Коли штормить всередині

Наша туристична група зійшла в сад схилом Оливної гори. «Ось, десь тут все могло й відбуватися, — розпочав гід свою розповідь. — Навіть можливо, що ці дерева були свідками тих давніх подій. Стовбури олив говорять про те, що їхній вік сягає...» Далі я не прислухався. Непомітно відійшов убік, намагаючись відновити в пам’яті не раз прочитані рядки.

Десь тут, можливо, на цьому самому місці. Десь тут... На іншому березі потоку Кедрон височів храм. Вдалині горіли вогні святкового міста. Звідкись лунав відгомін великодніх псалмів. Але тут було тихо. Нахилені гілки. Блиск місячного світла крізь крони дерев. Мир і благодать. Але саме в цьому саду відбувалася найбільша битва всіх часів і народів, яка навіки змінила хід людської історії.

«Обгорнена сумом смертельним душа Моя! Залишіться тут, і попильнуйте зі Мною...» (Мт.26:38).

Юда вже рахує монети. Варта бере мечі та киї. Тесля стругає дерево для хреста. Учні сплять.

«Отче Мій, коли можна, нехай обмине ця чаша Мене...» (Мт.26:39).

Ісус знає, що Він для цього народився. Заради цього жив і служив. І ось наближається фінал. Він повинен померти, взявши на Себе гріхи всіх людей. Їхні хвороби, прокляття, немочі. Але Він також знає, як нестерпно важко це буде.

Тіло ще не зранене батогами, ще не пробите цвяхами, але душа вже розривається на частини від передчуття прийдешніх страждань. На чолі ще немає тернового вінка, але вже проступає піт, змішаний із кров’ю, — судини лопнули від напруги.

«Відійшовши ще вдруге, Він молився… І, залишивши їх, знов пішов, і помолився втретє, те саме слово промовивши» (Мт.26:42-44).

Раз по раз Ісус падає перед Отцем, виливаючи Своє серце. Випускаючи назовні внутрішній біль.

«Та проте, не як Я хочу, а як Ти... Нехай станеться воля Твоя!» (Мт.26:39-42).

Вже чути тупіт ніг. Уже поруч зрадник. Скоро він поцілує Вчителя з вітанням «Радій!» Ще мить — і ланцюжок смолоскипів, немов змія, заповзе під покров дерев.

Ісус піднімається з колін, будить учнів. Остуджує їхній запал. Сміливо зустрічає тих, хто прийшов за Ним.

«Чи ти думаєш, що не можу тепер упросити Свого Отця, і Він дасть Мені зараз більше дванадцяти леґіонів Анголів? Але як має збутись Писання, що так статися мусить?» (Мт.26:53,54).

Скільки гідності, скільки влади в Його словах! Навіть не віриться, що ще хвилину тому Він лежав долілиць, здригаючись від ридань. Сумував і тужив, переживаючи жахливий внутрішній шторм. Тепер усе інакше. У погляді — спокій, у рухах — впевненість.

Попереду — суд у первосвященника, бичування у Пілата, глузування натовпу, плювки й побої. Для всіх буря тільки починається, для Ісуса вона вже закінчена.

Він пройде через це, не піднімаючи голосу, не відкриваючи уст. Адже все було сказане раніше. Вирішене в тіні Гефсиманського саду. Там виплакані всі сльози. Принесені всі моління. Там стихли хвилі, що терзали душу. Шторм змінився штилем. Усе віддане в руки Отця.

Корабельна аварія віри

Ми говоримо про найнебезпечніший, як мені здається, вид шторму, описаний у Біблії. Це внутрішня буря, яка або йде за зовнішніми потрясіннями, або виникає в їх передчутті.

Хтось сказав, що море не страшне кораблю, поки бушує навколо нього. Страшно, коли воно всередині. Адже якщо вода потрапить у трюм, судно почне тонути. Рано чи пізно зануриться в безодню. З нашим серцем — те ж саме. Якщо його відкрити для страху й тривоги, пустити в нього хвилювання й настирливі думки, вони неминуче потягнуть на дно.

