Благовісник

Етнос і міжкультурні відносини

«І нову пісню співають вони, промовляючи: «Ти достойний узяти цю книгу, і розкрити печатки її, бо Ти був заколений, і кров’ю Своєю Ти викупив людей Богові з усякого племени, і язика, і народу, і люду» (Об.5:9).

Історія людства почалася зі створення перших людей — Адама і Єви (див. 1М.1:27). Біблійні родоводи показують, як потім з одного сімейства вийшли роди й племена, а з них утворилися народи.

Нащадки першої людини стрімко розмножувалися, але через їхні вчинки, які були злом в Божих очах (див. 1М.6:5), Творцеві знову довелося почати людський рід від праведника Ноя і його сім’ї (див. 1М.9:1). Незабаром його нащадки наповнили «острови народів у їхніх краях, кожний за мовою своєю, за своїми родами, у народах своїх» (1М.10:5).

Згідно з Першою книгою Мойсеєвою, понад чотири тисячі років тому люди жили в басейні річок Тигру й Євфрату, і в той час на землі використовувалася лише «одна мова та слова одні» (1М.11:1). Земля цих місць була плідною, люди жили в достатку, тому дуже загордилися й вирішили побудувати вежу аж до небес. Її будували не тому, що хотіли дістатися туди, але для того, щоб здійснити пихаті фантазії людського серця, створити собі ім’я й сформувати центр, який би перешкоджав їхній роздробленості.

Богу не сподобався план пихатих людей, бо людина, отримавши владу, відразу стала б зловживати нею, тому Господь змішав їхні мови (див. 1М.11:6-7). Прагнення людей до самоствердження й небажання розсіюватися явно суперечили волі Бога, Який створив їх для розмноження й наповнення землі. Уривок із Повторення Закону, 32:8, свідчить про те, що поділ людства на народи був частиною божественного задуму.

Народи землі

Саме народи — головне богословське й місіонерське поняття Біблії. Автори Старого Заповіту, використовуючи слово «народи», мали на увазі людей, які не знають Бога. Це поняття не використовується в політичному сенсі, щоб позначити різні країни й держави. Народи протиставляються ізраїльтянам, єдиному народу з усіх племен земних, якого знає Бог.

Інші народи також були покликані на служіння, лише їхні відносини з Богом не скріплювалися завітом. Поняття «язичники» використовувалося як негативне протиставлення поняттю «народ Божий», хоча язичники також належать Богові. Ізраїль був пов’язаний з Богом особливими відносинами, які скріплював договір завіту. Зовсім інша справа з рештою народів: Бог може їх обрати для виконання якогось завдання, але це не означає наділення привілеями. Ассирійці, халдеї або будь-які інші народи можуть бути покликані Богом з будь-якого кінця землі, щоб виконати Його волю (див. 1Хр.5:26; 2Хр.36:22). У Біблії йдеться про несвідоме служіння народів, особливо в тих випадках, коли Ізраїль з якої-небудь причини не міг виконати Божого доручення. Коли Його народ збочував з істинного шляху, відбувалося таке: «Господь нанесе на тебе народ іздалека, з кінця землі, так, як летить орел, народ, що мови його ти не розумієш… І він буде облягати тебе в усіх твоїх брамах…» (5М. 28:49,52).

Обраний народ

Утворивши народи, наділивши їх мовою й територією, Бог сотворив із них ще один народ, який стає провідником Його благословення й служителем іншим народам. Завіт, який Бог уклав з усім людством через Ноя (див. 1М.9), а потім задля спасіння всіх народів — через Авраама (див. 1М.12:1-3) і який потім відновив і назавжди скріпив жертвою Ісуса Христа (див. 1Кор.11:25), є завітом вільної, безумовної благодаті. Але наміри Господа — перш за все розкрити світові значення завіту з Ізраїлем (див. 1М.12:3). Тобто, Господь обрав Авраама для блага всіх народів землі. Значення обіцянки «в тобі благословляться всі народи» зберігається і в Новому Заповіті (див. Гал.3:6-8).

Обрання Ізраїлю не означає, що Бог проявляє прихильність до одного народу за рахунок інших (див. 5М.7:6-8;28:10; Ам.3:2).

Колись Бог обрав один народ (в минулому рабів, які поклонялися ідолам) з-поміж багатьох інших, щоб покласти на нього обов’язок служити цим народам. Інші народи для Бога не другорядні: навпаки, вони головний об’єкт Його турботи й дій. Бог відкрив Себе Ізраїлю, щоб всі народи могли почути Його об’явлення. Якщо Його народ і займає особливе місце серед інших (див. 2М.19; 5М.7), то лише тому, що через Ізраїль Бог прагне прокласти дорогу до досягнення Свого задуму, який стосується всіх народів. Бог закликає Ізраїль до служіння старозаповітним язичникам і хоче, щоб через Нього всі народи дізналися про Творця. Ізраїль обраний Богом, щоб бути проповідником, прикладом, пророком і священиком для всіх народів (1М.12:2).

