Сльози при брамі

Село Нова Олександрівка Куп’янського району на Харківщині ще з початку війни опинилося під окупацією. Пастор місцевої п’ятдесятницької громади Василь Кібиш зі своєю сім’єю — дружиною Аллою та 12-ма дітьми — вирішив залишитися в селищі, щоб допомагати людям.

«Уся надія була тільки на Бога, і ми дивилися, як батьки на все реагують, разом дуже багато молилися, — розповідає донька Олена Кібиш. — Спочатку було дуже страшно, але потім Бог давав спокій, і я сама дивувалася різниці між моєю реакцією на вибухи та реакцією інших людей. Ми могли допомагати людям, підбадьорювати їх — і, що найголовніше, у нас все було для життя! Коли літали літаки, снаряди, ми постійно стояли на колінах і взивали до Бога — і Господь давав мир», — розповідає дівчина на ранковій програмі старшого пресвітера Іллі Герасима на каналі церкви «Свята Трійця» (м. Харків, 1-й Механізаторський провулок, 3).

На запитання, про що найбільше мріє, Олена відповіла: «Щоби прийшла Україна»! Сам старший пресвітер Ілля Герасим тоді служив у Харкові та мріяв просто добре виспатися й прокинутися в тиші, а не під звуки вибухів.

«26 лютого через село проїхало більше як 500 одиниць російської техніки. Було таке, що протягом доби рух техніки просто не припинявся, і ми налічували до 1000 штук. На всіх машинах була буква Z. До нашого будинку за цей час російські солдати приходили п’ять разів, і кожен раз Бог зберіг», — розповідає дружина пастора Алла Кібиш.

«Дуже сильно переживали за дітей, чуючи, що було в Бучі, але не могли навіть поїхати до мами в сусіднє село, тому що не випускали, — продовжує Алла. — Були дні, коли діти зранку й до ночі молилися, і Бог давав сили долати страх. Пам’ятаю, як наша 6-річна донька стала нас усіх заспокоювати, вона казала, що це далеко вибухи».

За словами Алли, увесь час у сім’ї була їжа. Люди ділилися один з одним тим, що мали.

Пастор Василь Кібиш пригадує: «Коли розпочалася війна, ми могли благословляти людей харчами, бо минулого року в нас був великий врожай — і в погребі було багато овочів та фруктів. Ще 18 лютого посадили в теплиці огірки, Бог дав у серце бажання доглядати за ними, що б там не було. Коли були вибухи, стаканчики з розсадою падали, а я їх підіймав. І знаєте, що? Уже 17 квітня ми куштували перші плоди, і стали роздавати та продавати огірки. За час окупації ми заробили 120 тисяч гривень на огірках. На ці кошти могли купувати хліб, робили продуктові набори та допомагали людям, які потерпали. Записуватися на російську гуманітарку відмовилися, сказали, що в нас усе є, тому що Бог благословив».

У селі був один чоловік, який через сильні вибухи не знаходив собі місця, нікуди не виходив, постійно намагався десь сховатися. Його мама сильно переживала, що він може накласти на себе руки. Пастор Василь із сім’єю вирішив забрати його до себе, разом стали молитися — і через декілька днів у нього пропав страх, чоловік навіть став їздити на машині по селу.

«Але одного дня сталася ситуація після, якої Господь проговорив нам, щоб ми покинули селище — розповідає Василь Кібиш. — У наш будинок прийшли російські солдати, тому що сусід наговорив про нас, нібито допомагаємо американській розвідці. Кілька годин, із 21 години до 1-ї, вони махали автоматами, гранатометами, стріляли в підлогу, перевернули весь дім і погрожували, що просто нас знищать. Казали, що прийшли помститися за своїх 12 братів, які загинули, мовляв: у вас якраз 12 дітей. Але Бог зберіг нас — і, як у рову перед Даниїлом, закрив пащі левам, вони нічого не могли зробити».

Бог дав сили родині вистояти та допоміг виїхати з окупації живими й неушкодженими.

"Благовісник", 4,2022