«Спаси мене, Боже, бо води вже аж до душі підійшли!» (Пс.68:2).

Служіння пастора завжди пов’язане з людським горем. Мені доводилося відвідувати хворих, яким поставили жахливі діагнози. Молитися з батьками, чиї діти ступили на слизький шлях наркотиків. Проводити десятки похоронів, шукаючи слова розради для тих, хто втратив близьких.

При цьому я помітив цікаву річ — проходячи одні й ті ж бурі, люди реагують по-різному. Одні приймають рішення жити далі, незважаючи ні на що, а інші здаються й дозволяють труднощам остаточно себе зламати. І тих, і тих накривають хвилі скорботи, але в одних серцях вона виявляється тимчасовим гостем, а всередині інших — поселяється навіки.

Які б біди нам не зустрілися, вони не здатні потопити нас, поки ми не дали їм місця у своїй душі. Поки не дозволили зайняти розум, окупувати емоції, заповнити все єство.

Мудрий Соломон не дарма попереджав: «Над усе, що лише стережеться, серце своє стережи» (Пр.4:23).

Адже людина, яка впустила проблему в себе, сама стає проблемою. Вона більше ні про що не говорить, ні про що не думає. Зациклюється на тому, що трапилося, немов увесь світ зійшовся в одній точці. Життя для неї завмирає. Починається повільний рух вниз. Вода б’є крізь пробоїни, а дно притягує, як магніт.

Ви скажете: що ж робити? Хіба можна не думати про те, що тебе турбує? Як тут не переживати?! Як не нервувати?! Добре тобі говорити!

Повністю з вами згоден. Більше того, сам борюся з цим. Житейське море час від часу напирає на кожного з нас. У мене немає відповідей на всі питання, але вони є в Того, Хто під кронами олив одного разу переміг шторм у Своєму серці.

Рецепт Ісуса

Навіть у Божого Сина був момент, коли душу переповнив біль. Коли скорбота здавалася смертельною. Ісус пройшов все, що проходимо й ми. Він знає, що ми відчуваємо. Розуміє, як нам буває важко. Але в ту ніч напередодні розп’яття Він показав нам приклад, як вижити в штормі, коли він бушує всередині.

Захоплений протиріччями, Ісус виливає їх перед Небесним Отцем. Море проникло всередину, але, здійснюючи молитву за молитвою, Він дістає на поверхню сумніви й терзання. Витягає їх «із трюму». Відправляє «за борт» усе, що турбує й гнітить.

«Думки в серці людини — глибока вода, і розумна людина її повичерпує» (Пр.20:5).

Єдиний спосіб не захлинутися своїми тривогами — постійно відкривати їх Богу. Навіть мирські психологи визнають: ті, хто регулярно молиться, більш врівноважені, збалансовані, холоднокровні. А ті, хто носить стрес всередині себе, — перші кандидати на психічні розлади.

Якщо твоя проблема варта хвилювань, то тим більше вона варта молитви! А якщо про це не варто молитися, то тим більше не варто переживати!

Раніше я думав: навіщо молитися, якщо Бог і так знає наші потреби? Для чого ці біблійні заклики просити, щоб було дано, стукати, щоб відчинили? Якщо молитва — це просто заявка на виконання робіт, то вона не має сенсу. Все одно я не повідомлю Богу якоїсь нової інформації. Він знає все раніше, ніж я попрошу.

Однак молитва — це щось більше, ніж запит про допомогу. Це живі стосунки, а вони неможливі без щирого спілкування. Я можу бачити, що моя дитина чогось потребує, але в момент, коли вона сама мені про це каже, зароджується близькість. Просячи про щось, дитя відкривається мені, а це важливіше, ніж просто отримати необхідне.

