Англійське село, яке зупинило чуму

Велика чума

Європа неодноразово страждала від лютих спалахів чуми. Щоразу зараза поширювалася стрімко на великих територіях і забирала тисячі життів. Чергова епідемія бубонної чуми розгорілася в Англії 1665 року й лютувала майже 2 роки. Усе почалося з Лондона, де хвороба підкосила значний відсоток населення (там від неї гинув практично кожен четвертий), а потім вона пішла гуляти по країні. За приблизними підрахунками, чума в 1665-1666 роках убила близько 100 тис. чоловік тільки в столиці. З-поміж інших населених пунктів епідемія вразила невелике село Йєм в графстві Дербішир на півночі Англії.

У Йєм чума прийшла у вересні 1665-го. Місцевий кравець Олександр Хедфілд отримав тканину з Лондона, яка, як з'ясувалося згодом, була заражена й містила в собі чумних бліх. Його підмайстер Джордж Віккарс розклав матерію перед вогнищем, щоб просушити її, але не помітив всередині неї звитого блохами гнізда. Уже через кілька днів Віккарс зліг і помер протягом тижня. Це поклало початок епідемії, від якої зрештою загинуло більше половини населення села, де на той час проживало близько 350 чоловік.

Село охопили страх, паніка і смерть. З вересня до грудня 1665-го померли 42 людини. Забезпечені сім’ї стали втікати з села, але більшість жителів були бідні, і йти їм було нікуди. З приходом зими епідемія помітно спала, і в селі плекали надію, що на цьому вона зупиниться зовсім. Але, на жаль, разом із потеплінням повернулася й зараза. На початок літа 1666 року епідемія набрала оборотів, незважаючи на те, що всіх необхідних застережних заходів було дотримано.

Богоугодна справа

Навесні 1666 року, коли чума вбила понад 70 людей, місцевий приходський священник Вільям Момпессон вирішив, що якщо село не в змозі боротися з хворобою, то потрібно спробувати хоча б зупинити поширення епідемії на найближчі міста Шеффілд і Манчестер. Священник запропонував влаштувати карантин. Це означало, що жителі Йєма ніяк не можуть уникнути контакту з уже зараженими людьми. Проте Момпессон сказав, що якщо вони погодяться залишитися, фактично вибравши смерть, — він залишиться з ними й зробить усе, щоб полегшити їхні страждання.

Служителю вдалось переконати прихожан у тому, що припинити подальше поширення захворювання — єдино правильне рішення й справа богоугодна. Селяни погодилися на добровільний карантин і самоізоляцію. А по суті — неминучу смерть. Адже в ті часи не було ніякого лікування й навіть полегшення симптомів цієї хвороби.

Вільям Момпессон розробив вельми прогресивний для свого часу план карантину. По периметру села були встановлені межові камені. Вхід і вихід із Йєма були закриті. Були обмежені масові заходи й зібрання груп людей в одному приміщенні. Тому церква була зачинена. Церковні служби проводилися у відкритому полі. Було вирішено, щоб мертвих ховала сім’я поруч із будинком і якомога швидше, щоб уникнути перехресного зараження.

Початок карантину

24 червня 1666 року жителі села прийняли остаточне доленосне рішення — у жодному разі не залишати Йєма. Для більшості це був доволі складний вибір, і багато хто противився, однак авторитет церкви та пасторів відіграв свою роль. Звісно, були такі, які не дослухалися до порад, декілька сімей виїхало за територію села, але більшість залишилася.

Провізія поступала з Чатсуорта від графа Девонширського, який погодився забезпечувати карантинне село за умови, що воно таким і залишиться до повного зникнення симптомів чуми. На півдні від села вибудували щось на зразок огородження, розклали межові камені, біля яких посильні з Чатсуорта залишали товари. Щоб уникнути будь-якого контакту зі здоровими людьми, жителі Йєма не обмінювалися з ними грошима напряму. Вони залишали монети в спеціальних заглибинах у цих каменях, але перед тим кожну монетку вимочували в оцті для її обеззараження.

Камінь, біля якого залишали продукти. На камені дірки, куди клали монети.

Похорони під час чуми

Згодом ті, хто пережив ці темні часи, розповідали, як їм доводилося хоронити своїх рідних. Так, наприклад, Елізабет Хенкок сама викопала могили й похоронила чоловіка та шістьох дітей. Усі вони померли протягом восьми днів. Після завершення епідемії вона з єдиним сином, який залишився живим, переїхала в інше містечко. Маршал Хоув також пережив епідемію, хоча й заразився на її початку. Йому довелося похоронити всю свою сім’ю, у тому числі й дітей. Він також брав участь у похованні багатьох односельчан, допомагаючи копати могильні ями.

Після смерті місцевого каменяра жителям довелося самостійно гравіювати імена на могильних каменях. Робота в селі прийшла в запустіння: праця на полях спинилася, простоювали й майстерні ремісників.

Не минула смерть і родини священника. Одного разу дружина Вільяма Момпессона — Кетрін — сказала, що відчуває солодкий запах, який долинає з сусіднього лугу. Так Вільям зрозумів, що його дружина помирає. Солодкий запах — один із симптомів чуми, який свідчить про початок гниття внутрішніх органів. Кетрін Момпессон померла наступного дня й стала єдиною жертвою епідемії, похованою на кладовищі Йєма.

Проповідь у Йємі на відкритому повітрі

Кінець епідемії

1 листопада 1666 року помер Авраам Мортен — останній із 260 жертв чуми у віддаленому англійському селі Йєм.

План пастора, щоб зупинити чуму, спрацював, хай і високою ціною життя сотень людей. Учинок мешканців Йєма в історії Британії згодом звеличувався й описувався як істинно християнський. Однак дехто з істориків вважав, що в місцевих жителів насправді був невеликий вибір. Коли одна жителька Йєма самовільно перервала карантин і вирушила в сусіднє село, її закидали недоїдками й помиями з криками: «Чума! Чума!» Тобто в той час учинок жителів Йєму не викликав співчуття чи поваги. Навпаки — усіх, хто перебував на карантині, ще більше сторонилися, вважаючи ізгоями.

Дії Вільяма Момпессона й мужність прихожан, можливо, врятували декілька тисяч життів. Сам же Вільям покинув Йєм у 1669 році, але репутація «чумного села», у якому він жив, ще довго переслідувала його, поки страхи жителів Англії не вгамувалися.

Нинішній Йєм — це зразкове англійське село на 900 жителів із розміреним темпом життя й поодинокими туристами. У сучасному Йємі й дотепер живуть нащадки тих людей, яким вдалося вижити. Вони бережуть пам’ять про події тих страшних років: у селі діє музей, відвідувачі якого можуть ознайомитися з документами й свідченнями тієї епохи, а також отримати детальну інформацію про долі тих, хто жив і помер тут у період чуми. На багатьох будинках збереглися зелені таблички з іменами загиблих від чуми 1665–1666 років. Це пам’ять про те, що багато жителів півночі Англії отримали право на життя завдяки самопожертві жителів маленького села Йєм.

Котедж у Йємі, де з'явилася перша жертва чуми. В живих залишилася лише власниця котеджу, яка втратила 13 родичів.

Благовісник, 2,2020