Серця батьків

Я пам’ятаю, тату...

Я пам'ятаю, тату, прямо зараз пам’ятаю... Дуже виразно пам’ятаю, до сліз пам’ятаю — світлих, чистих, цілющих… І знову мене, як у казковому, безхмарному дитинстві, міцно-міцно обіймають! І я знову лечу-лечу й не боюся, і не падаю! Пам’ятаєш, як ти вчив мене літати й не падати?! Я цього ніколи не забуду! І я навчу свого сина літати й не боятися, і не падати! Обов’язково навчу! Обіцяю! Ти завжди казав, що всі діти повинні літати й не боятися! Нікого, ніколи й ніде — не боятися! А пам’ятаєш, як ми піднялися на високу-високу скелю? Ти вчив мене не боятися скель! Ти вчив мене не боятися життя й смерті! І я намагаюся, тату, досі намагаюся, хоч не доріс ще до тебе, і в мене не завжди виходить, але я зможу, обов’язково зможу! Ти завжди говорив, що в мене все вийде! Як тільки тебе згадую, так відразу не боюся вже нічого, нікого й зовсім мені не страшно! І співає, і співає, і грає серце моє — захоплено-радісно, як у дитинстві! І не вві сні вже лечу, і не вві сні вже співаю й граю! Тільки про тебе згадаю, як раптом серце моє оживає, і співає-співає, і грає-грає! І до небес твоїх, як уві сні, як у казковому дитинстві, зовсім без крил злітає серце моє, стомлене цим життям! І так добре! Так добре! Наче ти знову поруч, і ніби ми знову разом! А може... ти був ангелом? А я не помітив?

Я пам’ятаю, тату, прямо зараз пам’ятаю, і вже не вві сні, наяву я лечу до тебе, і не боюся вже нікого, нічого, ніколи, зовсім не боюся! Я пам’ятаю руки твої міцні, надійні, пам’ятаю, як сильно стукало тоді серце твоє чоловіче, чесне. Ти дивився й дивився... на свого тата, хоч він уже не дихав! Зовсім маленький я тоді був, нічого не розумів. Але я бачив у твоїх очах великі чисті сльози — я цього ніколи не забуду! Ти тримав мене на своїх руках, міцно-міцно тримав, я притискався до тебе сильніше й сильніше! І я чув стукіт твого серця, воно дуже тоді плакало, плакало-билося! Я не знав навіть, що серце в тебе стукати й кричати так сильно-боляче може. Тепер я вже знаю, бо син мій учора отримав травму спортивну, я на руках його тримав закривавленого, дуже-дуже плакав син мій, гірко-гірко... І до мене притискався все міцніше й міцніше! Так, як я до тебе тоді в дитинстві... І серце моє раптом застукало-заридало, забилося-заплакало — як у тебе, тату, як у тебе! І сльози прорвалися раптом, не зміг стримати їх — як і ти, тату, як і ти! Адже я все пам’ятаю, прямо зараз пам’ятаю... А може... ти був ангелом? А я не помітив?

А пам’ятаєш, як натхненно ти проповідував у церкві? Знаєш, чому я не боявся церковної кафедри в дитинстві? Тепер я дуже боюся, а в дитинстві — там був ти! Пам’ятаєш, як одного разу мені раптом захотілося стати поруч з тобою?! Мені навіть мама таємно дозволила! Вона добра! Пам’ятаєш, як я тихо підійшов і став біля тебе? Я пам’ятаю, тату, прямо зараз пам’ятаю! Хоч і зовсім маленький я тоді був, але добре запам’ятав! Пам’ятаю, як хвиля збентеження прокотилася по церкві, забубонів, засудив навіть хтось. Але я стояв біля тебе й відчував благодать! І мені здавалося, що своєю присутністю я допомагаю тобі проповідувати! І я пам’ятаю, як ти раптом замовк... І мені стало соромно. І злякався я навіть, що зганьбив тебе й що буде нам разом соромно. Але ти... нахилився до мене низько-низько, узяв мене на свої сильні руки, міцно обійняв, а потім, надзвичайно красиво посміхнувшись, сказав: «Отець Небесний носить нас на руках Своїх, як носить чоловік сина свого». Я цього ніколи не забуду! Ти навчив мене любити й на руках носити й мого сина! І я намагаюся, тату, досі намагаюся... У мене не завжди виходить, але я зможу, обов’язково зможу! Адже ти завжди говорив, що в мене все вийде! Як тільки тебе згадую, відразу ж не боюся вже нічого, нікого і зовсім мені не страшно! Тільки про тебе згадаю, як раптом серце моє оживає, і співає-співає, і грає-грає! І до небес твоїх, як уві сні, як у казковому дитинстві, зовсім без крил злітає серце моє, стомлене цим життям! Наче ти знову поруч, і ніби ми знову разом! А може... ти був ангелом? А я не помітив?