Звичайно ж, ми молимося, чекаючи, що Бог почує й відповість. Але навіть у випадках, коли відповідь приходить не відразу або Бог говорить нам «ні», молитва допомагає вивільнити своє серце. Якщо хочете, дає можливість виговоритися найбільш надійному й вірному Другу.

Поговорив — і на душі світліше. Помолився — і знаєш: пробоїни загачені, почуття висловлені, помисли «вичерпані». А значить — питання вирішене. Ти, як і раніше, на плаву. Шторм не зміг тебе потопити.

«Тому кожен побожний відповідного часу молитися буде до Тебе, і навіть велика навала води не досягне до нього!» (Пс.31:6).

Вищий від усякого розуму

Бог не творив наше серце, щоб ми носили в ньому проблеми. Наш внутрішній світ був створений як представництво Божого Царства. Він призначений для праведності, миру й радості. Але Бог не може наповнити нас цими дарами, поки душа заповнена чимось іншим. Саме тому апостол Павло закликає:

«Ні про що не турбуйтесь, а в усьому нехай виявляються Богові ваші бажання молитвою й проханням з подякою. І мир Божий, що вищий від усякого розуму, хай береже серця ваші та ваші думки у Христі Ісусі» (Фил.4:6-7).

Під час молитви відбувається надприродний обмін: ти віддаєш у Божі руки свої тривоги, а Він наповнює тебе Своїм спокоєм. Ти відкриваєш Йому свої потреби, а Він обіцяє не підвести. Однак мир, який дарує Бог, має важливу особливість — він вищий за наш розум, а значить — ми не все будемо розуміти.

Молячись біля підніжжя Оливної гори, Ісус залишив нам незбагненний ідеал. Відкривши Отцю свої внутрішні боріння, Божий Син закінчив словами: «Не моя воля, а Твоя нехай буде». Розум кричав своє, малював картини майбутньої страти, але серце наповнив мир. Розум закликав зупинитися: «А що, як смерть стане кінцем? Якщо Богу не вдасться воскресити Тебе з мертвих?» Але мир — вищий за розум.

Пізніше, уже на хресті, усі почують стогін: «У руки Твої віддаю Свого духа!» Але, по суті, Він віддав усе в руки Отця ще в Гефсиманії. Брехня ворогів, зрада друзів. Спів півня й світанок у темниці. А на ранок: «Розіпни! Відпусти нам Варавву!» Краплі води з рук Пілата. Краплі крові з-під цвяхів. «Отче, прости їм, бо не знають...» Важко дихати. Спрага щораз сильніша. Рев натовпу й шепіт розбійника. «Нині будеш зі Мною в раю...» Гріхи всього світу, що вп’ялися в тіло. Мільярди хвороб, що ниють у ранах. Темрява, що накрила небо. Кінець — завіса? Ні, розірвалася завіса! «Не Моя воля, а Твоя нехай буде»!

Урок довіри

Ніколи не забуду того ранку, коли, зайшовши на кухню, я побачив, що мій півторарічний син тягне на себе електрочайника. Усе сталося в одну мить. Окріп обварив йому ноги нижче колін, і, знімаючи колготи, ми фактично оголили опіки. В обласну лікарню мчали, незважаючи на обмеження швидкості. У результаті — місяць у стаціонарі, операція з пересадки шкіри, мазі й перев’язки.

Буквально перед тим, як це сталося, я кілька днів був у пості за церкву, молився за те, щоб стати кращим пастором. Постячи, отримував свіжі одкровення, але Господь ні слова не сказав мені про те, що трапиться в моїй власній сім’ї. Пам’ятаю, як у серці піднялося обурення: «Як же так?! Я відчуваю, що в моїх стосунках із Богом все в порядку. З усіх сил намагаюся служити Йому. І раптом…»

Чесно кажучи, я дотепер не знаю, у який із біблійних «штормів» я тоді потрапив. Але внутрішня буря була очевидною. Саме тоді, не усвідомлюючи ні причин, ні цілей, я просто почав виливати своє сум’яття перед Богом. Черпав «морську воду» з віддалених закутків душі. Іноді словами, а іноді — не стримуючи сліз.

