Святий Дух і народні рецепти

Брата Івана Федоровича Федорчука знають багато людей, і, мабуть, у всьому світі, скрізь, де є емігранти з України. Уперше я дізнався про нього як про Івана Довгого, якому Бог дав особливий духовний дар, що відрізняється від традиційних п’ятидесятницьких молитов-пророцтв: він під час молитви диктує рецепти для лікування хвороб.

Я тоді уявив собі брата Івана високим сухорлявим чоловіком із синіми очима, як у більшості поліщуків, й дуже поважним. Як потім виявилося, що брат Іван не Довгий, а з Довгого — з села на Рівненщині. А ще, коли вперше з ним зустрівся, то побачив перед собою низького сухорлявого чоловіка, смаглявого, з карими очима й дуже простого й жвавого — і моє уявлення про брата Івана зруйнувалося вщент. Я тоді сказав йому, що маю проблему зі здоров’ям і хочу з ним помолитися. Він згодився без усяких відмовок. Молитва була короткою, після якої брат Іван став диктувати рецепт: називав трави, які я маю придбати, казав, як їх заварювати, коли і як пити. Рослину в рецепті представляв описово, а потім уже її називав. Мова у брата Івана лилася безперервним потоком, без заминок і спотикань — і це викликало довіру. Звичайно, моєму лікуванню мала передувати молитва, а вже потім точне виконання рекомендацій за приписаним рецептом.

Коли я вдруге зустрівся з братом Іваном, щоб порозмовляти з ним для журналу, то ще раз був вражений енергійністю й життєрадісністю вже 85-літнього дідуся. Двогодинне зібрання, яке він проводив, та тригодинна розмова з молитвами зі мною й ще кількома людьми, здавалося, не втомили його. Я захоплювався й насолоджувався його експресією у висловлюваннях, його поліською говіркою, і шкода, що всього цього не можна передати на папері.

— Брате Іване, розкажіть про себе, про те, як ви навернулися до Господа.
— Я народився в 1935 році в с. Довге, на Рівненщині, у православній родині. Після армії запропонував дівчині з віруючої сім’ї одружитися. Вона була так само невіруюча, як і я. Отримав згоду.

Я працював на роботі, на якій кожен день була п’янка: вантажив торф, тому завжди був калим — горілка. Мене щодня приводили чи привозили додому п’яним.

Через деякий час моя жінка стала ходити на зібрання в Тутовичі, бо в с. Довге, у якому ми жили, не було зібрань. Я про це не знав, бо якби мені сказали, що моя жінка ходить «на штунди», як у нас казали, то я не знаю, що їй зробив би. Не те, щоб я не любив віруючих, я просто не хотів, щоб вона була з ними.

Однієї неділі вона попросила мене поїхати в Сарни на базар і щось там купити. Я на велосипед — і поїхав. Шукав-шукав те, що вона хотіла, втомився — і не знайшов. Дуже був на неї сердитий. Приїхав у Довге, зайшов у магазин — випив, а потім відвідав батьків. Мати каже: «Йване, чи ти знаєш, що Ганя прийняла хрещення?» І тоді до мене дійшло: «А, сьогодні. От чого вона мене випровадила на базар». Диявол таке зло вкинув мені в серце, що вирішив іти додому і її забити. А від батькової хати до моєї було півтора кілометра. То поки я йшов, десь поділося те зло. З того часу прозивав її «штундярою» на кожному кроці. А вона молилася.

Минуло півтора року, як жінка стала віруючою. Я все боровся з цим, сварився, а потім змирився: хай собі ходить на ті штунди.

Якось у неділю вранці я святково одягнувся, сів біля стола й думаю: «Скаже жінка, щоб я пішов з нею на зібрання — піду подивлюся, а не скаже — піду нап’юся. А вона рада, що я їй не забороняю йти. Виходимо з хати — жінка направо, на Тутовичі, а я — у магазин. Зайду туди — і напиваюся до нестями, спеціально. Так пройшла неділя, друга, третя…

Знов неділя. Я одягся з тими самими думками: скаже — піду з нею, а ні — нап’юся. Моя жінка завжди виходили з хати о 10-й годині, бо зібрання в Тутовичах на 11-ту, а туди треба йти більше 8 км. Тут уже 15 хвилин на 11-ту, а вона не виходить, пів на 11-ту — не виходить, за 15 одинадцята — виходить зі сльозами і до мене: «Йване, може, ти завезеш мене на зібрання?» — «Завезу, і сам піду з тобою, бо мені інтересно побачить, що там роблять штунди». У мене на той час уже був мотоцикл. То я його з такою швидкістю виводив, як ніколи.