А пам’ятаєш, як ти навчив мене плавати! Мені було п’ять років, а ти взяв і навчив мене плавати! Ти завжди говорив: якщо хто-небудь тоне, то потрібно обов’язково зібратися, не боятися, і рятувати того, хто гине! А потім мені приснився сон. Я чув пронизливий крик того, хто тонув... Навколо мене — нікого, тільки пітьма непроглядна! І гроза, і громи, і блискавки, і сильний дощ! І вода — крижана, страшна... І цей пронизливий, відчайдушний, смертельний крик! І я... зовсім ще маленький, і сильно боюся, і погано плаваю. Але я згадав про тебе, тату, а ти завжди говорив: якщо хто-небудь тоне, то потрібно обов’язково не боятися, а кидатися в воду й рятувати його! І я кинувся в воду, і не злякався, і раптом поплив сильно, впевнено, і зовсім мені не холодно стало, зовсім-зовсім! Ти навчив мене добре плавати, тату! Ти навчив мене не боятися життя й смерті! А потім я прокинувся... І до тебе побіг-полетів стрімко, і сон тобі першому розповів по-дитячому захоплено, щиро! Пам’ятаєш, як посміхнувся ти тоді світло й радісно?! І як обняв мене сильно-сильно?! «Ти будеш рятувати душі для Христа, синку, ти будеш Його рятувальником!» А потім ти раптом заплакав радісно-радісно і обняв мене сильно-сильно! І я бачив у твоїх очах великі чисті сльози, так-так, бачив — я цього ніколи не забуду! Адже я все пам’ятаю, тату, прямо зараз пам’ятаю... Дуже чітко пам’ятаю, до сліз пам’ятаю — світлих, цілющих… І знову мене, як у казковому, безхмарному дитинстві, міцно-міцно обіймають! І співає, і співає, і грає серце моє — захоплено-радісно, як у дитинстві! А може... ти був ангелом? А я не помітив?

A пам’ятаєш, як я машину твою розбив, узяв без дозволу й потрапив у жахливу аварію ще до армії? Я пам’ятаю, тату, прямо зараз пам’ятаю... Не подивився ти тоді на машину свою розбиту, а до мене підбіг стрімко і обійняв міцно-міцно, як у дитинстві! «Слава Богу, живий…», — і знову майже заплакав... І нічого не сказав ти більше, і нічого більше я не пам’ятаю з тієї страшної аварії! І я намагаюся, тату, досі намагаюся тебе наслідувати, уподібнитися... Не завжди в мене виходить, але я зможу, обов’язково зможу! Ти ж завжди говорив, що в мене все вийде! Як тільки тебе згадую, так відразу ж не боюся вже нічого, нікого, і зовсім мені не страшно! І співає, і співає, і грає серце моє — захоплено-радісно, як у дитинстві! І не вві сні я вже лечу, і не вві сні співаю-граю! Тільки про тебе згадаю, як раптом серце моє оживає, і співає-співає, і грає-грає! І до небес, як уві сні, як у казковому дитинстві, зовсім без крил злітає серце моє стомлене цим життям! Наче ти знову поруч, і ніби ми знову разом! А може... ти був ангелом?

А я не помітив?

А пам’ятаєш, як одного разу в тебе стріляли — за Христа, за віру, за хрещення, за порятунок потопаючих налякати, убити хотіли! І не боявся ти, зовсім не боявся — нікого, нічого, ніколи, ніде! Я дивився на тебе й вчився не боятися — ні куль, ні смерті! Я намагаюся, тату, досі намагаюся... У мене не завжди виходить, але я зможу, обов’язково зможу! Адже ти завжди говорив, що в мене все вийде, обов’язково вийде! Як тільки тебе згадую, так відразу ж не боюся вже нічого, нікого, і зовсім мені вже не страшно! А пам’ятаєш, як ти сходив із пресвітерської церковної кафедри? «Я поступаюся місцем Ісусу Христу. Попереду мене йде справжній Пастир — мій Христос! А я... я всього лише підпасок у Нього». Я запам’ятав твій заповіт, тату, на все життя запам’ятав твоє лагідне смирення й служіння! Знаєш, я не пам’ятаю твого крику — ти не вмів кричати... Мені завжди здавалося, що свій голос ти підносиш тільки на церковній кафедрі. Сльози розчулення виступали в мене на очах і тремтіння проходило тілом, коли ти молився! О, як же щиро й серйозно ти молився! Я ще… не доріс. І ще... ще я добре пам’ятаю, як ти просив вибачення в Бога і... в мене! Аж соромно, аж боляче, совісно, що я дозволяв тобі перед собою вибачатися й каятися! Адже ти мене ніколи не бив, і майже не карав... І не кричав ти на мене ніколи-ніколи! А може... ти був ангелом? А я не помітив?

