«На передовій трапляються випадки, коли рятує лише віра»

54-річний Роман МАРЧЕНКО із Запоріжжя воював у лавах ЗСУ, нагороджений званням захисника Вітчизни. Він пішов добровольцем захищати країну у квітні 2022 року. Виконував бойові завдання на Херсонському, Донецькому та Харківському напрямках. Під час штурму на Ізюмському напрямку отримав поранення та контузію: «Прилетіла міна. Осколкове поранення в ногу й контузія. Контузія та поранення були середньої тяжкості, але наслідки були важкі, тому мене списали з армії», — розповів Роман.

До великої війни Роман мріяв стати капеланом, а після того, як дістав поранення, зрозумів: настав час, аби здійснилося бажання. Для цього потрібна була певна підготовка. По-перше, щоб церква дала згоду на капеланство й рукопоклала на це служіння. Далі треба пройти курси, на які Роман поїхав до Києва. Курси проходили в березні цього року на базі церкви «Філадельфія».

Там і отримав посвідчення військового капелана.

«На фронті важко не тільки фізично, а й морально, тому місія капелана — духовна підтримка військовослужбовців, — каже Роман. — Кожну секунду може прилетіти снаряд, ракета, міна, можна підірватися на розтяжці. Тут немає невіруючих людей. Усі моляться. Моляться своїми словами. Без Бога ще якось можна жити, але вмирати — страшно».

Роман уже відвідав Лиманський, Степногірський, Гуляйпільський та Оріхівський напрямки. Там він підтримував військових передусім духовно, молився разом із ними. Капелан вважає, що він має вміти все: і словом підтримати, і допомогти у разі небезпеки: і викопати окоп, і перев’язати побратима у випадку поранення, і витягти пораненого, і при потребі піднести воду, їжу чи боєприпаси. «Це той же воїн, але він не стріляє», — каже служитель.

До вашої уваги розповідь Романа про одну з останніх поїздок у Лиман.

З 20 квітня 2022-го до грудня того ж року я був безпосереднім учасником бойових дій. Був поранений і контужений. Під час евакуації я сам собі наклав турнікет. Але оскільки евакуація затягнулася, то тоді, коли зняли турнікет, виявилося, що утворені тромби забили вену на нозі. Коли мені робили операцію, діставали осколок, то тромби пішли в легені. 50% легеневих артерій було забито тромбами. Мені поставили діагноз ТЕЛА (тромбоемболія легеневої артерії).

Я пройшов три госпіталі й одну лікарню, і зрештою мене списали, бо ця хвороба, як кажуть медики, робить мене «живим мерцем». Тромб може обірватися в будь-яку хвилину, і врятувати мене буде дуже важко, бо це близько біля серця. Але я надіюся на Господа й знаю, що моє життя лише в Його руках.

Повернувшись у цивільне життя, я активно долучився до церковного служіння солдатам і цивільним, які постраждали від війни. Ми відвідуємо військових у гарячих точках, привозимо їм допомогу, молимося за них. Тому церква рукопоклала мене на служіння капелана. Я позаштатний капелан, не перебуваю постійно в зоні бойових дій, бо зі збройних сил я офіційно комісований.

У мене є багато свідчень, але хочу поділитися одним із недавніх. У липні мав змогу відвідати своїх побратимів. Я служив у першій бригаді спецпризначення імені Івана Богуна, 518 батальйон «Дике поле». Вони стояли на Лиманському напрямку, під самим Лиманом. У свій час я був головним сержантом взводу, і під моїм керівництвом були 36 військових. З них лишилося тільки 9 хлопців.

Напередодні поїздки я домовився з одним побратимом, якого теж комісували через чотири контузії, що він візьме буса, його завантажать у Кривому Розі, я доїду до Дніпра, де він зустріне мене, і ми разом поїдемо до побратимів. Ми списалися з хлопцями через старлінк, бо зв’язку там нема, що о десятій годині прибудемо в Лиман, і вони зустрінуть нас у центрі міста й відвезуть на місце своєї дислокації.

Увечері, готуючись до поїздки, я молився, щоби Бог все влаштував і нас зберіг. Але раптом дзвінок від товариша. Він каже, що бус зламався, і поїздка скасовується, бо ніхто не хоче їхати на цей напрямок. Я засмутився, бо вже налаштувався на дорогу. Але через деякий час він знову зателефонував і сказав, що його тесть погодився відвезти нас своєю 31-ю «Волгою». Машина постійно закипала, їхала не більше 70 км/год. Потім ми пробили колесо. Вийшовши з авто, я став молитися: «Господи, чому так? Ми ж хочемо зробити добру справу».

