Ріст моєї віри перед лицем смерті

19 травня 2023 року після тривалої хвороби відійшов у вічність видатний пастор, теолог, апологет Тімоті Келлер — один із найвпливовіших християнських мислителів сучасності. Служитель народився 23 вересня 1950 року в штаті Пенсільванія (США). Здобувши ґрунтовну богословську освіту, він став пастором у штаті Вірджинія, згодом відкрив церкву на Манхеттені. Також заснував організацію Redeemer City to City, яка готує пасторів для служіння в мегаполісах. Автор книг-бестселлерів, зокрема: «Розум за Бога», «Марнотратний Бог», «Невідомий шлюб», «Ідоли серця», «Навіщо працювати» і багатьох інших. До вашої уваги уривки зі статті-сповіді Тімоті Келлера, написаної в березні 2021 року.

Я провів значну частину свого життя, розмовляючи з людьми про роль віри перед лицем неминучої смерті. З того часу, як я став служителем у 1975 році, я багато разів сидів біля ліжок смертельно хворих, а іноді навіть спостерігав, як хтось робить останній подих. 2020 року я написав невелику книгу «Про смерть», у якій зібрано багато з того, що я говорю людям у такі моменти. Але коли трохи більше ніж через місяць після виходу цієї книги в мене діагностували рак підшлункової залози, це застало мене зненацька.

Пам’ятаю кілька важких хвилин вивчення в інтернеті жахливої статистики виживання при раку підшлункової залози, і мій погляд впав на книгу «Про смерть», що лежала на столі неподалік. Я не наважився розгорнути її, щоб прочитати те, що написав. Моя дружина Кеті та я провели багато часу в сльозах та зневірі. Що буде зі мною? Чи можу я тепер прислухатися до власних порад? Я почував себе як хірург, який раптово опинився на операційному столі.

Одна з перших речей, які я дізнався, це те, що релігійна віра не дає автоматичної розради в кризові часи. Віра в Бога й потойбічне життя не стає спонтанною втіхою та екзистенційним зміцненням. Незважаючи на моє раціональне, свідоме визнання того, що я колись помру, нищівна реальність смертельного діагнозу викликала напрочуд сильне психологічне заперечення смертності.

Наші переконання про Бога та потойбічне життя — часто абстракції. Якщо ми не сприймаємо реальність смерті, то нам і не потрібно, щоб ці переконання були чимось іншим, окрім ментальних тверджень. Але коли смерть, останній ворог, стала реальністю для мого серця, я зрозумів, що мої переконання мають стати такими ж реальними для мого серця, інакше не зможу прожити й дня. Теоретичні ідеї про Божу любов і майбутнє воскресіння мали стати істинними, що захоплюють життя, або бути відкинутими як марні.

Отже, коли впевненість у своїй смерті нарешті проривається назовні, чи є спосіб зустріти її без виснажливого страху? Чи є спосіб провести час, що залишився, вирощуючи в собі більше благодаті, любові й мудрості? Я вірю, що є, але це потребує як інтелектуальної, так і емоційної участі: роботи голови та роботи серця.

Коли мені поставили діагноз «рак», я мав перевірити не лише свої переконання, які відповідають історичній протестантській ортодоксії, але й своє реальне розуміння Бога. Чи було воно сформоване моєю культурою? Чи не прийняв я підсвідомо припущення, що Бог живе для мене, а не я для Нього, що життя для мене має йти добре, що я краще за Бога знаю, як мають йти справи? Відповідь була: якоюсь мірою — так. Прийняти велич Бога, сказати: «Хай буде воля Твоя» було спочатку болісно, але потім це принесло внутрішнє звільнення. Зрештою мої переживання Бога стали глибшими й солодшими, ніж я знав раніше.

Мій шлях до звільнення складався з трьох дій. Перша: поринути в Псалми, щоб переконатися, що я не зіткнувся з Богом, якого вигадав сам. Звичайно, будь-який Бог, якого я вигадав, буде менш тривожним і образливим для мене, але як такий Бог може суперечити мені, коли моє серце каже, що надії немає, чи що я нічого не вартий? Псалми показують мені Бога, неймовірного у своїй складності, але це складне Божество постає переді мною як реальна істота, а не та, яку могла б придумати людина. Завдяки Псалмам у мене зростала впевненість у тому, що я перебуваю саме перед «Тим, з Ким ми повинні мати справу».

Другою дією було те, що ранні письменники називали духовним «солілоквієм». Ви бачите це в 41-му та 102-му псалмах, де псалмоспівець каже: «Що сумуєш ти, душе моя», «Благослови, душе моя, Господа і не забувай про всі благодіяння Його». Автори звертаються не до Бога й не до своїх читачів, а до власних душ, до самих себе. Вони не стільки слухають власні серця, як розмовляють із ними. Вони допитують їх і нагадують їм про Бога. Вони беруть істини про Бога й пропускають їх глибоко у свої серця, доки вони там не спалахнуть.

Також мені довелося уважно вивчити свої найглибші таємниці, найсильніші почуття та страхи й зіткнути їх із Богом. Іноді це приводило до миру, радості, «небес у буденності». Хоча здебільшого під час читання Біблії, роздумів, бесід і молитов такого блаженного стану не було, реальність Бога та Його обітниць щораз більше впливала на мене. Мій розум став більш здатним уявити воскресіння й заспокоїти в ньому серце.

Безцінна любов, смерть і воскресіння Ісуса Христа стали для мене не просто тим, у що я вірив і відкладав на потім, але надією, яка підтримувала цілий день. Я молюся цією молитвою щодня. Іноді вона заряджає енергією, але завжди заспокоює: «І коли я ліг до сну й встав сьогодні вранці тільки за Твоєю милістю, бережи мене в радісному, живому спогаді: що не трапилося б, я зрештою пізнаю своє остаточне воскресіння, тому що Ісус Христос прийняв смерть за мене й воскрес для мого виправдання».

Як ця духовна реальність зростає, як це відбивається на моєму житті? Один із результатів — те, що сталося з моїми радощами й страхами. Після того, як поставили діагноз, ми з Кеті зрозуміли, що чим більше намагалися зробити рай із цього світу, налаштувати комфорт та безпеку, тим менше могли насолоджуватися ними. Тепер ми не обтяжуємо його вимогами, які він не може виконати. І виявили, що найпростіші речі — від сонця на воді та квітів у вазі до наших обіймів, сексу та розмов — приносять більше радості, ніж будь-коли. Це застало нас зненацька й усе перевернуло. У міру того, як Божа реальність щораз більше осяювала моє серце, повільно, болісно, через багато сліз, найпростіші задоволення ставали джерелами щоденного щастя. Тільки коли я став мислити «більш небесно», зміг побачити матеріальний світ як напрочуд добрий Божий дар, яким він є.

Можу щиро сказати, без жодної сентиментальності чи перебільшення, що ніколи в житті я не був такий щасливий, ніколи не мав більше днів, наповнених комфортом. Але правда й те, що я ніколи не мав так багато днів скорботи. Я навчився бути вдячним і за них, бо вони нагадують про необхідність переорієнтуватися на переконання розуму та процеси в серці. Коли я знаходжу час, щоб згадати, як справлятися зі своїми страхами й насолоджуватися радощами, розрада стає сильнішою й солодшою, ніж будь-коли.

Тімоті КЕЛЛЕР, The Atlantic

Благовісник, 2,2023