«Відвага віри перевіряється готовністю до жертви за Правду й смерті за Істину! Справжній чоловік не згорає й не ламається! Як пророк, він іде до кінця, до фіналу біжить безстрашно, ревно! І якщо навіть під кулями — то й під кулями здійснювати таїнство віри повинен! Так завжди і говорити, і писати треба — як своє останнє слово світові, як заповіт, як сповідь таємну! По-батьківськи чини, сину мій, по-батьківськи служи і далеким, і ближнім, бо «немає більшої любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх», за братів своїх, за дітей своїх!»

Я намагаюся, тату, досі намагаюся, хоч не доріс я ще до тебе... І в мене не завжди виходить, але я зможу, обов’язково зможу! Ти завжди говорив, що в мене все вийде! Як тільки тебе згадую, так відразу ж не боюся вже нічого, нікого, і зовсім мені не страшно! І співає, і співає, і грає серце моє — захоплено-радісно, як у дитинстві! І не вві сні вже лечу, і не вві сні співаю і граю! Тільки про тебе згадаю, як раптом серце моє оживає і співає-співає, і грає-грає! І до небес твоїх, як уві сні, як у казковому дитинстві, зовсім без крил злітає серце моє, стомлене цим життям! І так добре, так добре! Наче ми знову разом! І я знову лечу-лечу і не падаю! А може... ти був ангелом? А я не помітив?!

Я бачу, мамо

Я бачу, мамо, прямо зараз бачу, серцем бачу. Не відірвалася ти від мене, ніколи, ніде не покинула! І як добре, як добре! Прямо зараз добре! На високих зірках ти, на найвищих зірках! Я справді бачу зараз, як ти сяєш і світиш мені, світишся! А може, ти завжди зіркою була, а я не помітив?! Як шкода, як шкода, що пропустив, не помітив... Прости, я маленький був тоді, сліпий, тільки себе чув, зовсім нетямущий був! Зараз бачу, так сильно бачу, аж очі мої сльозяться, зцілюються, просвітлюються — від світла твого й сяйва!

Як згадаю про тебе, як побачу тебе серцем — ніби в рай повертаюся знову, дитячий, щасливий, незабутній! І знову літаю-літаю-літаю! І зовсім не боюся нікого, нічого й ніколи не падаю! І ти поруч, як колись, як у солодкому дитинстві! І ти летиш — близько-близько! І ти смієшся, і усміхаєшся, і радієш за мене, як раніше, як у дитинстві — що я граюся, вчуся, літаю й не боюся, і вірую-вірую, і зовсім не падаю! Як згадаю про тебе, як побачу тебе серцем — відразу ж знову миттєво злітаю, до небес лечу, до найвищих твоїх зірок! І плачу, плачу радісно, солодко, світло й чисто! І не бачу, і не чую вже нічого, нікого більше! А які сни сняться мені після цього! Які сни — аж тіло, аж дух мій захоплює! І обличчя, і очі твої світлі, добрі — не забути ніколи, повіки! І як добре, як добре! Прямо зараз добре! На високих зірках ти, мамо, на найвищих зірках! Я справді бачу зараз, як ти сяєш і світишся-світишся! А може, ти завжди була зіркою, а я не помітив?!

