Благовісник

«Будинок милосердя» в Сарнах: чи може мати успіх служіння поза церквою?

Історія життя Віри Цуман сповнена трагізму, протиріч і несподіваних поворотів. Це історія звичайної людини з її сильними і слабкими сторонами, яка в дуже специфічних обставинах не розчарувалася в Бозі, а навіть зуміла організувати служіння, яке продовжується вже 17 років.

Бог відкрився «на повну»

Віра Кушнір (дівоче прізвище) народилася 1955 року у Великих Цепцевичах. Попри те, що сім’я вважалася християнською, там відбувалися жахливі речі. Пережите в дитинстві наклало великий відбиток на все життя жінки.

Я народилася в дуже неблагополучній сім’ї. Нас було шестеро дітей — троє дівчат, троє хлопців. Батько бив маму. І це настільки нас травмувало, що, напевно, й досі лишаються наслідки тих дитячих потрясінь. При цьому батько був проповідником у церкві. Важко зараз достеменно пояснити, яка була причина такої його поведінки, ми, малі, ще багато не розуміли…

Дітей батько теж бив дуже сильно. Через деякий час він став ще й пити. Навіть сидів у тюрмі. Довгий час був вилученим із церкви, але зрештою навернувся.

Коли ми, діти, підросли, то порозбігалися, хто куди міг. Ніхто з нас не лишився в церкві. Після восьмого класу я поїхала в Харків, вступила в училище на маляра-штукатура. Працювала там, вийшла заміж, народила Віту. Але чоловік почав зраджувати. Коли не стало сили жити разом, я з дочкою повернулася назад в батьківську хату.

Це якраз період, коли батько пив, мати — постійно в бігах. Як був нетверезий — то й мені доводилося втікати з дитиною. Забрав усі гроші, які я привезла… Оскільки вдома життя не було, я влаштувалася контролером на РЗТЗЧ (Рівненський завод тракторних запчастин). Жила на квартирі у віруючої сім’ї з нашого села. Це були дуже добрі люди, вони мене тоді запрошували на богослужіння, і я з ними ходила кілька разів. Але потім їхні сімейні обставини змінилися, і я мусила повернутися в Цепцевичі.

На той час повернувся додому і брат Діма. Він був уже одружений. Ще як жила в Харкові, він мені писав, що навернувся до Бога і ходить на зібрання. А я йому відповідала, що нізащо не піду. Але вже в Цепцевичах він якось умовив мене поїхати на молитву до Устимки (сестра, яка пророкувала). І там Бог сильно торкнуся мене Святим Духом. Це був стан, раніше мені невідомий. Пізнавши Бога в 25 років, я ніколи не відходила від Нього ні на крок. До речі, зараз усі мої брати і сестри — віруючі, всі повернулися до Бога. Один брат помер.

Коли Бог мені відкрився — Він відкрився в усій Своїй славі, «на повну»! Я Його пізнала як Безначального. Полюбила всім серцем. Я не просто прийняла хрещення і стала ходити в церкву. Ще до водного хрещення отримала хрещення Святим Духом, а з часом — дар пророцтва.

25 років «тюрми»

Невдовзі після навернення до Бога Віра вийшла заміж за чоловіка з подібним минулим — він теж мав дружину, яка його покинула. Внаслідок невизначеного ставлення в церкві до повторних шлюбів, сталося кричуще непорозуміння: один служитель обвінчав Віру та Андрія, інший — вилучив.

Згодом я продала золоту обручку і купила півхати в Сарнах. Це була справді «молитовна хата». Скільки до мене переходило людей, з якими ми разом молилися, співали, славили Бога. Почав приходити на молитви з другом мій майбутній чоловік — Андрій. А в нього теж трагічна доля. Жінка його зраджувала, хоча вони вже були членами церкви, а зрештою — покинула і створила шлюб з іншим. Вже 15 років він був сам.

