Благовісник

Свідчення

Віктор Ярощук: СМЕРТІ НЕ ІСНУЄ!

Віктор Ярощук — відома людина не тільки на рідній Рівненщині, а й в усій Україні й навіть за її межами. Йому 54 роки, разом із дружиною Тетяною Володимирівною виховали троє синів і п'ятеро дочок. Уже протягом 15 років Віктор Іванович служить пастором у с. Гаї-Сетенські. Та люди більше знають його як народного лікаря.

Дитяча зацікавленість Віктора Ярощука народною медициною переросла в професію та спосіб життя. Багатьом хворим він допоміг повернути здоров'я, навіть таким, від яких відмовилися лікарі. Адже в його арсеналі крім ґрунтовних знань і вродженого хисту — щира віра в Господа, Який долає навіть невиліковні хвороби. Напевно, тому сьогодні дуже багато охочих потрапити на прийом до лікаря і служителя. «Коли до мене звертаються журналісти, я тільки одного прошу: напишіть, будь ласка, щоб люди більше не їхали...» — каже Віктор Іванович.

Він багато разів дивився в очі смертельно хворим людям. А у 50-річному віці самому лікарю довелося зустрітися віч-на-віч зі смертю. Про це та інше Віктор Іванович розповів в інтерв'ю.

— Розкажіть, будь ласка, про себе, зокрема: коли у вас проявилися здібності до лікування людей.
— Ще мій дід лікував людей, був знаменитим костоправом. І я з дитинства бачив як він працює, цікавився, мав потяг до медицини. Ще не умів читати, а вже знав усю анатомію людини. Я завжди мріяв здобути медичну освіту, але так і не вдалося цього зробити. У школі мене чотири роки протримали в четвертому класі. Хоча я добре вчився, не мав ні двійок, ні трійок. Усе тому, що наша сім'я вірила в Бога.
Довелося всякого в житті побачити. Сім'я велика, у мене семеро братів і семеро сестер. Подеколи й не було чого їсти вдома... Так складалося життя, але Бог не залишав нас. Я вірив Божому Слову і настановам батьків. Зрештою, закінчив 8 класів, і то заледве. Так і пішов в армію. А потім вже навчатися не було можливості...

— Розкажіть про вашу працю. Скільки людей вам доводиться приймати за день?
— Дуже багато людей їдуть. Направляють пацієнтів з лікарень. Особливо дуже тяжких хворих, яким медицина вже не може допомогти. За день приймаю в середньому 40 людей.

— Мабуть, це нелегко.
— Так. Кожного потрібно вислухати. В кожного різні проблеми. Я лікую внутрішні органи, хребет і опорну систему. І Бог цьому сприяє. Найголовніше, що я говорю людям: те, що неможливе лікарю, можливе Богові!

— Ви зараз говорите про надприродне?
— Так. Я говорю про надприродну Божу силу. Часто приїжджають люди з онкологічними захворюваннями та іншими, від яких ліків немає. Ситуація безвихідна для медицини. Але в Біблії записані Божі слова: «Коли попросите у Мене, Я вам відповім!» Я, як пастор, приймаю сповіді, люди каються у своїх гріхах. Потім звершую молитву за зцілення, іноді роблю оливопомазання. І Бог являє милість, навіть чудуються лікарі: «Чим ви лікувалися? Що ви пили?» Нічого не пили, то Бог зцілив!

— Ви вважаєте, що хвороба — це прямий наслідок гріха?
— Багато хвороб — саме так. Хоча й багато хвороб — наслідки неправильного ставлення до власного тіла. Або просто — від нестачі знань. Наприклад, людині не можна підіймати більше 10 кг. А вона бере 100 кг — і рвуться внутрішні органи.

У Біблії написано, що гріх спричиняє смерть. Внаслідок гріха люди стали помирати. Буває, що діти хворіють внаслідок батьківських переступів. Але коли люди звертаються до Бога, визнають свої провини, то навіть без ніякого медичного втручання, без ліків, отримують звільнення від тяжкої хвороби.

— Ви, мабуть, не раз бачили надприродне в житті інших людей?
— Багато моїх пацієнтів і через надання медичної допомоги отримали зцілення. А багато — через молитву одержали допомогу від Бога.

