Яна Демчук: «Хвороба змушує бути гранично чесною з собою, з Богом, з ближніми»

Коли почалася пандемія невідомої і через те ще більш підступної хвороби, усі ми мимоволі надіялися, що нас, нашу родину та знайомих це обмине. Але багатьох не обминуло… Ми щоразу чули неприємні новини, що хтось, кого ми знаємо та любимо, захворів. Для частини нашого редакторського колективу було боляче почути, що наша спільна знайома та колега по поетичній ниві Яна ДЕМЧУК (творчий псевдонім Домініка ДЕМ) з Новограда-Волинського інфікована covid-19. Це було віртуальне знайомство — особисто, на жаль, ми ніколи не зустрічалися, — але новину сприйняли боляче. Тим більше, що Янині вірші зовсім недавно публікувалися у нашому виданні (див. №4, 2019 р.). На щастя, їй вдалося подолати підступну хворобу та повернутися до праці — за фахом вона медпрацівник.

Ми звернулися до неї з проханням розповісти про те, як і що вона відчувала за ці тижні хвороби.

Моя особиста зустріч з covid-19 сталася ще на початку квітня, коли, перебуваючи на зміні, я відчула нездужання й лихоманку. Звернулася до сімейної лікарки, яка наполягла на ПЛР тестуванні. З огляду на професійні ризики та обставини, у яких опинилася медицина країни, захворювання для медика — момент досить передбачуваний. Рано чи пізно це може статися з кожним із нас, тому ментально була готова, хоча й сприйняла новину дещо стривожено: хвилювалася за родину, особливо за молодшу дочку, яка майже кожну віруску переносить з ускладненнями.

Фізично зіткнення з хворобою нагадувало тривалий забіг на довгу дистанцію. Хоча температурний пік не був вищим від 38,0°С, якась невластива, виснажлива слабкість позбавляла можливості почуватися нормально майже півтора місяці. Ще й досі час від часу з’являється якийсь непояснюваний субфебрилітет (підвищення температури тіла в межах 37-37,9 °, виявляється постійно або в будь-який час доби протягом певного часу — прим. ред.), хоча ПЛР результати показали відсутність вірусу.

Психологічно було важче. Це — саме той випадок, коли гнітить не так сама хвороба й ізоляція, як непрогнозованість, безпорадність і ще якесь незрозуміле почуття провини за те, що поставила під удар власну родину . Пам’ятаю одного разу донька запитала: «Мамо, а ти кого більше любиш: тих дітей, що в тебе на роботі, чи нас?» Як поясниш маленькій людині стан внутрішнього конфлікту медика, що має і батьківський, і професійний обов’язок?

Тим паче для медицини ситуація, у яку вона вступила в напівзруйнованому стані, — нова. Це зараз, коли статистика вперто свідчить про те, що кожен п’ятий із хворих на коронавірус — медик, нарешті з’явилися певні конструктивні дії, скеровані на достатнє забезпечення ЗІЗ та адекватне виявлення та ведення інфікованих covid-19. На початку епідемії спостерігалися лише хаотичні рухи з боку МОЗ та Департаменту, брак чітких роз’яснень та інструктажів. Хоча й тепер говорити про забезпечення й готовність у повному обсязі рано.

Внутрішню рівновагу в той нелегкий час допомагало тримати цілковите усвідомлення того, що конт-роль над ситуацією здійснюється згори. Той, Хто пообіцяв колись Ізраїлю: «Бо Я знаю ті думки, які думаю про вас, говорить Господь, думки спокою, а не на зло, щоб дати вам будучність та надію» (Єр 29:11), — звертався тепер до мене особисто. І це заспокоювало, надихало, мобілізувало сили.

А ще — буквально паводок дзвінків і месенджів друзів, творчих побратимів, колег, кожен з яких був посланням від серця до серця. І хоча через фізичний стан не могла відповісти усім, але підтримка важила, без перебільшення, у каратах!

Творчість допомагала теж. Тільки не моя — моя прийшла згодом. Інших.

Я слухала або читала й оживала. Слово — дуже дієві ліки. Вони діють на клітинному рівні. І це одна з незбагненних таємниць нашого буття.

Вважаю, усе, що відбувається з творчою людиною, тією чи іншою мірою віддзеркалюється у її творчості. Адже творчість — це така собі своєрідна матриця, життєпис. Звісно, пережите відбилося й на моїй.

Один із моїх улюблених прозаїків — французький письменник і мислитель Антуан де Сент-Екзюпері — написав молитву, у якій є слова: «Навчи мене мистецтву маленьких кроків». Ставши заручницею хвороби, яка в будь-яку годину могла кардинально змінити русло життя, виразно усвідомила цінність одного дня, його неповторність і значимість. Хвороба — це лакмус. Вона змушує бути гранично чесною з собою, з Богом, з ближніми. Змушує вивіряти стандарти, вчинки, почуття.

Хочеться побажати кожному, хто опинився в подібній ситуації, міцно триматися за думку, що право останнього слова за Тим, чия корона насправді значима. Він переміг у вирішальній битві й завершив її тріумфом Воскресіння. Залишається лише довіритися й міцно триматися за Його руку в натовпі, на самоізоляції, в лікарняному боксі.

І ще. Немає таких стін, куди не може проникнути любов... А там, куди вона проникає, морок безсилий.

Яна ДЕМЧУК, Житомирська область

Запис у Facebook. 30 квітня.

Сложно сказать, когда начинаешь возвращаться к жизни. Тогда ли, когда снова начинаешь чувствовать запах кофе или когда начинаешь чувствовать что-нибудь вообще?! Нет никакого героизма в том, чтобы сражаться с недугом. Однажды ты становишься на путь преодоления. Шаг за шагом учишься воспринимать реальность и жить в ней. Поговаривают, что мир никогда не будет прежним. Возможно.

Я не могу знать точно, каким он будет. И уж точно не склонна распространять апокалиптические страшилки: для меня Книга Откровения — лучшее удостоверение, что всё идёт по плану. Знаю определенно: невозможно навести порядок во Вселенной, не разобравшись в собственном сердце.

"Благовісник", 2,2020