Андрій почав виявляти до мене увагу. Хоча була велика різниця у віці — 16 років. На його пропозицію я відповіла: «Якщо Господь відкриє через пророцтво, що це Його воля, то згідна». Так і сталося, було пророцтво через кількох людей. Хоча почуттів до нього жодних не мала. Я тоді ще не розуміла, що не так це потрібно вирішувати, що пророцтво може бути і не від Бога. Сьогодні можу сказати: «Ні в якому разі не створюйте шлюбу без любові!»

Спочатку все було нормально, нас навіть пообіцяли вінчати в Сарнах в домі молитви, але раптом в останній момент відмовили. І ми поїхали в Кідри, де нас звінчав місцевий пресвітер Давид просто в хаті. Це був 1986 рік. Повернулися в Сарни, через кілька тижнів зустрічаю жінку з церкви: «Ну що, Віро, добре замужем?» — «А що?» — «Бо вас сьогодні з церкви вилучили!»

Для мене це була така травма! Якби наперед знала, то ніколи б не погодилася йти заміж. Ніхто ж не попереджав: «Якщо обвінчаєтеся, то ми вас вилучимо». Єдине, як можна все це пояснити, — тоді якраз розділялася церква (баптисти з п’ятидесятниками), можна сказати, «змінювалася влада». Тому була плутанина й незгода поміж самими служителями.

Я відчула себе відкинутою людиною. На два роки впала в тяжку депресію. Сиділа й дивилася в одну точку, нічого не робила. Просто була розбита, плакала день і ніч. Ще до шлюбу з Андрієм я працювала оператором на залізниці. Там кочегаром був Іван Копищанський (пророк), і ми часто з ним молилися. Якось він каже: «Віро, бачу видіння, що тебе посадять в тюрму на 25 років!» А тоді ще були гоніння на християн. Думала: «Може знайдуть літературу? Може застануть людей у мене на молитві?» А зараз розумію… Я «відсиділа» в тюрмі на вилученні майже 25 років!

Ця депресія розтягнулася на роки, десятиліття. При цьому церкви я не лишала, хоча мене називали відступницею. Але «вилучена» і «відступниця» це різні речі. Від Бога я ніколи не відступала. Часто вставала на зібранні, казала, що каюся перед Богом і людьми, просила прощення. Це таке пригнічення… Особливо важко було в дні причастя — просто хотілося вмерти. Вже народилися діти, а за них навіть не схотіли помолитися. Ми відчували себе якимись другосортними… Правда, були й люди, які підтримували. Позиція церкви була така, що ми не можемо лишатися разом — слід розлучитися. Мовляв, тільки коли принесемо документ про розлучення, то можна буде говорити про зняття з дисциплінування.

Крім постійної муки через відлучення, мене також турбувало, що серце ожорсточилося в цих обставинах, втратило любов. З часом я розібралася, що відповідає Писанню, а що ні, зрозуміла, що погляди на повторний шлюб у служителів відрізняються… Було багато розмов з пресвітером, я почала грубо висловлюватися на його адресу. Потім при всіх просила пробачення, бо зрозуміла, що поводжуся не гідно християнки. І сама простила.

Разом з тим — і з чоловіком у нас не вийшло побудувати близьких стосунків. На жаль, багато в чому я не змогла вмістити його характеру, а він — мого. Андрій загалом легше до всього цього ставився, не так переймався. У нас народилося двоє дітей — Роман і Андрій.

Сім світильників

Віра завжди мала співчуття до літніх, хворих людей. Відвіду-вала, служила їм. Це покликання зрештою привело її до створення в Сарнах благодійної організації «Будинок милосердя», через яку на сьогодні вже пройшло близько 200 осіб.

З тих пір, як прийшла до Бога, я почала відвідувати чи не всіх хворих в окрузі. Де хто був хворий, немічний, то там була я: мила, прала, годувала — чого тільки не робила. Не потрібно було, щоб хтось мене просив або хтось зі мною ходив. Робила це майже щодня, адже хворих було багато. Я любила їх всім єством. Не знаю, як і сили ставало самій обслуговувати, перевертати, коли, наприклад, жінка понад 100 кг. Але все завжди вдавалося. Зрештою, саме це служіння і вивело мене з тої депресії під час вилучення, дало відчути, що я комусь потрібна і можу чимось служити Богу, вдихнуло нові сили.