Раз приїхав чоловік із Костополя — рак мозку... Він уже до кого тільки не звертався. Аж до екстрасенсів дійшов. Подивився я знімки, кажу: «Нема помочі... Але є милість від Бога!» І він погодився, прийняв те слово, яке я прочитав із Євангелії. Покаявся. Я помолився з оливопомазанням. У той же момент раптово зникла хвороба. Вдома його обстежили і не виявили ніякої пухлини. До сьогодні цей чоловік служить Богові.
Що людині неможливо, те можливо Богові. Ісус сказав: «Що попросите в ім'я Моє, дасть вам Отець». Господь відкритим людям посилає Свою милість.

— Нам відомо, що ви самі були на межі життя і смерті. Розкажіть, будь ласка, про це.
— Уже майже п'ять років минуло відтоді. У житті взагалі було багато випробувань. Бог кожну людину якось випробовує. Хоча я завжди вів здоровий спосіб життя, не знав ніяких хвороб...

Це трапилося, коли я приймав людей. Якраз у мене лікарі були, терапевти, невропатолог, пацієнти... І в мене раптом стався інфаркт. Завезли в лікарню, ніби відійшов, усе нормально. Але з того часу почав хворіти. Поїхав у Німеччину на операцію, тільки приїхав — отримав повторний інфаркт. Провів добу в реанімації, зробили операцію, дістали тромби. Від смерті відділяли лічені хвилини. Та після того здоров'я не повернулося. Все докучала аритмія, перебої з тиском, біль у серці. Лежав по лікарнях. Приступи за приступами... А до того ще й виявили в мене гепатит B і C.

І дали мені 2-3 місяці, максимум півроку життя. Сказали, якщо щомісяця платити за лікування 30 000 $, то «до року протягнеш». Я сам, як лікар, чудово розумів, що з такими хворобами люди не живуть. Надіявся тільки на Божу милість. Якось запитав своїх знайомих лікарів, чи вилікували вони хоча б одного такого ж хворого, як я. Вони сказали, що ні. Тоді я відмовився від лікування і поклався на Господа. Моя старша сестра приїхала: «Я віддам тобі свою печінку, щоб ти жив, ти потрібний!» Але я відповів: «Тоді ти помреш і я помру. Я на це не згідний!»

Я пастор, проповідник Божого слова. Я вірив й інших людей навчав, що на тому боці є вічне життя. Колись я всім серцем довірився Господу та Біблії і тому був упевнений у власному спасінні. Адже в Першому посланні апостола Івана написано: «Хто вірує в Божого Сина, той свідчення має в собі... А це свідчення, що Бог життя вічне нам дав, а життя це у Сині Його» (5:10,11).

— Вам не страшно було? Адже смерть заглядала в очі.
— Страшно мені не було. Для мене смерті не існує! Як і для кожної віруючої людини. Я знав, що маю вічне життя. Коли повідомили той діагноз, я тільки сказав: «Господи, я зрозумів, що Ти вже будеш мене забирати. Я готовий залишити цю землю і ввійти у славу неба!»

Часто я сам спостерігав, як люди в таких випадках плачуть, хвилюються. Лікарі переживали, як я сприйму цю новину, пропонували заспокійливе. Та я був спокійний. Бо ця хвороба, хоч була в тілі, не мала жодної влади над моєю душею!

Я відразу передзвонив додому, до дружини і дітей, і сказав: «Я вже скоро вас залишу, тому що в мене хвороба, яка не лікується. Якщо тільки Бог не втрутиться...»

— Ви так спокійно про це говорите, що аж не віриться, що 5 років тому були на волосину від смерті. Що б ви порадили людям, як витримати, коли всяку надію на життя втрачено?
— До мене в лікарню приїжджали багато друзів із різних конфесій. У тому числі священики, вони мене знають як пастора і наставника (бо я багато наставляю і православних, і католицьких людей на дорогу спасіння, навчаю, як правильно провадити своє життя, щоб мати і здорове тіло, і здоровий дух). Вони мене підтримували. Але я відповідав, що підтримка більше потрібна моїй сім'ї, бо мені, власне, було дуже спокійно на серці.

Я знав, куди йде моя душа. Праведна людина все може перенести в мирі й радості. Христос казав: «Я Свій мир даю вам!» Це діє, коли Він у нас, а ми в Ньому. Цей спокій мені дав Ісус. Це результат глибокої віри та спілкування з Богом.