Але в Бога були Свої наміри. Часто ми щось плануємо, але Божі плани відмінні від наших. Ми три години ремонтували машину. Хлопці спершу написали нам, що чекають, потім питали, де ми. А тоді перестали писати. Я розумів, що їх могли десь висмикнути на позиції, бо ж це військові. Але коли ми, пройшовши безліч блокпостів, доїхали до лиманського блокпосту, нам сказали, що цивільне авто і водія не пропустять. Дали дозвіл в’їхати в місто тільки мені з побратимом. Ми викликали хлопців, щоб перевантажити допомогу, і я став розпитувати, що трапилося, чому умови пропуску стали більш суворими. Мені розповіли, що о 10-й годині градами накрили центр міста. Саме туди ми мали прибути в той час. І зрозуміли, що це Бог зберіг нас. Якби ми приїхали бусом, то рухалися б набагато швидше і там би чекали хлопців. І ці всі перепони на шляху зберегти від того, щоб ми потрапили під цей обстріл.

Через півгодини приїхали хлопці, і ми поїхали до них у табір. Ми молилися з ними, разом вечеряли. Я дивувався, наскільки старшими виглядали хлопці. Війна наклала на їхні обличчя неймовірні відбитки. У їхніх очах були відчай, ненависть, злоба. Я зустрівся зі своїм кумом, з яким разом воювали. Він отримав три контузії, не чує на одне вухо, в голові постійно дзвенить. Раніше він ніколи не вживав лайливих слів, навіть зупиняв усіх, а ми з ним служили ще в радянській армії. А тепер він не раз просив у мене вибачення й казав, що без лайки не може, настільки важко йому. Я розумію, що це не зовсім хороше свідчення, але це реалії життя. Коли ми сіли вечеряти, хлопці дістали пляшку. Я кажу їм: «Брати, ви що? Ми ніколи раніше цього не робили…» А вони, назвавши мене по позивному, кажуть: «Мара, ми заснути не можемо без чарки алкоголю. Ми не напиваємося, але не можемо розслабитися без цього. Уже немає сил…» Я став їх переконувати, що не варто цього робити. Якщо станеться непоправне або поранення, то їхні жінки не отримають підтримки від держави, бо в лікарні виявлять наявність алкоголю й наркотичних речовин у крові. Так, лікувати будуть, але виплат не буде. Вони стали говорити, що про це вже й не думають, що їм все одно. І я там розплакався з ними (плаче), бо мені стало дуже важко на серці. Бачив, наскільки важка ситуація. Обстріли не стихали за цілу добу, яку я там провів. Я ще здригався, а побратими не реагували. Вони звикли до цього.

Я запитав їх: «Хлопці, а ви хоч молитеся?» — «Так, — відповіли мені. — Кожен молиться по-своєму. Але зазвичай більше двох слів ми не можемо дібрати. Найчастіше кажемо просто: «Господи спаси» — й на цьому все». — «Це і є та молитва, на яку Бог відповідає. І Він спасає».

Я бачив, як наше спілкування підбадьорювало побратимів. Ми разом молилися, плакали, згадували загиблих, а потім нас відвезли в Слов’янськ. Мій товариш їхав на Кривбас, а я на Запоріжжя. Ми сіли у відповідні маршрутки, спершу він, а потім я, трохи від’їхали від міста, і бачу в Телеграмі, що територія автовокзалу Слов’янська обстріляна градами.

Рука Господня з нами. Він ніколи нас не залишає. Він любить нас, провадить по житті. На передовій трапляються випадки, коли рятує лише віра. Якби у свій час я не був поранений, то повернувся б у свій табір, а після штурму, на другу ніч, прилетіло в бліндаж, де я зазвичай ночував. Туди прилетіла 120-та міна, і бліндаж повністю зрівняло із землею. Я вірю, що Господь мене вчасно вивів через це поранення, і я не загинув.

Так, нам буває важко зрозуміти, чому довкола так багато людей гине. Не раз мені ставили друзі запитання про тих військових, які покаялися й загинули. Але ми не знаємо Господніх планів. Просто довіряємо Йому в усьому.

Станом на травень 2023 року:

482 особи з числа вірян УЦХВЄ та членів їхніх сімей є військовослужбовцями ЗСУ.
121 особа — загинула, захищаючи Батьківщину.
183 особи — отримали поранення.
166 осіб з числа УЦХВЄ служать капеланами.
1343 члени церков — активно займаються волонтерством.

Благовісник, 3,2023