Довіритися Богові

Я Господь, Бог твій, що навчає тебе про корисне, що провадить тебе по дорозі, якою ти маєш ходити.
Iс.48:17

Я намагаюся уявити стан учнів Ісуса Христа в ту мить, коли розіп’яли їхнього Учителя. Глибоке розчарування, тривога, сум... Як жити далі? Вони опинилися в повній безвиході, усі їхні мрії й сподівання зі смертю Ісуса зникли. Вони бачили, як Його тіло поклали в гріб, а вхід до нього привалили важким каменем. Такий камінь, образно кажучи, лежав незримим тягарем на їхніх серцях. На щастя, ця історія має чудесне продовження! На третій день жінки та учні переконалися в тому, що тіла їхнього вчителя в гробниці немає! Опісля неодноразово вони бачили воскреслого Ісуса, Який перед Своїм вознесінням промовив чудові слова: «І ото, Я перебуватиму з вами повсякденно, аж до кінця віку!» (Мт.28:20). І не тільки з ними, а й з усіма, хто кличе з вірою ім’я Ісуса Христа.

Я ще досить молодий, але вже маю досвід, яким би хотів поділитися з читачами, як справджуються Божі обітниці в житті тих, хто довіряє своє життя Богові.

З ранніх років я знав, що Бог є, й часто відчував Його ніжні дотики. Батьки вчили мене молитися, я прикликував ім’я Ісуса Христа й бачив Його постійну допомогу. Минали роки, я закінчив школу, вступив до університету. Мої справи йшли досить добре. За успішністю в навчанні був першим у рейтингу на факультеті. Мене поважали й до мене добре ставилися викладачі, одногрупники, друзі. Тоді мені здавалося, що я багато чого досягну в цьому світі. Я став впевненим у собі, думаючи, що все це я здобуваю своїми силами й своїм розумом. Тоді ціль мого життя була така (цитую зі щоденника, який вів тоді): «Що я хотів би? Хотів би круту машину, великий дім, свій бізнес. Хотів би мати хорошого друга, хорошу дружину, дитину. І при цьому всьому жити з Богом». Згадуючи ці свої плани, розумію, що Бог був якимось додатком до мого життя. Йому відводилося місце того, хто повинен виконувати мої бажання.

Хіба не такі «щоденники» є в багатьох людей?

Щоб зробити з нас Божу посудину, Богові потрібно зламати нашу стару гріховну природу й зліпити нову. А цей процес завжди болючий. Божі плани — не наші, і часто Бог їх здійснює не так, як би нам цього хотілося. «Бо тільки Я знаю наміри щодо вас, говорить Господь, наміри на добро, а не на зло, щоб дати вам будучність і надію» (Єр.29:11). Власне, щоб зрозуміти щось вагоме в житті, щоб справді стати посудиною, придатною для Бога, щоб збагнути любов Божу, кожен із нас мусить пройти через страждання тією чи іншою мірою.

Мій шлях пізнання Бога пройшов через тяжку хворобу. Мене відвезли на «швидкій» у лікарню. Поставили хибний діагноз: отруєння. Тиждень я лікувався в інфекційному відділенні, але мій стан не покращувався. Як виявилося пізніше, у мене було запалення апендикса, яке не вдалося вчасно розпізнати. При подібних захворюваннях потрібне негайне хірургічне втручання, адже через кілька годин може виникнути запалення черевної порожнини. Дивом після тижневого лікування «отруєння» я залишався живим, але в черевній порожнині розпочалися гнійні процеси — перитоніт. Не зволікаючи довго, мені стали робити складну операцію. Хірурги навіть не знали, у якій саме послідовності будуть її робити. Я бачив, як медичний персонал із жалем дивився на мене. Уже потім мені розповідали, що після такої операції живими залишаються одиниці.

Коли я опритомнів після операції, то перше, що зробив, — подивився на свій живіт. Такого я ще ніколи не бачив. Розрізаний у сімох місцях, десятки швів, увесь у дренажах та бинтах. З обох боків виднілися спеціальні трубки, виведені назовні. Я не знав, що думати, як бути. І знову заснув...

Через два дні мені сказали, що треба робити ще одну операцію. Викликали обласного лікаря для надання консультації. Ще один наркоз, ще один операційний стіл. Живіт і так порізаний. Але тоді мені чомусь було байдуже. Я майже нічого не пам’ятаю з тих операційних днів.