Коли лежав у лікарні, багато хто з хворих і медперсоналу приходили до мене поспілкуватися. Я хоч і сам був хворий, та іншим служив і втішав.

— Але сьогодні ви сидите перед нами. Що трапилося після того страшного діагнозу? Коли відбувся переломний момент?
— Я вже прощався з друзями, у церквах говорив прощальні слова... Кожного дня, кожної години чекав, що душа залишить тіло. Я з цим змирився. Щоб хоч трохи полегшити свій стан, мусив уже приймати по три дози ліків за раз...

Я просив у Бога тільки одну річ. Більшість моїх прохань до Бога були за інших людей. Молився: «Боже, я ніколи нічого для себе не просив. А зараз прошу тільки одного: дай мені дожити до Пасхи!» Я дуже хотів як пастор востаннє провести Вечерю Господню, самому прийняти причастя, — і тоді відійти до Господа.

— А чому ви не хотіли просити в Бога повного зцілення?
— Я переживав багато Божих відкриттів і знаю, що на небі — краще! Усе життя, відколи повністю довірився Ісусу Христу, я хотів туди. Як дитя, відлучене від батьків; усе його прагнення — до мами і тата!

І ось я дожив до Пасхи. Побув на ранковому служінні. На вечірні я не їздив, бо на той час уже був у дуже тяжкому стані. Та була одна церква, яка дуже багато за мене молилася, постилася. Хотілося подякувати їм. І поїхав я в Підзамче на вечірнє богослужіння. Це було 5 травня 2013 року.

Пам'ятаю, було 17:00. Церква стала молитися за мене. Це була саме така молитва, яка описана в Діях святих апостолів: «Церква ревно молилася Богові...» Раптом я відчув, що зі мною відбувається щось надзвичайне! Я стояв на ногах, хоча мені це давалося дуже тяжко. Раптом, дивлюся — не стає наді мною стелі, бачу ясну голубінь неба. Тоді я подумав, що ось — душа моя зараз піднесеться туди. Я чекав, що небо відкриється і прийме мене. Але з неба опустився вогонь, як мені здавалося — метр завширшки і три метри заввишки. Він сходив усе нижче і огорнув мене. Я стояв у тому вогні. Я сказав: «Господи, Ти щось робиш зі мною. Нехай буде Твоя воля!» Раптом відчув сильний біль в животі (таким болем печінка не раз давала про себе знати). Цей приступ болю змусив мене зігнутися. Я схопився руками за живіт і відчув щось неймовірне: з мого живота виповзла істота, подібна до ящірки, як мені здавалося, завдовжки з 20 см, тільки мала замість передніх лап дві клешні, як у рака. Я злякався. Страховисько впало на землю, скрутилося в клубок і стало мертве. І я почув голос з неба: «Це хвороба, яка була в твоєму тілі! Оскільки ти не боявся смерті, то я тобі даю життя!» У цей момент Я відчув себе повністю здоровим! Моє серце, яке постійно пекло і збивалося з ритму, враз ожило, перестало боліти.

Під час хвороби я не міг нічого їсти, тільки раз на день вживав щось рідке. Так я втратив 20 кг ваги. Друзям важко було впізнати мене... А у момент зцілення мені раптом сильно захотілося їсти. Ніколи в житті так не хотілося їсти, як у той момент!

Ще я побачив, як до мене підійшов ангел і дав ліки. Бо хоч біль зник, але в мені не було сили. А коли випив ті ліки, у моє тіло ніби влилася фізична сила. Я зміцнився. Бог показав мені ящик, наповнений подібними ліками, і сказав: «Ці ліки будеш давати Моєму народові! Коли побачиш хмару, що зійде над народом, будеш давати їм ці ліки!» І я подивився — ця хмара якраз стояла над церквою.

Тоді я заплакав: «Господи, я чекав, що сьогодні закінчиться моє життя на цьому пасхальному служінні. А Ти повернув мені здоров'я!» Слава Богу! І з того дня я не прийняв жодної пігулки, жодних ліків. Я повністю став здоровий!