Хибне розуміння вибраності

Але, на жаль, Ізраїль не правильно зрозумів свою вибраність. Цей народ завіт з Богом чомусь розглядав як якийсь привілей, а не як відповідальність привести інші народи до завіту з Творцем.

Неправильна інтерпретація ідеї вибраності переслідувала також й інших людей і набувала різних форм в історії. Наприклад, форми нацистської теорії «арійської нації». Згідно з модними на рубежі XIX-XX століть теоріями, які згодом лягли в основу нацистської ідеології, прабатьківщиною «арійців» (індоєвропейців) є Північна Європа, і саме там зберігся найбільш «чистий арійський расовий тип», тоді як жителі інших країн є плодом змішування «арійців» з аборигенами. Звідси випливав висновок про расову перевагу жителів Північної Європи, які начебто є найбільш чистими і досконалими носіями «арійського духу» (якому, в свою чергу, приписувалися всі досягнення європейської культури). «Арійська раса» протиставлялася «семітській расі» в особі насамперед євреїв, звідси й термін «антисемітизм». При цьому «семітській расі» приписувалися лише негативні риси, які робили її прямою протилежністю «арійській».

Також потрібно згадати спотворену форму вибраності в теорії «російського світу». Дана геополітична концепція, яка визначається як спільний «цивілізаційний простір», має спільну історичну пам’ять, релігію й спільні погляди на суспільний розвиток. «Російський світ» — ідеологічна основа для геополітичного новоутворення «Євразійського Союзу», тобто реставрації колишнього СРСР в нових умовах. Насправді, ця ідея ґрунтується на основі, яка не має нічого спільного ні з Церквою, ні з історією.

Ідея вибраності в Божому розумінні полягає не в підпорядкуванні інших, а в служінні їм. Блаженний Августин, наприклад, користувався таким принципом у стосунках з людьми: «У головному — єдність, у другорядному — свобода, у всьому — любов». Носії помилкової ідеї вибраності користуються, на жаль, іншими принципами. І тому в наш час вже виконуються слова Писання: «Бо повстане народ на народ, і царство на царство» (Мт.24:7), і в цих процесах навіть беруть участь люди, які називають себе християнами. Політики, прикриваючись релігійними словами, задовольняють власний інтерес на етнічних проблемах, які дійсно є. У багатьох країнах Африки є етнічні протистояння, оскільки офіційні кордони часто не відповідають потребам місцевих жителів. У зв’язку з цим всілякі зіткнення й навіть громадянські війни не рідкісні на материку.

Такі ж конфлікти ми бачимо на Близькому й Середньому Сході, і в Східній Європі, так званому слов’янському світі, який також не однорідний.

Місіонерський задум Бога для всіх народів

Спочатку Ізраїль, а потім і Церква, не розуміли свою роль в місіонерському плані Бога так, як розумів її Він. А Творець піклується про весь світ. У кінцевому результаті все, що робить Бог, спрямовано на спасіння людей. Факт обрання Ізраїлю не означав відкинення інших народів (див. Іс.19:24-25). Для язичників також є можливість бути прийнятими до обраного народу й розділити з ним божественну благодать.

Ще Старий Заповіт підкреслює, що Бог — Господь усіх народів (див. 2Цар.19:15; Пс.23:1;66:4), і пророки провіщали час, коли всі народи попрямують до Господа (див. Іс.2:2-4;60).

Ісус Христос передбачав подальше навернення інших народів і зробив це навернення можливим під час Свого земного служіння. Турбота Христа про інші народи проявляється в Його вченні. Те, що язичники завжди були включені в план спасіння, виявляється вже в Його першій промові (див. Лк.4). Притчі Спасителя говорять про те ж, а Його мученицька смерть стала жертвою за гріхи всього світу (див. Ів.1:29). Ісус спростовує переконання юдеїв у тому, що приналежність до народу Авраама може врятувати людину від пекла (див. Лк.16:26). Навпаки, Христос постійно закликає Свій народ до покаяння. У проповідях Він стверджує, що в останні судні часи відмінність між Ізраїлем і язичницькими народами буде стерта (див. Лк.10:30-37; Лк.17:11-19; Мт.8:5-13; Мт.25:31-46; Ів.4:46-53). Хоча Син Божий прийшов у світ в історичному контексті Ізраїлю, та метою Його місії був увесь світ.

