Моє Причастя

Особливий обряд

Говорити про Причастя досить складно. Напевно, тому, що це — Таїнство. А таїнство неможливо достеменно пояснити, розкласти по полицях. Це водночас щось сокровенне, що кожен переживає по-своєму, і щось колективне, що робить общину одним цілим. Одним словом — таїнство…

Але не говорити про Причастя — неможливо. І не лише тому, що це досить важлива частина життя Церкви, а особливо тому, що Вечеря Господня, як і будь-який видимий обряд, ризикує втратити в свідомості людей свій внутрішній зміст і перетворитися на чергову мертву традицію. «А далі, коли ви збираєтесь разом, то не на те, щоб їсти Господню Вечерю», — каже апостол Павло (1Кор.11:20). У іншому перекладі — «…ви збираєтеся так, що це не значить їсти Господню Вечерю». Що ж тоді значить Причастя і чи не розходиться моє розуміння цієї Заповіді з її біблійним контекстом? Постарайтеся подумки відповісти на це питання — і зрозумієте, наскільки конкретним є поняття Причастя особисто для вас.

Приклади проведення Причастя знаходимо в Євангеліях, Діях святих апостолів та Посланнях. Хочу зауважити основну відмінність, яка кидається в очі при порівнянні сучасного й першоапостольського підходу до «хліболамання». Тепер Вечеря Господня — це особливий день, до якого треба по-особливому готуватися. Спробуймо уявити, як апостол Петро на черговому домашньому зібранні перших віруючих оголошує: «Брати та сестри, наступного зібрання ми матимемо Спомин смерті Господа нашого Ісуса Христа. Будемо в пості й молитві готувати власні серця!» По-перше, так у принципі не могло бути, адже в перших християн кожне зібрання було «хліболаманням»: «І кожного дня перебували вони однодушно у храмі, і, ломлячи хліб по домах, поживу приймали із радістю та в сердечній простоті» (Дiї.2:46). Це не був один винятковий день на місяць, коли потрібно «особливо освятитися», а щоденний спосіб життя. Зібрання перших християн скоріше можна уявити як невимушене спілкування, під час якого в обов’язковому порядку здійснювалася Вечеря Господня. При чому Вечеря була вечерею в прямому значенні — люди споживали їжу, яку самі ж приносили. Одна з цілей — щоб більш забезпечені могли поділитися з убогими. «Ось тому, мої браття, сходячись на поживу, чекайте один одного», — благає апостол Павло (1Кор.11:33).

Відповідно, ніде в Писанні не вказано, що до Господньої Вечері треба якось по-особливому готуватися, «освячуватися». Щодо цього вжите тільки одне слово — «випробовувати» (себе). Причому, з контексту — воно швидше стосується перевірки не на гріховність (що, звичайно, ніколи не зайве), а на глибину усвідомлення жертви Ісуса Христа й посвяти Йому. Якщо вже й говорити про «готовність» до Причастя, то можна вивести таке правило: «Те, наскільки довгий час мені потрібен, щоб підготуватися, показує, наскільки в мене близькі стосунки з Богом». Вечеря — символ сокровенного спілкування. Чи потрібна особлива підготовка до зустрічі з близькими друзями, рідними? Звичайно, ні! А от йдучи до «чужих», або людей, із якими були втрачені стосунки, підбираємо слова, намагаємося якнайкраще виглядати й т. ін. Якось я зустрів у місті чоловіка з іншої церкви, який недавно навернувся до Бога. Виявилося, що він якраз прямує в дім до своєї дружини й дітей, яких залишив дуже давно. Пам’ятаю, із яким хвилюванням він розповідав про підготовку до цієї зустрічі… Напевно, щось подібне переживав блудний син із притчі Ісуса Христа: «Стільки років минуло… Чи прийме мене мій батько? Чи дозволить стати бодай рабом у своєму домі? Чи пробачить?» Отож, якщо я спілкуюся з Богом щодня, Причастя не буде якимось особливим визначним днем, а просто черговою приємною зустріччю з Небесним Отцем. Що ж до слова «випробовувати» (себе), то я розумію його так: «Проаналізуй себе: наскільки ти усвідомлюєш, що відбувається між тобою і Богом під час Причастя. Чи не стало воно для тебе порожнім обрядом?» Але про це — трохи пізніше.