Коли це видіння закінчилося, я подивився — було 18:00. Все це продовжувалося цілу годину. Така була ревна молитва! Цього видіння більше ніхто не бачив, крім пресвітера церкви. Він піднявся і розказав те, що я теж бачив — про той ящик з ліками і про хмару. А я почав розповідати, що мене Бог зцілив. Тоді ми почали молитися за людей, мазати оливою, і Бог зціляв, навіть двоє хворих, які лежали вдома, отримали зцілення.

— Як відреагували на це ваші знайомі, колеги?
— Мої лікарі, медсестри часто телефонували, переживали, питалися, як моє здоров'я, пропонували допомогу. І от, коли черговий раз подзвонили, кажу: «Я здоровий!» — «Як? І нічого не приймаєш?» — «Нічого!» Вони усі визнали, що Бог, Якому я вірю і служу, є вірний! Деякі з них просто плакали, казали: «Хай Бог тебе благословить і надалі, тримайся Його!»

Я і їздив до них, і обстежували. Вони взагалі чудувалися, коли мене побачили, бо я дуже змінився. Після того, як почав їсти, я набирав по одному кілограму щодня. Не впізнавали... Одна завідувачка в лікарні, де я свідчив, підійшла і спитала, чи можна мене оглянути. Вона дивилася на руки, ноги, прощупувала печінку, слухала серце... І каже: «Не можу зрозуміти, все одно якийсь слід мав би лишитися!» Я відповів: «Бог, коли робить, Він сліду не лишає!»

А деяким лікарям я давав свою історію хвороби і запитував: «Що буде з тим чоловіком?» Вони дивилися і питали: «Він ще живий?» Кажу: «Живий!» — «Скажіть, хай молиться «Отче наш», може, ще хоч трохи протягне!» Тоді я признавався: «Це ж моя історія хвороби!» Дивувалися...

А дехто мене «поховав»... Бувало, що підходили, висловлювали співчуття моїй дружині, вибачалися, що на похорон не встигли приїхати... Тут я підходжу і кажу: «Слава Богу!»

— Ви цю хворобу сприйняли як Божу волю. Як ви вважаєте, для чого Бог це допустив у вашому житті?
— Ну, смерть же без причини не буває. Якщо Бог захотів забрати, то мусила бути якась причина, щоб відняти душу від тіла. Наприклад, хвороба.

Хоча й було мені перед тим пророче слово про те, що Бог проведе через велике випробування...
Брати, які мене відвідували, бувало, казали: «Може, був якийсь гріх, може, у чомусь покаятися потрібно?» Я відповідав: «Браття, якщо підкажете в чому, то я покаюся! Але сам не знаходжу!»

Правда, я допускав ще таку причину. Багато людей, які до мене приходили на прийом, казали: «Ми до вас прийшли як до Бога!» Я цього дуже боявся. І думав, що, можливо, саме тому Бог хоче мене забрати...

— У вашому характері, вашій особистості щось змінилося після цієї хвороби?
— Звичайно, я можу більше співчувати своїм пацієнтам, бо пережив те, що багато з них переживають. І до того ж я можу кожному з них сказати: «Перед вами живий факт. Людина, якій не дали шансу на життя. Але я живий! Надійтеся на Бога, покладайтеся на Його милість!» Багато людей уже покаялося і примирилося із Богом через це свідчення.

— Ви не раз бували за кордоном, в Європі, Америці, щодня спілкуєтеся з десятками людей. У вас багатий життєвий досвід. Що б ви побажали нашим читачам, як проводити життя, щоб, озираючись назад, не шкодувати?
— Душа людини постійно потребує Божої підтримки. Христос сказав: «Хто прийде до Мене, той буде мати життя!» Якщо хтось із вас втратив надію на життя, вам сказали, що немає шансу на одужання, що немає шансу на спасіння — не вірте! Довіртеся Божому слову! Христос сказав: «Я буду з вами до кінця віку!» Вже після мого зцілення, недавно, на моїх очах Бог зцілив чоловіка, у якого був рак кишечника. Чуда Божі продовжуються!

Та найстрашніше для людини — не хвороба. Найстрашніше — це гріх. Бо в небо ми можемо ввійти і з хворобою, а з гріхом — не ввійдемо. Гріх — це розлука з Богом, гріх веде до пекла.

Бажаю вам всього найкращого! А найбільше — з'єднатися з Богом!

Розмовляв Ігор СКОЦЬ

"Благовісник", 1,2014