А знаєш, мамо, я Христа в дитинстві точно бачив! У ранньому дитинстві! Правда-правда! Ти ж знаєш, нам не можна не по-чесному. Соромно-соромно брехати, обманювати, навіть дітям ми зобов’язані не брехати, навіть найменшим! І ніяк проти совісті! Ніяк нам не можна проти істини! Це ти говорила — завжди й всюди говорила, і я запам’ятав — сильно-сильно запам’ятав! А пам’ятаєш, як захворів я тоді та як мені темно-страшно стало? І як сильно я боявся страждати-вмирати?! Пам’ятаєш, як тримала ти голову мою маленьку, гарячу, стражденну в руках своїх ніжних, красивих, ангельських?! Я пам’ятаю, мамо, усе життя пам’ятаю й бачу, і відчуваю! Невтомно, предовго, цілюще — тримала ти тіло, душу мою і обіймала, і гладила, і молилася, і співала, і плакала-плакала-плакала! Я пам’ятаю сльози розради й молитви твої сильні! А потім мені не страшно, не боляче стало раптом, і посміхнувся я, і на тебе подивився... І Христа побачив! Ясно-ясно побачив! Перший раз у житті побачив! По-справжньому! І заснув я тоді солодко, швидко, стрімко на руках Христових! А потім раптом прокинувся — веселим, радісним, і тебе знову побачив! А ти посміхалася, світилася-світилася — від щастя жіночого, від радості материнської! Велика в тебе душа, мамо, дуже світла, чиста! Не доріс я ще до тебе, прости, не доріс… Але я постараюся! Я і зараз бачу, як ти для мене сяєш і світишся, світишся і виблискуєш яскраво! А може, ти завжди була зіркою, а я не помітив?!

А пам’ятаєш, як допомагали ми татові на сім’ю, на хліб заробляти? О, як ти любила його, не любити не вміла! Пам’ятаєш, як ми квіти продавали з тобою навесні, на базарі — тюльпани? Маленький я зовсім тоді був, боявся, соромився, а в нас більше ніж у інших купували! Навіть по голові мене іноді гладили, ніколи не забуду! Ти на футбольні кеди мені грошей тоді дала, пам’ятаєш? Не пошкодувала! Ти завжди тільки нас, дітей, шкодувала! «Грай, малюче, грай!» Ти завжди так говорила і м’ячі купувала, і мене навчила! Знаєш, досі я в футбол граю з сином, і не втомлюється він зовсім, як і я в дитинстві, і грає-грає-грає! І м’ячі йому сняться, як і мені в дитинстві! І «до весілля все заживе» — так ти говорила! Пам’ятаєш, як лице мені й губи до ран розсікли, і як їх зашивали болісно, а потім ти годувала мене з ложечки — хоч і великий я тоді вже був, хоч і підліток... А пам’ятаєш, що у школі я на зріст був найменший і один серед класу — віруючий, і як з мене сміялися, і як мені боляче було? «Ти виростеш, синку, обов’язково дуже виростеш, ось подивися на тата! Ти ще більшим виростеш! А вірити в Ісуса — спасенно, вічно, радісно! І нікого не бійся! А веснянки твої на обличчі — тільки обраним! Не приховуй їх, красивий ти, розумний, сонячний!» І як добре, як добре! Прямо зараз добре! На високих зірках ти, мамо, на найвищих зірках! Я справді бачу зараз, як ти сяєш для мене й світишся, світишся й виблискуєш цілюще! А може, ти завжди була зіркою, а я не помітив?!

Я бачу, мамо, прямо зараз бачу, серцем бачу тебе! І чітко пам’ятаю, усе життя пам’ятаю і бачу, і відчуваю! Ти проводжала, чекала, зустрічала, вчила, любила — невтомно, предовго, цілюще! Не любити не вміла! Усе життя ти тримала серце, душу мою і обіймала, і гладила, і молилася, і шкодувала, і співала, і усміхалася, і плакала! Не відірвалася ти від мене, ніколи й ніде не покинула! Як раніше, пам’ятаєш, далеко, під час нелегкої служби в армії? Як з’явилася ти раптом, несподівано, здалеку прилетіла, приїхала! Важкі часи були, насильницькі, підрізали мене трохи, поранили — лежав, лікувався у військовому госпіталі. Як ангел, увійшла ти тоді в палату солдатську — без запрошення! І як немовля опікала, годувала, лікувала мене від всяких напастей! А потім мені не страшно, не боляче стало раптом, і усміхнувся я, і на тебе подивився... І Христа знову побачив, як у ранньому дитинстві! Правда-правда! Ти ж знаєш, нам не можна не по-чесному! І заснув я тоді солодко, швидко, стрімко, як у світлому дитинстві, на руках Христових! Як згадаю тебе, як побачу тебе серцем — ніби в рай повертаюся знову, дитячий, щасливий, незабутній! І знову літаю-літаю-літаю! І зовсім не боюся нікого, нічого і ніколи не падаю! Адже ти зовсім поруч — як колись, як у солодкому дитинстві! І сяєш, виблискуєш, світишся! А може, ти завжди була зіркою, а я не помітив?!

Іван ЛЕЩУК

Благовісник, 3,2021