Настав момент, коли усвідомила, що людей надто багато, і я просто фізично не можу всіх регулярно відвідувати у вільний від роботи час. Якось приснився мені сон: довга кімната з сімома ліжками, над кожним із них — горить світильник. І тої ночі приходить ідея: а що як не ходити по хатах, а зібрати всіх в одному приміщенні! Розказала Андрію. Він каже: «Як? Ти ж маєш хворобу!» Тоді від нервів у мене почалися сильні приступи астми, що іноді навіть собі не могла дати ради. Але коли прийняла рішення щодо будинку милосердя, хвороби в один день не стало. Врешті чоловік погодився на мої вмовляння.

Я стала ходити по інстанціях, займатися реєстрацією. Викладалася на повну, щоб швидше все зробити — дуже вже велике було бажання. Все робили власними силами і коштами, хіба поодинокі люди жертвували невеликі суми, привозили продукти. Андрій їздив у Москву на заробітки: приїхав, привіз кошти — і поїхав знову. Родичі допомагали. Будівництвом займалися брат і чоловік, коли бував удома. До речі, брат тоді був хворий на рак. Він сказав: «Якщо Бог мене зцілить, то я тобі зведу цей будинок!» Бог виконав його прохання, а він виконав свою обіцянку. Також ми зверталися за підтримкою до різних людей, кого знали особисто. На жаль, оскільки були вилучені, церква не заохочувала нам допомагати…

За кілька місяців до того, як почали цю справу, одна сестра з церкви три ночі поспіль мала видіння: «Йди до пресвітера і скажи, щоб починали робити будинок милосердя». Але на її слова не звернули уваги. І коли ми, нічого не знаючи, стали цим займатися, вона була вражена, як виконалося це слово з точністю до назви «Будинок милосердя».

Приблизно за два роки закінчили будівництво і заселили людей. Відкриття було в 2003-му. Нам тоді сказали, що цей заклад — перший такого профілю серед офіційно зареєстрованих в Україні. Не був закінчений другий поверх і ще багато чого… Ще не було персоналу, санітарок, не було чим платити... Тож усе робила сама з донькою — і їсти готувала, і доглядала… Разом з тим — город, свині... Для мене це було над міру. Добре, що рідні сестри підміняли. Сини були ще в підлітковому віці. Чоловік особливо не брав участі в організаційних питаннях. Я сама ходила і до юристів, і до депутатів ВРУ... Це ж треба було і дров добитися, і вугілля… Пресвітер, побачивши нашу роботу зсередини, зокрема догляд за його рідною сестрою, яка була паралізована, навіть став нам сприяти, чим міг.

З часом почали звертатися масово. Хоч бери й у дворі штабелями клади всіх бажаючих... Ми укладали договори про те, щоб пенсія підопічного йшла на його утримання. Зі збільшенням кількості людей змогли взяти на роботу санітарок, кухара. Не всі розуміють, що значить доглядати людину, особливо лежачу. Багато із них — неспокійні, мають різні психози.

Звичайно, окрім забезпечення фізичних потреб, важлива й душпастирська робота. По суті, ми ведемо людей до фіналу їхнього життя. Якщо рідня не забирає, то й ховаємо. Звичайно, є такі родичі, які просто хочуть спекатися тягаря, є такі, які не піклуються, а шукають вигоди, є настільки жорстокі, що навіть доводять батьків до самогубства. Але далеко не всі, хто здає близьких в «Будинок милосердя», — егоїсти. Іноді — це найкраще, що вони можуть для них зробити. Вдома бувають набагато гірші умови.

Зараз ми доглядаємо 22 людей. Найбільша кількість, яку одночасно утримували, — 32 осіб, лежали навіть в коридорах. Поступають з усієї України — з Києва, Миколаєва, Запоріжжя…

Сімейне служіння

Сьогодні Віра бореться з хворобою — раком жовчного міхура. За віком і за станом здоров’я два роки тому вона остаточно передала усі справи дітям. Роман займається організаційними питаннями, Віта — старша над персоналом, Андрій — завгосп. Про те, яким чином вони влилися в служіння, розповідає Роман Цуман.