Пам’ятаю деяких відвідувачів, які казали, що місцева й інші церкви гаряче моляться, просять у Бога милості на моє життя. Тоді церква вирішила робити щоденні вечірні зібрання й посилено благати Бога. І Бог дав відповідь. Операція пройшла успішно. Ще тиждень я лежав у реанімації, близько двох тижнів у хірургії. Я довго нічого не міг їсти, не міг самостійно дихати, не міг ходити. Але з часом пішов на поправку.

Напевно, скептики скажуть, що то молодий організм переміг, але я скажу, що це далеко не так. Я бачив, як на моїх очах помирали люди — щоденно. Пам’ятаю: у нічний час привезли дівчину приблизно мого віку. Її врятувати не вдалося. Рівно через рік, читаючи місцеву газету, я натрапив на замітку її батьків. Вони ще досі плакали... Ось їхні слова: «Донечко... Пролито море сліз. Життя проходить, ніби в страшному сні. Серце розривається, сльози течуть рікою і меркне світ перед очима. Нашій скорботі немає меж. Тільки пам’ять воскрешає тебе щохвилини, не відпускає з життя... Сумуємо... Бо дуже важка втрата. Невимовний біль. Як важко нам дітей хоронити, ніщо не вигоїть цей біль. Повік його не вгамувати».

Чому я це пишу? Я бачив її смерть. Мене чекала така ж доля: вінок, пам’ятник, щоденний плач моєї мами...
У Бога були інші плани на моє життя. Перед Богом так само була заступницька молитва церкви… У лікарні я мав багато часу, щоб заново переглянути своє життя, цілі та мрії. Найбільше мене непокоїло запитання, яке виникає майже в кожного, хто потрапляє в подібну ситуацію: «Чому Господь допустив такі страждання?» Та чи може глина сказати гончарю: «Що ти робиш?» Ні, Бог знає, що чинить, і ніхто не зможе Йому заперечити. Тільки Він знає наміри на добро.

Я пригадую той час, ті події — і на моїх очах з’являються сльози. Я пишу ці рядки, коли надворі зима, мороз, сніг. Тоді так само була зима. Але я її не бачив... Коли ж мене виписали з лікарні, була вже весняна погода. Та весна стала для мене особливо прекрасною. Хотілося дихати свіжим повітрям, кудись бігти, обійняти усіх людей! Хотілося жити!

Можливо, ти в ці хвилини переживаєш втрату, біль, смуток; можливо, знаходишся в подібних місцях: інфекційному відділенні, реанімації, хірургії… Тебе турбує питання: «Де Бог? Чому Він допускає страждання?» Я хочу звернутися в першу чергу до тих, хто ще не покаявся в своїх гріхах, не навернувся всім серцем до живого Бога: можливо, Бог таким способом стукає до вашого серця? Якщо в людини все складається добре в фізичному, матеріальному плані, така людина може й не звернутися до Бога протягом усього свого життя. А от коли з нею трапляється чи хвороба, чи якесь інше нещастя, тоді людина, незважаючи на своє страждання, звертається до Бога й отримує прощення гріхів і спасіння своєї душі. Як у Псалмах написано: «Доки я не мав страждання, то помилявся, а нині слово Твоє зберігаю» (Пс.118:67).

Якщо ти віруючий, можливо, Бог має щодо тебе кращі плани, бажає з невеличкого шматка глини зліпити чудову посудину для слави Свого імені. Пройдуть роки, і ти зрозумієш, чому люблячий Бог допустив у твоє життя такі страждання… Якщо ти довіряєш своє життя Богові, Він ніколи не допустить хвиль, які потоплять твій життєвий човен. У тяжкі миті Він буде підкріпляти, утішати, зціляти та дбати про тебе до кінця твого земного життя. «З того радійте, навіть якщо тепер належить бути трохи засмученими всілякими напастями, щоб випробування вашої віри… було на похвалу, і славу, і честь в об’явленні Ісуса Христа» (1Петр.1:6-7). Тут апостол Петро написав, що золото випробовується вогнем, наша ж віра в Ісуса Христа незрівнянно цінніша за золото, але так само випробовується вогнем. Навіщо? Щоб стати ще досконалішою вірою, завдяки якій ми досягаємо мети нашої віри — спасіння нашої душі! А в усьому цьому з Нами вірний Господь, як і обіцяв: «І ось Я з вами в усі дні до закінчення віку». Довір Ісусу Христу своє життя. Прийми з Його руки все, що Він посилає у твоє життя. Христос воскрес, Він живий, і ми будемо жити — жити вічно.

Олександр ГЕНІШ,
м. Дубно, Рівненська обл.

"Благовісник", 1,2017