Щодня, долаючи столичні затори, відвідував дружину й дитину, а потім повертався, щоб далі служити людям. Я прийняв рішення бути вірним у малому — незважаючи на труднощі, не пропустити жодного богослужіння, не скасувати жодної зустрічі з тими, хто потребував моєї допомоги. А приходячи додому, знову ставав на коліна...

Як тільки ми привезли сина в опікове відділення, лікарі взялися за очищення його ран від залишків шкіри, щоб не було зараження. В операційну пустили тільки дружину, щоб тримала сина. Залишившись під дверима, я чув надривний крик: «Мамо!» Що в цей момент відбувалося в дитячому розумі? «Мамо, чому ти дозволяєш цим людям завдавати мені болю? Чому ти, замість того, щоб прогнати їх, усе міцніше тримаєш мене? Мамо, мамо, мамо!»

Переживаючи внутрішній шторм, я відчув себе схожим на свого сина. Тільки я ставив запитання не мамі, а Богу. Я знав, якщо Він дозволив цьому статися, значить — усе буде на благо. Але як? Це було загадкою. Проте Його руки щораз міцніше стискали мої. Проте для того, щоб довіряти, не обов’язково все зрозуміти. Досить пам’ятати, що Він поруч.

Щоразу, встаючи з молитви, я наповнювався впевненістю, що Бог знає кінець історії, хоча ми бачимо тільки початок. Він усе тримає під контролем. Не допустить бути випробовуваним понад силу. А коли вичерпаються мої можливості, вступлять у дію — Його.

Я постив і молився за церкву — і Бог відповів. Саме в той час я особливо відчув підтримку братів і сестер. Саме після тих труднощів помітно зріс мій авторитет. Люди стали по-іншому ставитися, подивилися на мене іншими очима. Слова моїх проповідей набули більшої ваги. Стосунки стали більш довірливими. Операція торкнулася не тільки шкіри сина, вона торкнулася моєї душі.

Сьогодні моя дитина абсолютно здорова. Її рани давно зажили. Але завдяки тій ситуації, я багато дізнався. Зокрема на практиці пережив, що таке мати мир Божий замість турбот і хвилювань. Навчився «вичерпувати» свої думки, вимовляючи їх у молитві. Плисти серед шторму, не даючи йому місця всередині. А ще на все життя запам’ятав — чайник має стояти досить високо!

І знову сад

«На тім місці, де Він був розп’ятий, знаходився сад, а в саду новий гріб, що в ньому ніколи ніхто не лежав. Тож отут — з-за юдейського дня Приготовлення — вони поклали Ісуса, бо поблизу був гріб» (Iв.19:41-42).

З одного боку Голгофи — Гефсиманія. З іншого — ще один сад. З одного — піт, змішаний з кров’ю. З іншого — відвалений камінь і порожня гробниця. З одного — воїни, які схопили Ісуса, з іншого — які впали від страху. Один бік — місце скорботи й смирення, другий — тріумфу й торжества. Але без «хай буде воля Твоя» не було б і «Христос воскрес!»

Можливо, сьогодні твоя душа знемагає від внутрішнього шторму. Можливо, ти страшенно втомився. Знайди свій Гефсиманський сад. Вилий серце перед Богом. Розкажи Йому все, як є. І роби так щоразу, коли відчуваєш, що твій корабель заливає.

Він прийме тебе, як ніхто інший. Зрозуміє й підтримає. Почує потішить. Наповнить твоє серце надприродним миром. Спочатку буря зміниться штилем всередині тебе, а потім — і зовні. Але найголовніше — ти впораєшся, адже з тобою Ісус, Який вижив у штормі!

Микола САВЧУК
З книги «Вижити в штормі»

Благовісник, 2,2020