Спочатку ми, діти, не розуміли, навіщо мама взяла на себе весь цей клопіт… Але згодом і самі стали знаходити себе в цьому служінні та навіть виявляти ініціативу.

Звичайно, довелося пройти через багато сумнівів. Був момент, коли мої однолітки стали хорошими майстрами, почали заробляти по 100 доларів у день. Я думав: «Ми ж разом в училищі вчилися, в мене що руки не так виросли? Я теж міг би так заробляти!» У важкі часи, коли навіть не вистачало коштів, щоб поповнити телефон, це дуже пригнічувало. Якось я купив вживаний німецький велосипед, і радів із того. Друзі не розуміли мене, адже в той час уже купували собі автомобілі. Просто, коли вони вчилися біля батька мотори розбирати, венеціанку робити, я біля своїх батьків чистив свиней, виносив лежачих людей на вулицю подихати свіжим повітрям... Коли одружився, не мав і гривні заощаджень.

Але на противагу цьому приходила думка, що це ціна служіння. Я розумів, що входжу в служіння батьків і повинен заплатити свою ціну. Все ж таки мої базові потреби покриті — є що їсти і вдягнутися. Зрештою, коли служиш Богу, ти «нічого не маєш, але всім володієш». Наприклад, нам на «Будинок милосердя» подарували прекрасний автомобіль VW T4, про який я в дитинстві тільки мріяв.

Пригадую один із моментів, які мене мотивували. Починався опалювальний сезон, потрібні були дрова, а коштів бракувало. Пам’ятаю — заходжу в офіс, мама каже: «Сьогодні така хороша молитва була, відчуваю, що будуть дрова!» І в цей самий момент лунає телефонний дзвінок — дзвонить чоловік, який нам і раніше допомагав, диякон із Вирів Валентин, і каже: «Є дрова для вас, вже три дні шукаю камаз, щоб завезти. Оце саме знайшов — так що дрова вже їдуть!» Для нас, дітей, це були явні Божі відповіді — ніби й дрібниці, але вони дуже зміцняли. У подібних ситуаціях ми бачили, що при всіх труднощах Бог благословляє це служіння.

Не так просто вести служіння з репутацією вилучених із церкви людей. Не раз були випадки, коли зверталися до потенційних спонсорів, та вони відмовляли нам у допомозі з цієї причини. Жодних пільг від держави немає. Пояснюють це тим, що подібний закон для благодійних організацій відкрив би дуже широке поле для зловживань. І справді навіть нам поступали пропозиції взяти участь у темних схемах. І якщо забрати елемент Божого страху, то в цій сфері є всі можливості, щоб, прикриваючись благодійністю, незаконно збагачуватися.

Сьогодні дякуємо Богу, коли маємо можливість просто виплатити людям зарплати. Було кілька разів останніми роками, що навесні помирали підопічні, нові не поступали, тож я мусив збирати валізу і їхати на заробітки, аби покрити борги — свої та організації. Це вже криза…

Звичайно, починалося все з великого ентузіазму, на емоціях. З часом рожеві окуляри розбилися… Але навіть коли бачиш невдячність, все одно розумієш, що є люди, заради яких це варто робити. Коли забираєш людину зі страшних умов, повертаєш її до життя, це окриляє. От недавно забирав одну жінку. Якби ви бачили той дім! Вона лежить у напівтемряві, мовчить, два її психічно хворі сини дивляться з-під лоба… Перевезли її у світлу кімнату, помили, надали нормальне харчування. Жінка й досі мовчазна, але всі помічають у ній великі зміни. Сама атмосфера сприяє тому, що люди, які приїжджають агресивними, стають спокійнішими, закриті — відкриваються. Велику роль грає й дисципліна.


