«Кожен поїзд брали штурмом»

Мене звуть Ліза. Я харків’янка. Три роки тому помер мій чоловік, і я залишилася з 4-річним сином.

23 лютого 2022 року ми приїхали зі школи, сходили до магазину та провели звичайний зимовий вечір. Останні кілька тижнів у ЗМІ звучала тривожна інформація про можливе вторгнення росії. Не вірилося, але внутрішня тривога була. Всю ніч мій кіт тупцював по моїй подушці й голові, не давав спати. Раніше він ніколи так не поводився. О 04:50 я почула вибухи і зрозуміла, що «почалося». Я швидко набрала номер сестри, яка мешкає на околиці Харкова зі своєю сім’єю та нашою мамою. Сестра сказала, що за лісом все небо яскраво-червоного кольору і чути гучний гуркіт вибухів. Всі новини рясніли інформацією про масовані обстріли.

Від слова «війна» нудило, піднявся тиск. Я набрала воду у ванну про запас. Через мої дзвінки син прокинувся і запитав: «Уже до школи вставати?» Я відповіла, що почалася війна і про школу можна забути. Він заплакав. Сусіди по під’їзду почали листуватися у Viber-чаті і запитувати, у кого ключі від підвалу, щоб використовувати його як бомбосховище. Сусіди їхали, хто куди. Звуки вибухів були постійними, сирени звучали дуже часто...

25 лютого вранці до Харкова заїхали російські військові. Місто завмерло, на вулицях не було ні душі. На всіх харківських каналах були вказівки від керівництва міста: «Бачите військову техніку чи російського солдата, одразу повідомляйте за відповідним телефоном». За день наші військові знайшли і знешкодили всіх росіян, які заїхали до Харкова. Точилися справжні міські бої, росіяни стріляли з БТР і танків прямо в місті. Було дуже страшно.

Починаючи з 26-27 лютого, над Харковом російські літаки стали скидати бомби. Очевидці обстрілів надсилали відео та фото зруйнованих будівель, авто, поранених та вбитих. Уже тоді я розуміла, що росіянам все одно, по кому стріляти, життя людини для них ніщо.

Спати вдома було неможливо: тільки засинаєш, як звучить сирена. Я на все життя запам’ятала гудіння літака, вібрацію всього навколо, звук випущеної ракети, а потім вибух. Чуєш, як ракета летить, звук наближається, розумієш, що ціль десь поруч, у цей момент проклинаєш себе за те, що досі не виїхала з міста. Ми з дитиною спали у паркінгу сусіднього будинку, мені дозволили поставити свою машину туди. Так виходило хоч трохи поспати. Я забігала додому на 10-15 хвилин, щоб сходити в туалет, вмитися і підігріти їжу. У паркінгу прожили 10 днів за температури близько 0 градусів. Були одягнені як капуста, і все одно було холодно — але спокійно!

Продукти в найближчому магазині закінчилися на третій день і більше їх не завозили. На дев’ятий день моя сестра з сім’єю вирішила їхати на Західну Україну, але мама не хотіла їхати, тож сестра привезла її до мене. Мамі на той момент було 76 років, за кілька місяців до війни помер наш батько, і вона перебувала у депресії. Останньою краплею для мене стало пряме попадання у спортивний комплекс за 1,5 км від нас. Звук був страшний, мене охопила паніка. Почала шукати розклад евакуаційних поїздів із Харкова. Знайшла поїзд «Харків — Хелм» і вирішила виїжджати ним на одинадцятий день війни із сином та мамою. Сусіди пообіцяли відвезти нас на вокзал.

Ми чекали на поїзд 5 годин. На вокзалі стояли десятки тисяч харків’ян. Кожен поїзд брали штурмом. При посадці була така тиснява, що люди кричали, плакали, у когось трапився епілептичний напад, у натовпі працювали злодії, гавкали собаки, нявкали коти в переносках,. Ніхто не звертав уваги, що дітей теж тиснуть. Це було страшно, а ще страшніше стало, коли почався обстріл, завила сирена, але ніхто не збирався нікуди ховатися. Я з дитиною влізла у вагон, останньою зайшла мама. У наше купе вмістилося 12 людей. Поки виїжджали з Харківської області, поїзд кілька разів зупинявся через обстріли, вимикалося світло, заборонено було користуватися мобільними телефонами, щоб поїзд не був помітним у темряві. Весь прохід у вагоні був забитий людьми, собаки та кішки лежали з господарями просто на підлозі. Так ми їхали дві доби.

8 березня ми приїхали до Хелма, потім до Варшави. А звідти поїхали до маленького міста Соколув. Нам надали житло, забезпечили харчуванням, записали сина до школи, оформили документи. Через місяць я вже працювала в місцевій аптеці. У другій половині червня закінчилася школа у сина й поляки повідомили, що з липня потрібно залишити безкоштовне житло. Оскільки мама не могла сидіти з онуком через стан здоров’я, я вирішила звільнитися з аптеки та повернутися в Україну.

19 червня ми приїхали до ретрит-центру у Згоранах. Нас поселили в окремий тримісний номер із санвузлом, видали постільну білизну, господарське приладдя, рушники... Завжди тішить, коли Бог виявляє свою турботу через сторонніх людей.

У ретрит-центрі відчули спокій та захищеність. Почали відвідувати зібрання: співати пісні та слухати Боже Слово. Мама відвідує додаткові заняття з вивчення Біблії. Ніколи не думала, що поставлю на мобільний мелодію християнської пісні. Та, живучи в умовах війни, розумієш, що все земне приходить і відходить, а Бог — вічний.

Джерело: сторінка Павла МИРОНЮКА

Благовісник, 2,2023