Ісус сказав: «Як хто любить Мене, той слово Моє берегтиме, і Отець Мій полюбить його, і Ми прийдемо до нього, і оселю закладемо в нього» (Iв.14:23). І: «Ось Я стою під дверима та стукаю: коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду, і буду вечеряти з ним, а він зо Мною» (Об.3:20). Ось вона — Господня Вечеря, тиха розмова людини і Бога, що стала можливою через кров і тіло Ісуса Христа. Такою була Таємна Вечеря Божого Сина з найближчими учнями. Такими були зустрічі перших християн по домах. Чим більше надається певним дійствам винятковості, тим швидше вони перетворюються на обрядовість. Чим більше простоти й невимушеності, тим більше життя! Адже найголовніше — те, що відбувається всередині нас під час зовнішнього обряду!

Можливо, сучасна практика проведення Вечері Господньої певною мірою виправдана вимогами епохи… Та, на мою думку, на два її суттєвих недоліки просто неможливо не звернути увагу. По-перше: винятковість дня Причастя й потреба «особливої підготовки» часто змушує людей не брати участі в Заповіді, адже вони не відчувають себе достатньо «освяченими» й «підготованими». Цю проблему я хочу окремо розглянути нижче. По-друге: у свідомості людей відкладається наступна схема: «Цілий місяць можна жити як заманеться, потім, за кілька днів до Заповіді, у всьому покаятися, посповідатися, «освятитися», прийняти Причастя, і — знову можна розслабитися на цілий місяць!» Це інша крайність.

Що значить Причастя?

Пам’ятаю, щойно ставши частиною церкви й отримавши право причащатися, я зіткнувся з сильною внутрішньою боротьбою. Мене постійно мучили питання: «Що відбувається в мені, коли я приймаю хліб і вино? Це просто візуальний символ тіла й крові, чи щось більше? Чи усвідомлюю я справжню суть Причастя? Чи правильно все роблю? Адже, в іншому разі, можу прийняти Заповідь собі на осуд…»

На жаль, я не чув чіткого вчення про «хліболамання». Навпаки, із кафедри лунали настільки розмиті фрази, що складалося враження: проповідники розуміють не більше за мене. А після проповідей залишалося тільки відчуття, що ти «недостойний» і «недостатньо святий»… Невже я прийшов до Бога, щоб постійно жити з почуттям вини?! Вихід був один — самотужки пізнавати суть Господньої Вечері через дослідження Божого Слова. Саме тому я назвав статтю «Моє причастя» — це мої особисті духовні пошуки, висновки, які зробив особисто для себе і в яких на цей час переконаний.

Ми живемо в пору підробок, коли все частіше форма розходиться зі змістом. І гарне зовнішнє оформлення не означає якісного наповнення. Напис «Апельсиновий сік» не значить, що в ньому є апельсини. Привітна усмішка не значить, що вам справді раді. Покаяння біля кафедри не значить народження згори. Апостол Павло пише, що споживання хліба й вина — ще не значить їсти Господню Вечерю.

Відповідаючи на питання: «А що ж значить їсти Господню Вечерю?», я виокремив для себе чотири тези, на яких зосереджуюся кожного разу, приймаючи Заповідь. Ось вони:

1. Найперше і головне: Причастя — це символ перебування в Христі: «Хто тіло Моє споживає та кров Мою п’є, той в Мені перебуває, а Я в ньому» (Iв.6:56).

Ось тут і починається відповідь на проблему «достойної» чи «недостойної» участі. Здебільшого людина думає так: «Якщо буду «достойний» (тобто достатньо святий), то прийму Заповідь — і буду мати життя». Але таке мислення заводить в тупик, адже без Божої благодаті я ніколи не зможу стати достатньо святим. Я потребую Божої благодаті (проявом якої і є Вечеря Господня), щоб бути «достойним», але… не приймаю Вечері Господньої, бо — «недостойний»! Виходить замкнуте коло.

Я переконаний: тіло й кров Ісуса Христа — якраз і дають мені й праведність, і вічне життя. Праведність — це не те, за що дається вічне життя, це дар, так само, як і вічне життя. Якщо я не приймаю, бо не вважаю себе достойним, — сам себе ставлю в тупик і позбавляю життя. «Хто має Сина, той має життя; хто не має Сина Божого, той не має життя» (1Iв.5:12).

Ви можете мені заперечити, запитавши: «А від чого тоді застерігає апостол Павло?» Можливо, це вас здивує, але в Євангелії немає жодного місця, яке б говорило, що можна не приймати Причастя. Але про це — нижче.