Родина Цуманів

Бог у служінні і долях людей

За словами Віри, таких випадків, як із дровами, які привезли в найбільш потрібний момент, було дуже багато. Вони підтверджували, що це служіння веде і забезпечує Господь. Коли жінка молилася за потреби притулку, то часто Бог попереджав, як пройде день і чого чекати.

Бог піклувався про нас. Пам’ятаю, проводили світло на «Дім милосердя», поїхала забирати документи. Кажуть: «Все готово, заплатіть у касу 440 гривень». А на той час це були великі гроші для нас. Кажу: «Нема!» — «Тоді не зможемо підключити». Вертаюся додому ні з чим... І чомусь Бог спонукав повернути до «Будинку милосердя», хоча не планувала. Аж бачу, біля притулку стоїть поштарка: «А я вас чекаю, гроші принесла!» — «Які ще гроші?» Це були якісь соціальні виплати, дістає — рівно 440 грн! Я відразу поїхала, заплатила.

Був випадок, коли мене ошукав один шахрай. Ми тільки відкрилися, ще й добре не стали на ноги. Прийшов перед Пасхою у «Будинок милосердя» чоловік з дипломатом — буцімто від директора залізниці: «Хотіли б вам чимось допомогти. Що вам треба?» Та багато чого треба — куди не глянь! Він записав усе, що я сказала, подзвонив, зробив замовлення. Питає: «А цукру не треба? Є цукор дешевий» — «Звичайно треба!» — «То беріть гроші і їдемо на склад». А в мене була відкладена сума, біля 1000 грн, щоб скупитися на свято для притулку. Приїхали до якогось складу, він каже: «Давайте гроші, я піду оплачу, а ви розкладайте сидіння, зараз хлопці будуть вантажити цукор». Взяв гроші та й пішов. Чекала, чекала, зайшла до диспетчера, той каже: «Зроду тут не було ніякого цукру!» У мене все обімліло… Написала заяву в міліцію, а вони вже його шукали — той чоловік так само ошукав садочок і психлікарню. І ось — перед Пасхою ми лишаємося без нічого… Раптом приїжджає Анна — дружина пресвітера з Володимирця, пророчиця. Каже: «Що тут у вас сталося?» — «А що?» — «Я молилася, і Бог сказав, аби я їхала в «Будинок милосердя», бо там люди потрапили в сітку, і завезла гроші». І дає мені точнісінько ту саму суму, яку забрав аферист!

Бували дуже скрутні моменти. Я писала листи про допомогу, розсилала по церквах. І окремі общини допомагали, навіть незважаючи на те, що ми вилучені. Якби не вони, ми б, напевно, не вижили…

Також бачимо, як Бог діє в житті наших підопічних. Ми приймаємо людей незалежно від конфесії: і віруючих, і невіруючих. Люди навертаються до Бога — за весь час прийняли хрещення 13 чоловік.

Наприклад, була в нас одна бабуся — Паша. Вона переписала на племінника половину будинку, а він забрав усю хату і виставив її за двері. Жінка потрапила до нас. Я стала прислухатися — вона з Богом постійно говорить. Запитую: «Ви вірите в Бога?» — «Вірю!» — «Чи ображаєтеся на свого племінника?» — «Ображалася, але вже простила!» Завжди підходила, просила, щоб за неї молилися. Такі зміни в ній відбулися, так вона наблизилася до Бога! При тому, що ніхто нічого не нав’язував. Прийшов час Паші приймати хрещення. А її син — полковник, зять — підполковник. Побачили, що така справа, то навіть хотіли забрати з притулку. А вона каже: «Можете до мене не приїжджати, але Бога я ні на кого не проміняю! Мене віруючі поховають». Прийняла хрещення — з такою урочистістю, красою, квітами… І почила в Бозі.

Ми бачимо, як люди вмирають. Одні — дуже важко, інші — дуже спокійно. Спостерігаємо, як важко іноді вмирають віруючі — рве на собі одежу, дере груди, а вмерти не може. Іноді мусимо просити, щоб хтось приїхав помолився, бо не одну добу людина мучиться. Не всі віруючі такі, звичайно. Але буває, що за життя виглядали дуже правильними, а в старості відбуваються страшні речі.

