Тим, хто любить Бога, усе на добро

Свідчення Оксани Сорокіної, надруковане в попередньому номері журналу, несподівано отримало своє продовження. І ми хочемо поділитися ним із вами, оскільки наш журнал став одним із об’єктів цієї дивовижної історії.

Розповідає Оксана Сорокіна.

— Одним із головних моментів розповіді, надрукованої в минулому журналі, було свідчення про нашу донечку, яку ми вдочерили зовсім маленькою. На момент нашого знайомства їй було 1,5 місяці, а поки вдалося оформити опіку й забрати додому, минуло ще три місяці. Любов до цієї крихітки наче завжди була в серці. Я не знаю, що відчуває жінка, коли народжує дитину, але чомусь упевнена, що ті переживання та емоції нічим не відрізняються від тих, які відчувала я.

Коли прийняла рішення про всиновлення, моїм найбільшим бажанням було, щоб це було немовля. Щоб усе з самого початку. Бог почув і зробив моє бажання реальністю. Я вже розповідала детально, як росла наша дівчинка. Ми стали настільки рідними, що в нашій сім‘ї ніхто ніколи навіть не згадував про те, що донечку всиновили. Єдиною проблемою було те, що в сімейному альбомі не було світлин із пологового будинку, не було доказів моєї вагітності, і періодично Катюша запитувала в мене, чому немає цих фото… Змалечку вона часто ставила такі запитання: «Мамочко, а ти мене ніколи не залишиш?» або: «А ти мене народила чи тобі тьоті віддали мене в пологовому?»

Як відповідати? Ми з чоловіком дивилися один на одного й не розуміли. Відповідаючи щось на кшталт: «Чому ти про це питаєш? Не переживай, доцю, ти наша!», я розуміла, що рано чи пізно це питання треба буде підняти. А тут безліч інших питань… Варто казати чи ні? Коли сказати, в якому віці? Як вона це сприйме, що буде далі, як жити?

Це дуже турбувало. Коли Катюші виповнилося 12 років, я стала з постом і молитвою запитувати в Бога, як розказати й коли. Щоб це було тільки тоді, коли Бог приготує час. Щоб серце донечки мало змогу це прийняти й зрозуміти. Я молилася, час минав, відповіді не було.

Ще раніше, коли моїй дівчинці було років десять, я знайшла в соціальних мережах її біологічну маму. Не знаю для чого, але цікаво було подивитися, як вона живе, чи має діток? Чи схожа моя дівчинка на неї. О, так, вона була дуже схожою! Точнісінька копія. Не зможу описати своїх почуттів…. Вони були якісь незрозумілі…

І ось настав 2021 рік. Моїй донечці виповнилося 15 років, вона прийняла водне хрещення, служить у групі прославлення зі мною, добре вчиться, ніжна, турботлива. Вона завжди була особливо прив’язана до нас, батьків, завжди хотіла бути з нами. У нас є особливі сімейні традиції, які встановила Катюша. Перша — завжди цілувати один одного й бажати «на добраніч» кожного(!) дня. Навіть якщо вона ночує в бабусі, то дзвонить спочатку одному з батьків, потім іншому, бажає нам доброї ночі — і ми повинні поцілувати один одного. Друге — після будь-якої молитви, чи за їжу, чи після вечірньої спільної молитви, ми повинні втрьох міцно обійнятися…

Коли я писала своїй подрузі лист про своє життя, то навіть уявити не могла, як Бог поверне події в нашій сім‘ї. Не знала, що це свідчення надрукують у журналі «Благовісник», і саме цей журнал буде читати моя дочка, щоб дізнатися правду про своє народження. Але все за порядком.
На початку жовтня вийшов випуск журналу, у якому надруковано статтю про нашу сім’ю. Ми дали згоду на цю публікацію. Пастор нашої церкви отримує журнали й роздає у всі церкви нашого міста. Коли він їх отримав, то, прочитавши наше свідчення, спитав, чи роздавати іншим. Ми з чоловіком чітко зрозуміли, що саме зараз той час, який Бог приготував для цього непростого питання. Коли чоловік запитав, як ми будемо розказувати їй, я просто відповіла: «Ми дамо їй прочитати журнал». Так і вирішили.

Це був понеділок. Чоловік зустрів донечку зі школи, а я, чекаючи їх удома, молилася, щоби Бог був у цю мить із нами як ніколи раніше! Такі різні почуття накривали, але в серці був спокій — Божий спокій.

Вони прийшли. Катюша така весела, щебече безперестанку про день у школі, про події, про вчителів… Про все на світі. Вона хвилювалася й намагалася зрозуміти, що відбувається. Чоловік по дорозі сказав їй, що ми хочемо з нею поговорити про щось дуже важливе.

Ми всі сіли на диван. Чоловік сказав, що ми хочемо дати їй прочитати одну статтю журналу. Вона жартувала ще щось, але я вже нічого не чула, крім свого серцебиття. Донька стала читати — і все наче застигло в повітрі. Вакуум, тиша… І тільки Божий спокій у серці тримав почуття, які вирували в розумі. Час наче зупинився… Здавалося, чую глухий стукіт сльозинок, що падали на сторінки журналу…

Усе — більше не було змоги триматися! Вона вже прочитала… Сльози застилали очі, неможливо було нічого бачити. Поруч, тримаючи мене за руку, плакав мій коханий. Такий сильний, мужній, завжди веселий і впевнений — плакав. Я ніколи не бачила, щоб він плакав. Ситуацію вирішила наша маленька дівчинка, яка, відклавши журнал, підбігла до нас, так міцно обняла й стала нас утішати, як маленьких дітей: «Не плачте, я дуже вас люблю, це нічого страшного. Ви не переживайте, ви мої батьки назавжди…» — казала наша дівчинка й так міцно, за нашою сімейною традицією, обіймала нас.

