Я звертався до Нього, ставив безліч запитань, аж доки не відчув, що став замерзати. То був вересень, дні були доволі теплі, тому я був одягнений у футболку. Але увечері стало дуже холодно. Я кажу: «Господи, а як я буду тут спати? Немає ні подушки, ні ковдри… От би мені хоча б мою куртку з авто взяти». І буквально десь за хвилин десять прочинилися двері й охоронець простягнув мені мою куртку.

Для мене це стало свідченням того, що Бог знає мою потребу, що Він мене не залишив. І дві години після того я просто ридав. Не тому, що в мене була та куртка, а тому, що я зрозумів, що Бог поруч. І навіть тут Він піклується про мене.

Коли Господь відповідає на молитви, то Він не дає одразу всю інформацію про те, що тебе чекає. Я бачив Його руку у своєму житті, але дуже хвилювався про свою сім’ю. У мене десятеро дітей, троє наймолодших ще живуть із нами. І потрапивши в цю камеру, я опинився у вакуумі й не знав, що відбувалося за цими стінами. У моєму розумі звучало: «Ти вже ніколи не побачиш їх». Але раптом у серці зазвучали слова з Писання: «Надійся на Господа всім своїм серцем і не покладайся на розум свій…» І ці слова тримали мене протягом усього часу, який я провів там.

Я думав, що мене взяли випадково. І коли вранці третього дня відчинилися двері, я вірив, що щось вирішиться — і мене відпустять. Але, побачивши російського ФСБ-шника, який був слідчим у моїй справі, зрозумів, що легко не буде. Він став звинувачувати мене в співпраці з Америкою, що ми в церкві збираємося для того, щоб протистояти владі. І головне, що робило нас ворогами, — це те, що ми не православні. У нього було стільки ненависті в очах, особливо коли казав: «Була б моя воля, я б вас усіх виставив біля церкви, розстріляв і вивіз би на смітник!» Я нічого не відповідав на подібне, бо внутрішньо відчував, що він не почує моїх аргументів. У ту мить я зрозумів, чому Ісус мовчав, коли Його звинувачували. Бо пояснення не мали жодного сенсу, їх не були готові почути.

Разом із тим я чув, як ночами катували людей. Там була спеціальна кімната, де були різні пристрої для катування. Я вважав, що це вже пережитки минулого, яких у цивілізованому світі немає. Але в них були інструменти, якими виривають нігті, гумові молотки, якими били людей, електрошокери й інші пристрої. Не раз люди, кричачи від болю, благали не мучити їх, але це не зворушувало сердець катів.

Я чув одного разу, як «виховували» самих охоронців. На них кричали, наводили різні аргументи, на зразок того, що їхніх дітей вбивають на Донбасі, а вони тут всіх шкодують. Чув навіть постріли під час таких повчань. Також і своїх вони саджали в одиночки, щоб розбудити в них лють до нас, в’язнів. І зрештою вони не довіряли й один одному, бо там кожен здавав іншого.

«Я зрозумів, чому я тут»

Через шість днів мене перевели до загальної камери. Правда, це надто гучно сказано, бо в цій камері було три ліжка й семеро людей. Тому ми спали на підлозі, хоча було дуже брудно, бо ніхто не прибирав. Вікна були забиті, тому кисню катастрофічно не вистачало. Запах від туалету був такий, як у радянські часи в громадських вбиральнях. Проте легше було від того, що можна з кимось спілкуватися.

Пригадую, як тільки увійшов у ту камеру, то побачив п’ятилітрову баклажку з водою. Я увесь час відчував сильну спрагу. Тому одразу почав пити ту воду. Вона була вже притухла на смак, але я дякував Богові за кожен ковток.

Протягом усього часу перебування в ув’язненні я відчував повну безпомічність, власну нездатність щось змінити й особливу потребу у Господі. Хвилини там тягнуться цілу вічність, тому ти не можеш зрозуміти, яка зараз пора доби.

Ще коли я був в одиночній камері, дружині вдалося передати мені Біблію. Я читав її, і люди це бачили. Серед тих, хто сидів зі мною в камері, не було злочинців. Був 30-річний хлопець, який брав участь в АТО у 2014 році, був колишній дільничний міліціонер, один підприємець, один власник будівельної компанії і двоє аграрників. Ці люди ставили мені запитання, я розповідав їм про те, що прочитав із Божого слова. І одного разу хтось із них сказав: «А знаєте, це добре, що ви з нами. У нас тут і силові структури, і аграрії, й будівельник, і представник торгівлі. І мало того — ще й батюшка». Так мене й називали.

Спочатку дехто з них гостро сперечався зі мною, просив не нав’язувати своїх переконань. Особливо декотрих напружило, коли я сказав, що ми всі грішні. Але я спокійно говорив, що нічого нікому не нав’язую, а просто розмірковую й хочу, щоб ми разом робили висновки. Так минуло декілька днів — і одного разу ми разом стали в коло й помолилися молитвою покаяння. Під час цієї молитви я отримав від Бога відповідь на запитання, чому я тут, яке ставив Йому не раз протягом цього часу. Коли ж покаялося шестеро людей, я зрозумів, що варто було пройти через усе це.