«Будинок милосердя» сьогодні

Завдяки зусиллям дітей і небайдужих людей подружжя Віри та Андрія відновили в церкві. Та, незважаючи на це, «Будинок милосердя» переживає не найкращі часи. Внаслідок нестабільної ситуації в країні служіння не раз було на межі закриття і сьогодні воно все ще потребує підтримки. Розповідає Роман Цуман.

З часом атмосфера в церкві щодо нашої сім’ї потеплішала. Спілкувалися з нашими пресвітерами, їздили до обласного єпископа… Але остаточну крапку в цій ситуації поставив районний служитель. Він посприяв, щоб маму і тата зняли з вилучення — за умови, що вони не житимуть разом. Найсумніше, що вони і так на той час не жили разом, стосунків не було, і після 12 років подружнього життя батько переїхав у «Будинок милосердя». Тому й погодилися.

Не раз думав, що, без сумніву, подібна організація набагато легше жила б і розвивалася, якби це був задум церкви, церковне забезпечення. Але не завжди все буває ідеально… Так вийшло, що ми почали це служіння поза церквою. Це важче, але є й свої плюси. Наприклад, є простір для власної творчості. Немає такого явища, яке можна назвати «лебідь, щука і рак».

Так само, звичайно, було б добре, якби цим служінням займалася благополучна сім’я, в якій панує любов, які ніколи не були вилученими… Але іноді Бог чомусь так дивно діє! Думаю, багато людей нам допомагали, бо бачили, що це недосконалі люди — але вони роблять щось важливе, що хочеться підтримати. Є багато гарних сімей, які чомусь нічим не займаються. Тож нішу займають неідеальні…

З іншого боку, як каже мама, оце відчуття «другосортності», відділення від церкви навіть якось «підстьобувало», щоб знайти себе в служінні, заповнити цю порожнечу. Часом у людей, в яких усе добре, якось втрачається чутливість до Божого голосу. Адже Він це говорить до всіх. Але чують ті, хто шукає Його — навіть у таких обставинах, «поза табором». І саме важкі обставини іноді сприяють цьому.

Коли почалася війна на Сході, криза, підскочили ціни, то ми були змушені замислитися, як жити далі. Був вибір: або закриватися, або відверто говорити з усіма родичами щодо вартості утримання. Сьогодні мінімальна сума, яка дозволяє покривати ключові витрати на одну літню людину, — 4000 грн на місяць. Не рахуючи того, що, наприклад, можуть бути витрати на ліки тощо.

На жаль, раніше наша благодійність більше відповідала своїй суті — ми брали всіх. Тепер же, якщо приймати з мінімальною пенсією — просто не витягнемо. Найсумніше, що таким чином відсіюються саме ті, кому найбільше потрібна допомога. Щоправда, ми завжди намагаємося брати хоча б кілька таких, от зараз у нас є четверо людей з пенсією до 2000 грн. Це трохи ризик — але шукаємо можливості покрити витрати і допомогти найбільш знедоленим.

Останні п’ять років нас підтримували місцеві церкви. Районний пастор пішов назустріч, і стали збирати по 1 грн з члена церкви на «Будинок милосердя». Також допомагали продуктами. Враховуючи, що в районі близько 7000 наших віруючих, то це була б непогана підтримка, але долучилися лише половина церков. І ми вдячні їм за це, дякуємо Богу!

Зараз постало серйозне питання реконструкції, ремонту. Дах протікає, вентиляція відсутня… Взагалі, за 17 років багато чого назбиралося — і підлогу треба вже міняти, і двері… Розіслав 42 листи по рівненських церквах з проханням допомогти. Але тільки чотири общини встигли зробити збір — і почався карантин… Тому велике прохання до небайдужих людей — долучитися до нашої справи молитовно і матеріально. Хай Бог благословить вас!

Дмитро ДОВБУШ

"Благовісник", 2,2020