2. По-друге, Причастя — це оновлення пам’яті про жертву Христа: «Узявши ж хліб і вчинивши подяку, поламав і дав їм, проказуючи: «Це тіло Моє, що за вас віддається. Це чиніть на спомин про Мене!» (Лк.22:19).

Людська пам’ять має властивість притуплятися. Навіть найважливіші події з часом втрачають чіткість, свіжість. Часто повторювані дії стають звичкою. Про багато речей Господь змушений нагадувати Своєму народові: «Пам’ятайте той день, коли ви вийшли з Єгипту, із дому рабства!» (2М.13:3); «Пам’ятайте про чуда Його, які Він учинив, про ознаки Його та про присуди уст Його» (1Хр. 16:12); «Пам’ятайте про Лотову дружину!» (Лк.17:32); «Пам’ятай про Ісуса Христа з насіння Давидового, що воскрес із мертвих, за моєю Євангелією» (2Тим.2:8); «Пам’ятай, звідки ти впав, і покайся, і вчинки давніші роби» (Об.2:5) і т. ін. Чи не тому в Біблії ціла книга — Повторення Закону?

Відомо, що найсильніше діє візуальна пам’ять. Тому, попри ключову важливість внутрішнього змісту, найважливіші духовні дії й істини Господь закарбував у вигляді зовнішніх проявів. Силою образів, символів Причастя нагадує нам про головне. Ламається хліб — і перед нашими очима преторій. Бичі лягають на тіло Ісуса, рвучи його на шматки… Ллється вино — а ми бачимо Голгофу. Кров тече з ран Божого Сина… Ми простягаємо руку й беремо шматочок хліба, робимо ковток із чаші — приймаємо Його жертву, а в ній — прощення, зцілення, вічне життя.

От ми й повернулися до проблеми «недостойної участі». Уважно перечитавши 1Кор.11:21-34 і не вириваючи з контексту уривку: «Нехай же людина випробовує себе, і так нехай хліб їсть і з чаші хай п’є. Бо хто їсть і п’є негідно, не розважаючи про тіло, той суд собі їсть і п’є!», неважко помітити, що має на увазі автор. Коринфська церква — оригінальний приклад живої, динамічної, хоча все ще дуже недосконалої общини. І тут якраз йдеться про один із моментів, який критикує апостол Павло (а він писав послання, здебільшого, у відповідь на конкретні проблеми). Сходячись на щоденні зібрання, християни якраз і стали забувати про внутрішню суть сокровенного єднання Господньої Вечері. Кожен спішив з’їсти власну вечерю, убогі лишалися ні з чим, люди навіть не чекали один одного, зводячи жертву спільності нанівець. Що значить у цьому контексті «недостойно приймати»? Дуже просто: споживати їжу, навіть не згадуючи про жертву Христа, не усвідомлюючи значення символів, забувши про любов до ближнього як основу Ісусового вчення. Не роздумуючи — тобто не маючи перед очима збитого тіла й пролитої крові… А коли людина не судить (не аналізує) саму себе й не відчуває потреби в Христі, наслідок один — Божий осуд!

А тепер основне запитання: чи є хоч одне слово про те, щоб не брати участі в причасті? Жодного! Апостол не каже: «Якщо не достойні, не приймайте», його думка: «Приймайте й приймайте достойно! Приймайте з покаянням, роздумами, усвідомленням того, що Ісус зробив для вас, приймайте, щоб мати життя!» Якщо в мене щире серце і я не погоджуюся, а борюся з гріхом — не буду осуджений. Приймаючи тіло й кров, цим самим кажу, що відкидаю гріх і хочу перебувати в Христі. Я роблю крок до Христа! Якщо ж не беру участі — я ніби тимчасово, та все ж погоджуюся зі своїм станом, відтягую рішення, даю собі шанс ще трохи побути в гріху. Цим самим я кажу, що поки що не буду перебувати в Христі, щоб Він звільнив мене від гріха і дав життя. Я роблю крок назад, від Христа, відкидаю Божу благодать! Подібна проблема була в галатів, до яких звертається апостол: «Божої благодаті я не відкидаю. Бо коли набувається правда Законом, то надармо Христос був умер!» (Гал.2:21). На жаль, багато людей не беруть участі у Вечері Господній саме тому, що потрапили в пастку Закону й намагаються самостійно досягнути праведності.