У Тутовичах влада забрала дім молитви, тому зібрання проходили в хаті. Я заходжу в ту хату, у коридорі не зупиняюся. Бог знав, що якщо я залишуся в коридорі, то втечу. Дивлюся: позад усіх під стіною є одне місце. «От сяду там, а ще пригнуся, то й ніхто мене не побачить». А служителі побачили такого Івана, та й кличуть раз-по-раз: «Іване, іди сюди». А Іван стоїть, як у котлі, на мені все горить. Голос один каже: утікай, а другий: не втікай, бо стидно буде тобі. Стою і не знаю, що робити. А брати кличуть. Я й пішов уперед, як той полонений. Сів, а на мені горить усе. Може, і втік би, але заспівали псалма. І я заслухався. Ніколи не чув такого співу. Так уже мені стало добре. Заспівали другого. От гарно співають! Стали читати Білію. Я нічого не розумію, думаю: що ви тут читаєте щось незрозуміле й непотрібне. Краще б співали. Стають на коліна, щоб молитися. Я і собі став, положив голову на ослін, на праве вухо, мовчу, не знаю, як молитися. Знов заспівали. Ох, мені добре, як той бальзам на серце. Так і просидів дві години.

Заводжу мотоцикла і думаю: щось жінці скажу, але треба виїхати за село, щоб ніхто не чув. Виїжджаємо за село, і я на ходу кажу: «Ганю, я буду ходити на зібрання»…

А у 1976 році прийняв хрещення.

— Ви, коли покаялися, відразу долучилися до проповіді.
— Ні. Я ж був з невіруючої сім’ї, мало що знав. Та й Біблій, як тепер, не було. Але Господь потурбувався, щоб у мене була Біблія. У церкву привезли три Біблії, і брати стали міркувати, кому їх дати. А мій шваґер, який був дияконом, сказав, щоб дали мені. Дехто був проти. Але таки вирішили дати мені Біблію, щоб я вчився. Так помаленьку я став більше пізнавати.

— Ви молилися, щоби Бог дав вам служіння?
— Коли я прийшов у церкву, то не знав ні про які служіння. Я не знав духовної сторони церкви. Людина з віруючої сім’ї навчена багато чому, а мене ніхто не вчив. Я нічого не знав про духовне. Дивився на неграмотних братів і сестер, як вони моляться на іншій мові, то дивувався: як так? Молодь собі може вивчити німецьку чи англійську, а ці неграмотні — і моляться по-іншому. І казав перед Богом: не знаю, що це таке, але і я його хочу мати; покажи мені, що Ти й мене любиш, бо ж Ти мене призвав. І одного разу Бог хрестив мене Духом — і я відразу став говорити іншими мовами.

— Брате Іване, вам Господь відкриває, як лікувати хвороби. Як ви отримали цей дар і як він себе виявляє?
— Я не просив у Бога дарів, бо їх не розумів. Але коли ходив на молитви, то чув пророцтва, бачив зцілення, вірив — і помалу Бог став до мене промовляти. Якось коли я був на молитві, то почув у серці голос Духа Святого: «Он у тієї душі така-то хвороба, помолися за неї, і Я тобі скажу, що вона має зробити, щоб зцілитися». Я послухався — підійшов, і Дух Святий став мені диктувати, що їй робити: коли молитися, як молитися, які трави вона має знайти, як їх приготувати, коли їх вживати, як їх вживати і скільки часу. Ліками можуть бути трава, листя, бруньки, корені, квіти, плоди, сік, молоко, гусячий чи овечий жир, мед та інше. Господь каже, які компреси треба зробити чи інші якісь процедури. Тепер уже, мабуть, буде 33 роки, як я служу цим даром.

До мене приходило багато людей. Коли мене запитують, як я дожив до таких років (а мені вже 85 з половиною), то відповідаю: «Тому ще живу, бо за мене молиться весь світ, у всіх країнах. Живу по Божій милості й по молитвах — і можу помагати ради Бога людям».