Велике доручення Церкви

Воскреслий Христос перекреслив неправдиву інтерпретацію вибраності Ізраїлю, коли заповів Церкві «йти і навчати всі народи» (Мт.28:19-20). Велике доручення — це поворотний момент історії народів землі. Учням доведеться свідомо подолати кордони Ізраїлю, щоб виконати цей наказ. А День П’ятидесятниці став моментом, коли було знято питання про вибраність одного народу.

Отже, ми бачимо, що Ізраїль і Церква — дві відмінні сутності. Ізраїль — це народ, Церква — це тіло з осіб, покликаних з усіх народів. Вона була задумана як вселенський організм.

Згідно з Новим Заповітом, Церква послана в світ у силі Святого Духа для настанови народів у християнській вірі (див. Ів.20:21). Добра Новина повинна насаджуватися серед язичницьких народів, щоб Церква могла з’явитися на місцевому ґрунті й володіти всіма рисами, які визначив для неї Христос. Сучасна Церква, яка є духовним Ізраїлем, несе на собі вибраність в місіонерському плані. Вибрані люди повинні жити в культурі свого народу, але бути вище від цієї культури (див. Ів.17:15).

Роль особистості в Церкві

У результаті християнської місії в різних народах з’являються обрані Богом люди, які згодом впливають на народ і його язичницьку культуру. За час свого існування Церква намагалася ідентифікувати поняття «світ», щоб точно виконати постанову Ісуса Христа «не любити світу, ані того, що в світі» (1Ів.2:15). Але індивід, як представник народу, житиме під впливом культури цього народу. Як же йому бути?

На прикладі ставлення Ісуса Христа до культурного укладу життя свого народу ми отримаємо відповідь на це питання. З одного боку, Христос направляє людину до Бога, відводячи її від усього тимчасового плюралізму культури. Однак, з іншого боку, сам Син Божий був дитям релігійної культури; Він посилає своїх учнів пасти своїх овець, а це неможливо виконати без праці культури.

Церква покликана взаємодіяти зі світом — нести Добру Новину. Рання Церква, наприклад, забороняла своїм віруючим слідувати за язичницькими обрядами римського суспільства, але не забороняла підтримувати стосунки з сусідами-язичниками. У той час християнські принципи не дозволяли відвідувати язичницькі театри, стадіони, ігрища й храми, тому що культура Римської імперії була язичницькою й антихристиянською.

Але фактично апостол Павло допускає наявність тісних контактів з невіруючими, якщо вони не змушують людину жертвувати християнськими принципами (див. 1Кор.5:9-10). Апостол Павло ідентифікує два поняття — культуру гріховну й культуру національну. Він закликає уникати будь-яких дій, які могли б розглядатися як ідолопоклонство або язичницький перелюб. Християнин не повинен робити те, що може нашкодити Тілу Христа, відвернути людей від Господа чи спокусити християн (див. 1Кор.8:13). Але він може підтримувати відносини з невіруючими, маючи єдине на меті — привести їх до покаяння.

Культурний конфлікт буде завжди в процесі євангелізації суспільства. Але Церкві, як обраному народу Божому, і кожному індивіду, який до неї належить, потрібно долати культурні та етнічні відмінності місіонерським покликанням і універсальністю Євангелії. Біблія свідчить про Христа, що Він «кров’ю Своєю… викупив людей Богові з усякого племени, і язика, і народу, і люду…» (Об.5:9).

Церква на землі росте за рахунок навернених язичників із різних народів. І цей процес буде тривати до тих пір, поки в Церкву не «увійде повне число язичників», а від народу Ізраїля не відійде духовна сліпота і цей народ не прийде, нарешті, до визнання свого Месії (див. Рим.11:16-27; 2Кор.3:14-16). І буде «одне стадо і один пастир» (Ів.10:16).

У своєму видінні Іван Богослов споглядав Новий Єрусалим, на воротах якого написані імена дванадцяти колін Ізраїлю. Між Ізраїлем і Церквою немає поділу, і дванадцять підвалин з дванадцятьма іменами апостолів вказують, що місто є останнім притулком, домом і для Ізраїлю, і для Церкви. Адже в сукупності вони являють собою єдине велике тіло, що складається з викупленого Богом народу (див. Об.21:12,14).

На Небесах віруючі з усіх народів будуть ходити в світлі перед Господом (див. Об.22:2). «Одне стадо» буде єдиним народом з одним серцем, одними прагненнями й однією культурою. Спасенні люди будуть розуміти один одного й займатися спільною справою: спілкуватися й будувати дружбу з іншими віруючими (див. Ів.4:2), поклонятися й співати (див. Пс.86; Об.14:2-3), виконувати певні завдання (див. Лк.19:17), пити та їсти разом (див. Лк.14:15; Об.22:2) і т. ін.

Богдан ГАЛЮК,
докторант богослов’я, секретар відділу освіти ЦХВЄУ

"Благовісник", 2,2016