3. Третя думка: Причастя — це переживання єдності з Церквою: «А ту славу, що дав Ти Мені, Я їм передав, щоб єдине були, як єдине і Ми» (Iв.17:22). Такою була молитва Ісуса Христа під час Таємної Вечері. Перед тим Він сказав, що настав час прославитися Сину Божому, очевидно, передбачаючи власні страждання й хресну смерть. І цю славу — славу тіла й крові — Він передав нам, щоб ми були єдине.

Я дуже люблю цю пісню Івана Проханова: «Здесь мы слышим голос Бога: «Зерен много, хлеб один, одна чаша, капель много, Вы одно, – как Я один»… На мій погляд, вона найкраще передає суть цього надприродного єднання у Святому Дусі. Чи згідні ви, що на служіннях ми часто зміцняємося не стільки через проповіді, як через те, що бачимо один одного, спілкуємося, молимося разом? Саме про це каже апостол Павло в наступному розділі: «Ми всі одним Духом охрищені в тіло одне. Отож, тепер членів багато, та тіло одне» (1Кор.12:13,20).

Не випадково структура церкви порівнюється з будовою тіла. Усі органи в тілі по-суті служать одне одному собі на збиток. Серце перекачує кров, воно зношується, зате решта органів мають поживні речовини. Шлунок перетравлює їжу, він жертвує собою, щоб забезпечити всіх необхідною енергією. Уявімо собі орган-егоїст, який сказав: «Навіщо мені тіло, я й сам по собі чудово проживу!» Не мине й години, як він помре. Так і християнин духовно помирає поза церквою. Ми потребуємо сокровенного єднання в Дусі Святому, як повітря й води!

4. Четверта теза: Причастя — це євангелізація: «Бо кожного разу, як будете їсти цей хліб та чашу цю пити, смерть Господню звіщаєте, аж доки Він прийде» (1Кор.11:26).

Що тут додати? Кажуть: «Краще один раз побачити, ніж сто разів почути» — а під час Заповіді якраз і промовляють візуальні символи. Крім того, мені здається, якщо позацерковна людина відчує атмосферу справжньої любові та єдності, які мали б панувати в церкві особливо під час Господньої Вечері, то це подіє на неї сильніше за будь-яку проповідь!

На цьому стою!

Чудово розумію, що я, як і будь-яка людина, можу в чомусь помилятися. Але це пізнання для мене особливо цінне, тому що воно — моє. Воно вийшло з напружених молитовних пошуків і боротьби. Це — моє Причастя! Ділюся цими думками не для того, щоб читач прийняв їх як інструкцію до дій, а для того, щоб надихнути кожного на власні роздуми, пошуки й висновки. Бо в кожного з вас має бути — ваше Причастя!

Люблю згадувати першу у світі Вечерю Господню — Ісус із учнями в горниці. Там було справжнє сокровенне спілкування — зібрані тільки найближчі. Там відкривалися таємниці пізнання Бога. Там Ісус зміцняв і надихав Своїх учнів. Там був показаний зразок покори через омивання ніг. Там відкривалося майбутнє. Там виявлялися глибини серця, приховані мотиви. Там був виявлений зрадник, який, зрештою, залишив горницю. До речі, якраз Юдине Причастя й може служити прикладом недостойної участі — коли людина, яка свідомо грішить і не збирається каятися, приймає з рук Ісуса шматок хліба, це виглядає цинічно до блюзнірства. «За тим же куском тоді в нього ввійшов сатана» (Iв.13:27).

Коли я приймаю причастя, намагаюся перш за все глибоко усвідомити, що зробив для мене особисто Ісус, і дякую Йому від щирого серця. Я приймаю вірою, беручи хліб і вино, що я спасенний і живий завдяки Його жертві. Я каюся і відрікаюся від усякого гріха, але концентруюся не на гріхах, а на Ісусі Христі. Я намагаюся глибше зрозуміти Бога і Його характер. Я перевіряю власні стосунки з церквою — чи немає перешкод, щоб пережити єдність?

Я завжди буду приймати Причастя: тому що хоч і маю багато недоліків, але не погоджуюся з ними і своєю участю в Заповіді ще раз заявляю, що борюся з ними; тому що в крові Ісуса є перемога над гріхом; тому що це дійство освіжає в моїй пам’яті жертву Ісуса й дозволяє пізнати її ще глибше; тому що так я підтримую зв’язок з Тілом Христовим; тому що цим я розказую іншим людям про смерть і скорий прихід Христа; тому що Сам Бог сказав так робити. Це те, на чому я стою!

Дмитро ДОВБУШ

"Благовісник", 2,2016