Боже, Ти чудовий, невимовний, неймовірний!

Вечір того жовтневого дня став новою сторінкою нашого життя. Усі розуміли, що тепер не буде, як раніше. Заспокоївшись трохи, ми змогли поговорити. Поговорити про те, що завжди її так цікавило. У той же вечір я показала їй фото біологічної мами, розповіла що в неї є сестра й братик. Це я дізналася з соціальних мереж, бо стежила за їхнім життям.

Найважчим був наступний тиждень. Отримати інформацію, до того ж такого змісту — це одне. Обміркувати її, зрозуміти й прийняти — зовсім інше. Треба було жити далі, знаючи правду. Зі школи наступного дня донечка прийшла із заплаканими очима. Я дуже часто дзвонила їй, турбувалася про її стан, настрій. Вона казала, що все добре, але я знаю мою дівчинку! Щоб ми не переживали, щоб не плакали, вона готова була все тримати в собі.

Проте довелося пережити ще декілька нелегких моментів. Наприклад, Катюша запитала мене: «Навіщо ви мені розказали, усе ж було добре?» Я не зразу, наступного дня відповіла їй, що Бог мені сказав у молитві зробити це. «Бо якби ми не сказали, ти запитувала б нас, — пояснила я, — чому ми не зробили цього. І ми б опинилися в замкнутому колі».

А потім я відкрила свої думки щодо цих обставин: «Донечко, ми з тобою просто не маємо права бути незадоволеними. Це ворог, який прийшов украсти, убити та знищити, хоче щоб ми жаліли себе й таким чином виявили невдячність Богові. Моєю долею було — прожити бездітною жінкою, але Бог змінив її, подарувавши мені двох прекрасних донечок (старша Настя, донечка мого чоловіка, деякий час жила з нами). І я відчула радість материнства. А твоєю долею було жити в дитячому будинку, але Бог знав твоє серденько й помістив тебе в нашу родину. Бог змінив наші долі! Ми з тобою стали Божим чудом одна для одної». І це насправді було так. Ми всі відчували, що за цим усім стоїть Бог!

Через якийсь час Катюша знайшла в інстаграмі свою біологічну маму. Вона дуже хотіла познайомитися зі своєю сестричкою й спитала в мене, чи може це зробити. Я щиро підтримала її в цьому, бо бачила, як вона переживає, щоб ми не образилися на неї.

Катюша вирішила написати своїй біологічній мамі, я допомогла скласти текст повідомлення. Надалі все почало відбуватися найдивовижнішим чином. І в цьому ми знову побачили Боже чудо. Іра (так звуть цю жінку) відповіла — і почалося спілкування. Кожну відповідь ми писали разом. Іра виявилася хорошою людиною. Вона переживала, бо думала, що Катюша сама вирішила її знайти й що ми, її батьки, образимося, коли дізнаємося про це. Я вийшла з нею на зв’язок і підтвердила, що ми не маємо нічого проти, щоб вони спілкувалися.

Передати всі емоції цих подій практично неможливо. Через декілька днів Катя вже спілкувалася зі своєю сестрою, і, на диво, вони виявилися дуже схожими й зовні, і за інтересами. Подружилися одразу настільки, що вона запросила Катюшу на день народження, який мав бути наступного тижня. І це вже стало проблемою, тому що Ірі треба було розповісти своїй доньці, хто така Катюша. Це було ще важче, ніж нам розказати Каті нашу правду…

Ще одним неймовірним поворотом стало те, що цього літа Іра стала відвідувати євангельську церкву…. Боже! Як? Як Ти це робиш??? Це неможливо зрозуміти! Одного недільного ранку ми прийшли на служіння, готувалися до прославлення — і раптом мені приходить смс від Іри, що вони приїхали всією родиною й вже біля нашої церкви!

Мої ноги й руки затремтіли, і я пішла зустріти їх. Коли ми обнялися з Ірою, то я відчула, як вона тремтить. Ніколи не уявляла, що такий день буде в моєму житті. Коли ми зайшли й Катя побачила всіх, її й без того великі очі стали ще більшими. Навколо вже було багато людей, і ніхто навіть уявити не міг, хто ці люди, які вперше прийшли сьогодні.

А вже через два дні після цієї зустрічі донечка була на святкуванні дня народження своєї молодшої сестри, про яку вона так мріяла. Ці події відбулися рівно через місяць після того вечора, який змінив наше життя. Попереду ще багато розмов, запитань, відповідей, спілкування… Але з нами Бог. І це дає спокій і впевненість, що все буде нам на добро. Бо ми любимо Бога, любимо один одного, а Бог любить нас усіх.

Ким я була би без Його любові? Самотньою, бездітною жінкою. Ким я стала з Ним — щасливою коханою дружиною й мамою прекрасних донечок, яких подарував мені Бог.

Усе на добро тим, хто любить Бога!

Оксана СОРОКІНА

Благовісник,2021,4