«Ми молилися й читали 90-й псалом»

Пропонуємо вашій увазі історію Ярослави — християнки з Маріуполя, яка разом із родиною пережила жахіття війни в оточеному місті, але з Божої ласки вся їхня сім’я змогла врятуватися.

«Не будеш боятися страху нічного, ані стріли, що вдень пролітає, ані зарази, що в темряві ходить, ані моровиці, що нищить опівдні, впаде тисяча з боку від тебе, і десять тисяч праворуч від тебе, до тебе ж не дійде!.. Тільки своїми очима подивишся, і заплату безбожним попобачиш, бо Господа, охорону мою, Всевишнього ти учинив за своє пристановище!» (Пс.90:5-9).

Ми прожили в Маріуполі під обстрілами три тижні. За цей час Бог неодноразово рятував і захищав нас. Ми проживали на східній околиці міста. Цей район обстрілювався ще з 2015 року. 24 лютого вранці ми з рідними (усього 8 чоловік) переїхали в центр, до знайомої сім’ї, яка складалася з 4 осіб. Ці три тижні ми провели разом. Із першого дня стали разом молитися. Це давало силу й надію, особливо тоді, коли пропав інтернет, зв’язок, і незрозуміло було, що відбувається навколо. Сім’я та спільні молитви допомагали триматися й не опускати рук.

Поки була вода, електрика, було не так страшно чути ці всі вибухи, сирени. Та коли всього не стало, почався дуже непростий період. Якщо без електрики ще можна було якось справитися, то без води ніяк. Слава Богу, відносно недалеко від будинку було джерело. Усі ходили туди набирати воду. Крім мене — я залишалася з трьома дітьми та бабусею. І це очікування було дуже страшним, тому що часто хтось ішов набрати води й не повертався.

Якось усі пішли по воду — і їх не було три години. За ці три години кілька разів сильно обстрілювали місто. Ми з дітьми сиділи в коридорі, молилися. Коли обстріл припинявся, йшли до кімнати, де було трохи видно, і читали 90-й псалом. Але ці три години тривали цілу вічність. Слава Богу, незважаючи на обстріл, наші рідні змогли повернутися додому цілими й неушкодженими.

Були моменти, коли збиралися йти по воду, але в останній момент щось зупиняло. Перед виходом із дому завжди молилися. І було, що після молитви Вова каже: «Ми не підемо. Сьогодні лишимося вдома». Пішли наступного дня й побачили, що вся вулиця, яка вела до джерела, розбита. Спалені будинки, побиті осколками дерева, паркани. Там був один дім, який стояв вище за інших, у ньому завжди ховалися в разі обстрілу. Цей будинок постраждав найбільше, побачили там сліди крові. Виходить, якби вони вчора пішли, то могли б загинути, але Бог зберіг.

Розповім про найбільш явне чудо, яке сталося з нами в Маріуполі. Була десь 12-та година дня, мій син спав. У такі моменти я завжди читала Біблію, бо було денне світло. Зазвичай ми ховалися в коридорі чи підвалі тільки під час сильних обстрілів. Коли вибухи були десь далеко, то лишалися в кімнатах. І ось я лежу біля сина, читаю й чую, що прильоти ближче й ближче. Сама не знаю в який момент, але замість Біблії в мене в руках з’явилася подушка, якою я намагалася прикрити малого. Лічені секунди — і ми опинилися на підлозі. Не пам’ятаю, як це сталося, раз — і я на підлозі з дитиною на руках. Забіг мій чоловік, каже: потрібно перейти в іншу кімнату. Усі решта вже були там. Ми зайшли, батько накрив нас матрацом. Раптом ми почули дуже гучний вибух — щось сиплеться, щось обвалюється, щось тріщить! У мене від істерики стали стукати зуби, хтось плакав. У Міши (йому було 8 років) почався істеричний сміх, він гучно сміявся й не міг заспокоїтися. Бабуся дуже голосно молилася. Серед цього гуркоту й шуму не можна було зрозуміти, що відбувається. Здавалося, що половина будинку розбита — так гучно було. Нам аж вуха позакладало. До цього дня чоловіки під час обстрілів падали на підлогу в залі. І саме там підлога була всіяна встромленими осколками. Якби всі не перейшли в іншу кімнату, були б поранені.

