Благовісник

Церква за столом

Ранню Церкву можна без перебільшення назвати Церквою за столом. Основним її зібранням було спільне застілля. Кожного першого дня тижня увечері після роботи всі християнські громади збиралася для того, щоб разом їсти. Спочатку вони благословляли чашу з вином, потім ламали хліб і відтак разом вечеряли. І так було щоразу. Не просто з нагоди якихось окремих урочистостей, а регулярно, кожної неділі. Ну а після вечері відбувалось духовне спілкування. На столі залишалось вино, розведене водою, яке пили всі учасники зібрання. Під час оцього спілкування читалися тексти зі Святого Письма, лунали молитви, звучали пісні в індивідуальному виконанні, кожен учасник міг звернутися до присутніх зі словом, а йому, відповідно, кожен міг задати зустрічне запитання чи зробити доповнення. Це й було церковне богослужіння, це й була літургія. Вона була не синагогальна, не кафедральна, а застільна. Тільки беручи до уваги цей факт, можна адекватно зрозуміти настанови святого Павла в його посланнях до перших громад. У них апостол звертається до всієї церковної спільноти, а не тільки до її керівників. Неможливо не помітити, що для нього громада є справжнім суб’єктом церковного життя, а не просто паствою, яку кудись ведуть священнослужителі.

Хтось скаже, що це були просто перші роки романтики, а потім все стало, як і повинно бути в нормальній релігійній спільноті: храм, дім молитви, лавки, кафедра, вівтар, духовенство і т.ін.. Але ні, застільна форма літургії існувала в Церкві не кілька років, а кілька століть. І тільки в четвертому столітті кафедральна форма остаточно витіснила первісну застільну форму церковних зібрань. Повторюсь, без належного врахування даного факту неможливо правильно зрозуміти апостольські послання, які містяться в Новому Заповіті. Ми бачимо в них поліцентричну модель церкви. Віруючі сходились для того, щоб напоумляти один одного, а не послухати когось одного.

Цією фразою — один одного — пронизані всі апостольські послання. І це не просто високомовні слова. За ними стоїть реальна практика. Під час застільного зібрання всі учасники були задіяні, всі брали участь. Кожен міг проявити і реалізувати свій дар. Роль зібрання полягала не в тому, щоб тільки казати «Амінь» на слова священника, але щоб реально напоумляти один одного.

Застільна літургія сприймалась громадою, як передсмак есхатологічного бенкету в Божому Царстві. Вона називалась Господньою Вечерею, тому що сам воскреслий Господь був присутній на ній у силі й різноманітних проявах Святого Духа. Для зібраних на цьому спільному застіллі Царство вже прийшло. Вони скуштували його силу. Але ще очікували його остаточної появи. Саме тому на цих зібраннях часто звучали вигуки: «Мараната!», себто «Гряди Господи!» Атмосфера була камерною, братерською, харизматичною.

В результаті кількісного росту та стрімкого поширення християнства відбувався плавний перехід від застільного формату зібрань до кафедрального. Спочатку Трапезу перенесли на ранок, а потім її зробили символічною. Згодом перейшли з трапезної кімнати в житловому домі у спеціальний дім молитви. Поставили вівтар, лавки, зробили спеціальне сидіння для духовенства, призначили священство і вказали мирянам на їхнє місце в церкві. Все це відбувалося в рамках процесу інституціоналізації християнства. Коли рух ставав інституцією.

Пишучи цей допис, я не закликаю до якихось реформ чи ностальгії за минулим. Напевно, уникнути такого розвитку подій було неможливо. Моя ціль в іншому. Наголосити на тому, щоб не робити якусь форму догмою. І при будь-якій формі шукати можливостей для реалізації та втілення в життя поліцентричної моделі церкви, коли всі збираються, щоб напоумляти один одного, а не слухати когось одного, хай навіть дуже розумного.

Себастьян ТЕГЗА, за монографією Валерія Алікіна «История и практика собраний в Ранней Церкви»

Благовісник, 2,2020