Там, в ув’язненні, Бог спонукав мене переосмислити власні цінності. Ми, християни, зазвичай вважаємо, що для нашого спасіння дуже важливо читати Біблію, відвідувати зібрання, молитися. Так і є, але я зрозумів, що це не є ознакою спасіння. І фарисеї молилися, відвідували синагоги й досліджували Писання. Вони робили добрі вчинки, давали десятину. Але для нашого спасіння дуже важлива наша особиста святість, яку ми отримуємо через перебування в Богові. І це передусім у сфері наших думок. У Нагорній проповіді Ісус говорив про це. Він казав, що, коли ми думаємо погано про ближнього — то підпадаємо осуду, або якщо лише поглянемо з пожадливістю — то стаємо перелюбниками. Так Ісус окреслив ту святість, без якої ніхто не побачить Господа. І саме про цю внутрішню сутність ми дуже мало говоримо.

Звільнення

Моя дружина розповідала, що не спала ночами й дуже багато молилася за моє звільнення. До неї долучилися в молитві дуже багато церков. І десь на 15-й день мого перебування в ув’язненні, коли мене знову викликали на допит, уже згаданий ФСБ-шник сказав, що до нього приходив православний священник і просив за моє звільнення. Це мені здалося справжнім чудом. Із місцевим священником ми ніде не перетиналися, навіть і не віталися, хоча я знав, як він виглядає. Його слова були авторитетні для моїх поневолювачів. Як вони сказали, хоча нашу віру не визнають, але до православних священників дослухаються.

Як потім уже з’ясувалося, моя дружина з донькою ходила до цього священника й просила за мене. Вона вдавалася до різних методів, аби тільки мене випустили на свободу. І це сталося. Разом із тим, мені здається, що Сам Господь закрив їм очі чи розум, щоб вони не знайшли жодних звинувачень проти мене. Бо наша церква таки справді допомагала українським військовим продуктами. Ми брали участь у різних волонтерських проектах, наш старший пастор був військовим капеланом. Він і тепер виконує це служіння. Тобто вони могли б знайти підстави не випускати мене з ув’язнення, але Бог вирішив по-іншому. Правда, мене змусили написати розписку, що мій транспорт і будинок переходить у їхню власність. І тільки так мене відпустили. Проте, відпускаючи, попередили: якщо мене хоч десь іще побачать — то я не вирвуся з їхніх рук.

Уроки незламності

Згадуючи ці дні, я відчуваю жалість до цих росіян-поневолювачів. Вони ж теж створені Богом, але настільки обмануті дияволом. Я якось по-особливому відчув на собі слова Ісуса, сказані Ним на хресті: «Прости їм, Отче, бо вони не знають, що чинять!» Я зрозумів, що це нещасні люди, які потребують нашої молитви. Це дуже змінило моє ставлення до ворогів.

І найголовніше, що я переосмислив за цей час, — це слова Ісуса: «Не турбуйтеся що вам пити, їсти й одягатися… Шукайте ж найперше Царства Божого». Ми щось мали з дружиною — і втратили це. Але Бог, Який живе в нашому серці, давав силу пройти через ці втрати, усвідомлюючи Його присутність поруч. Я бачу Його турботу про мене й розумію, що, справді, найважливіше шукати Його Царство.

Церкву в нашому селищі закрили. Усе майно розграбоване. Нам із сім’єю вдалося виїхати з окупованої території, але є свідки, які бачили, у якому стані тепер наше церковне приміщення. Деякий час там навіть жили росіяни. Багато членів нашої церкви роз’їхалися, але я особливо хвилююся за тих, які залишилися. Їх небагато, і я тримаю з ними зв’язок. Вони розповідають, що збираються разом, спілкуються, проводять хліболамання. Але багато небезпек там чигає на них.

Тому я молюся й прошу молитовної підтримки за цих людей. І попри те, що всі ми — і ті, хто виїхав, і хто лишився — потребуємо й матеріальної підтримки, але молитовна підтримка набагато важливіша. Бо Господь знає, чого ми насправді потребуємо. І Він дає нам найнеобхідніше. Ми можемо думати, що нам треба те чи інше, але Він дає те, без чого ми не проживемо.

Я бачу, що всі ці події очищають наші серця, змінюють наші думки. Бо святість — це не наші вчинки чи поведінка. Зовні ми можемо мати хороший вигляд, але ніхто ж не знає наших думок. А Бог знає і працює в наших серцях. Хотілося б, щоб кожен, хто проходить це випробування, зрозумів, що це послужить йому на благо й змінить його зсередини.

Коли ми були в ув’язненні, то перебували в постійному страху. І дуже важко було знайти якісь причини для радості, тому що цей страх сковував наші серця й позбавляв свободи навіть у спілкуванні. Люди з підозрою ставилися до інших. І перше, що ми відчули, коли зрештою виїхали на підконтрольні Україні території (нас кілька разів не випускали в Запоріжжя, і ми з сім’єю були змушені їхати різними автомобілями) — усвідомлення, що ми живемо у вільній країні. На першому ж українському блокпості навіть діти помітили, що воїни стоять без балаклав, із відкритими усміхненими обличчями. Вони кажуть: «Покажіть, будь ласка, документи». За цих сім місяців ми відвикли від такого ставлення.

І я тоді відчув, як Господь любить Україну, що Він дав їй таку свободу. І я вірю, Господь дасть нам і перемогу.

пастор Олександр, за матеріалами інтерв’ю Транссвітовому радіо

Благовісник, 2,2023