Виглянувши у вікно, я побачила, що наші сусіди виходять із дому. Незважаючи на обстріл, вони вирішили кудись іти. І саме в їхній будинок потрапив снаряд. Слава Богу, вони встигли вийти й не постраждали. Наш будинок зачепило менше — посікло осколками, вибило вікна, побило дах, знесло димар… Але в ньому ще можна було жити. Адже йти було нікуди. Ми знали, що бомбосховища переповнені, людей більше не приймають — тим більше таку велику групу, як наша.

Із того дня ми стали майже постійно жити в підвалі. Діти взагалі звідти не виходили. Це було дуже складно, бо підвал маленький — півтора на два метри, а нас — 12 чоловік. Дорослі часто переходили нагору, щоб діти могли хоча б ноги випростати. Перші дні ми сиділи серед полиць, банок із консервацією, гострі кути встромлялися нам у ребра, і не можна було поворухнутися. Потім ми все зайве повиносили, щоб хоча б діти могли там лишатися на ніч.

Напевно, найстрашніше — це відчуття безпомічності. Ми молилися, надіялися на Бога, але розуміли, що від нас нічого не залежить. Ми просто чекали. Чекали порятунку. Чекали, що Господь забере нас до Себе, або виведе звідти. Найбільше ми боялися, що хтось отримає поранення. Це було страшніше за смерть. Адже допомоги немає звідки чекати, до лікарні їхати далеко, швидкої не викличеш… Але, слава Богу, Він нас зберіг, ми всі вціліли.

Якось вранці ми почули автоматні черги й подумали, що, найімовірніше, нашу частину міста захопили. До цього по сусідній вулиці їздили танки. Від їхніх пострілів у нас вилетіли останні шибки. Нам лишалося тільки надіятися, що скоро бої пройдуть, і ми нарешті зможемо вийти.

Бог послав до нас наших родичів, які жили за 30 км від Маріуполя. Вони дізналися, що з Маріуполя стали випускати людей, і відразу на власний страх і ризик приїхали, щоб забрати нас і ще одну сім’ю. Ми сіли по вісім чоловік у кожну машину. Виїжджати було ще страшніше, ніж перебувати вдома. Підвал давав хоч якесь відчуття захищеності. А їдучи, чуєш вибухи, бачиш чорні будинки, вигорілі автомобілі, трупи на дорогах. Це жахливо. Усю дорогу я молилася й плакала.

Мене наповнювали різні емоції, у тому числі злість, ненависть. Дуже важко було стримуватися, особливо на блок-постах. Рухалися величезні колони машин, дехто йшов пішки, і на виїзді російські військові роздавали продукти. Вони розграбували наші склади й тепер роздавали нашу їжу! Дивлячись на них, було дуже важко сказати «спасибі» замість якогось прокльону.

Ми дуже злякалися, коли один військовий дав дітям шоколадку, і Михайлик сказав «дякую». Росіянин настільки змінився в обличчі — було відчуття, що він готовий розтерзати дитину за те, що вона заговорила з ним українською мовою. Він сказав хлопчику, щоб той забував українську мову й не смів більше казати такі слова.

Ми виїхали в село й перебували там два тижні. Електрики й зв’язку не було. Ми хотіли виїхати в Україну, але наші сусіди раніше кілька разів пробували, і їх не пропустили. У нас не було власного транспорту, а найняти машину коштувало дуже дорого — адже постійні обстріли й ризик для життя. Тоді ми вирішили спробувати виїхати в Європу. Спочатку поїхали до родичів у Донецьк, стали думати, як і куди саме їхати. Довго не могли вибрати, я молилася, щоби Бог спрямував нас туди, де зможемо бути корисними.

У Донецьку ми зустріли чоловікову тітку, яка теж благополучно вибралася з Маріуполя. Вона сказала нам, що подруга кличе її в Малагу (Іспанія). Ми домовилися, що разом поїдемо в Європу, а там побачимо, як Бог дасть. Уночі перед виїздом із Донецька до Санкт-Петербурга знайшлися волонтери, які допомогли нам придбати квитки до Іспанії. До цього моменту ми ще сумнівалися, але тоді зрозуміли, що Бог веде саме туди.

В Іспанії нас поселили до хостелу, і там ми познайомилися з чудовою сім’єю, яка розповіла про українську церкву. Ми стали відвідувати цю громаду. Прийшовши вперше, я відчула себе вдома. Там був якийсь домашній затишок. Хоча всі люди незнайомі, але стало якось так спокійно на душі, зникла розгубленість. Я зрозуміла, що більше нікуди не хочу їхати.

За матеріалами церкви «Спасіння Боже» м. Малага, пастор Руслан Вознюк

Благовісник, 3,2023