— До вас звертаються тільки віруючі люди?
— До мене звертаються й невіруючі. І то багато. Ніде не написано, що треба молитися тільки за віруючих. Якби за мене не молилися, то і я б не був віруючим. Хто б до мене не приїхав, навіть і батюшка, мій обов’язок за нього помолитися, а що вже Бог скаже — то скаже.

Якщо мирські люди отримують милість, то знов приходять і кажуть: «Дядьку, ми хочемо подякувати Богу і вам». А віруючі можуть і не прийти.

Приходять багато тих, хто не має дітей. І переважно невіруючі приходять дякувати, що вже є дитинка чи вагітна.

— Брате Іване, чому хворіють віруючі люди?
— Написано, що ті, хто страждає плоттю, перестають грішити. Якщо ми не такі перед Богом, якщо ми можемо згрішить, то щоб я не грішив, Бог може допустити мені якусь хворобу.

А ще написано: «Господь кого любить, того карає». От Бог бачить, що ми відходимо від Нього, то він допускає якусь хворобу, щоб ми зближалися з Ним. Ти сам бачиш: якщо все добре — то й Бога не треба, а якщо щось торкнеться нашого тіла — то тоді вже є час помолитися, все розказати Богові.

Коли хтось хворіє, то не потрібно дорікати, що це за гріх. Коли читаємо про сліпого в Євангелії, то Христа питають: «Хто згрішив — він чи батьки?» Господь відповідає: «Ні він, ні батьки не згрішили. Це для того, щоб явилася слава Божа».

Бог допускає хворобу, щоб нас попередити й зупинити. Але Він люблячий — і коли ми робимо, що Він каже, — тоді оздоровлюємося.

— Чи є залежність між духовними хворобами й фізичними?
— При духовній хворобі, здається, нічого людині не болить, але вона втомлена, сумна. А смутний дух сушить кості. Тобто з часом страждає і плоть. Тепер багато кажуть про депресію, коли людині нічого не хочеться — то це і є та духовна хвороба. То вже вплив сатани. Але людині не треба ховатися, а щось робити. Насамперед треба зрозуміти, що це недобре, треба себе осудити і спротивиться такому стану, шукати виходу з нього, самому молитися і просити, щоб інші молилися за тебе — і диявол буде осміяний.

Якщо ти сидиш в хаті, то хіба тебе Бог буде вести за руку? Треба прикласти старання. Диявол каже: «Сиди дома», а ти не сиди, кажи: «Я піду до народу Божого в ім’я Господа». І хвороби не стане.

— Що ви порадите хворим людям?
— Більше надії на Господа. Ніхто себе не може застрахувати від хвороби. Тому моліться самі, заявляйте в церквах. Звертайтеся до лікарів. Дехто каже, що не можна до них звертатися. Тоді для кого євангеліст Лука був лікарем? Для овечок? Ні, для людей. Написано, що не здорові мають потребу в лікареві. Це сказав Ісус. То що, Ісус казав неправду? Треба і до лікарів звертатися — і Бог дасть милість вам і їм буде на свідчення. Коли ми звертаємося до лікарів, то розуміємо, що без помочі Божої нічого не буде, і треба за них молитися.

Я також був героєм, казав, що ще ніколи не хворів. Мені нічого не боліло, крім зубів. І Бог допустив, що я захворів. Молився-молився, а помочі ніякої — і поїхав у лікарню. Десять днів пролежав там — і все, став здоровим. Лікарі навіть дивувалися, що я так скоро одужав. Перепитували мене, чи я віруючий.

Мені навіть дорікали: «Ви молитися за здоров’я людей — а самі захворіли». А я кажу: «І не такі були Божі мужі, як я — і ті хворіли і від хвороб помирали. Павло три рази просив, щоби Бог забрав від нього жало, а Бог сказав, що досить йому Його благодаті, бо сила Його виявляється в немочі.

Буває, що брати приходять до хворої сестри і кажуть їй: «Сестро, ти вір, а ми будемо молитися». Сестра може сказати: «Ви захворійте — а потім побачите, яка у вас буде віра». Коли здоровий, сильний, то й віра є, а коли заслаб, молишся день-два — і віра десь губиться. Але Бог знає, як зміцнити нас. Ми ж Його діти. Коли батько знає, як нам допомогти, то й Христос знає. Звертаймося до Нього.

Розмовляв Василь Мартинюк

"Благовісник", 4,2020