Інтерв'ю

Рустам ФАТУЛЛАЄВ: «Соціальне служіння — ворота для проповіді Євангелії»

Піднявши тему про вплив Церкви на суспільство, неможливо обминути увагою такий важливий вид служіння, як соціальне: допомога малозабезпеченим, нарко- та алкоголезалежним, праця у місцях позбавлення волі. Про це розповідає завідувач відділу соціального служіння Церкви ХВЄ України, пастор київської церкви «Скинія» Рустам ФАТУЛЛАЄВ.

— У церкви є немало можливостей заявити світу про себе: участь в суспільних заходах, доброчинність, соціальне служіння, ЗМІ, масові євангелізації чи особисте свідчення. Яка діяльність, за вашими спостереженнями, має найбільший вплив?
— Може, мої слова звучатимуть банально, але, на мою думку, найуспішнішою є та справа, яка натхнена Богом, якою керує Бог. І не має значення, як вона буде проводитися чи називатися. У кожній справі велике значення має людина чи група людей, яких Господь покликав на те чи інше служіння.

— В чому полягає, на ваш погляд, соціальне служіння Церкви? Які його ключові напрямки у даний час?
— Соціальне служіння не може існувати саме по собі. Я називаю його воротами для проповіді Євангелії. Якщо ми маємо на меті просто нагодувати всіх голодних чи звільнити всіх залежних від алкоголю чи наркотиків від їхньої залежності, або ж змінити всіх ув'язнених, — то ми не до кінця розуміємо істинну суть соціального служіння. Такою може бути мета соціального служіння держави. Справжня мета соціального служіння Церкви є проповідь Євангелії. Ми повинні привести людей до Христа і спрямовувати їх так, щоб вони навернулися до Бога, прийшли до Нього з покаянням. Тобто соціальне служіння — це один з засобів євангелізації, який має на меті привести людину до Бога.

Якщо говорити про напрямки соціального служіння, то вони можуть бути найрізноманітнішими. Передусім вони визначаються викликами суспільства. Якщо в американському суспільстві немає дітей-сиріт, то й немає потреби у служінні цим дітям. У нашій країні така необхідність є, тому ми працюємо з дітьми-сиротами. Гострою на даний час є проблема наркотичної та алкогольної залежності, тому ми працюємо в цьому напрямку як у центрах реабілітації, так і проводячи профілактичні заходи у навчальних закладах. Тобто ми намагаємося стежити за тим, чим хворіє суспільство в даний момент, і бути відповіддю на ці суспільні виклики. Часто ці люди вже не можуть отримати відповіді на свої запитання чи потреби з боку суспільства, бо бувають відкинені ним. Ми ж розуміємо, що для Христа ці люди також цінні, тому й беремо їх до себе і працюємо з ними. І якщо вони звертаються до Бога, Він їх змінює.

— З чого починалася ваша робота у сфері соціального служіння і чому саме цей напрямок ви обрали?
— Я сам був колись наркозалежним, і Бог звільнив мене. Я почав свідчити людям, які мали проблеми подібні до тих, які я мав. І люди почали приходити в церкву. Були серед них такі, які не мали куди йти після служіння, і я вів їх до себе додому, хоча тоді ми з сім'єю жили в однокімнатній квартирі. Відчувши нагальну потребу допомагати цим людям влаштувати їхнє життя, зрозумів, що потрібно робити щось більше, ніж просто запросити їх на служіння і привести до Бога.

Тобто це служіння стало відповіддю на те, чого потребували люди. Я не відчував якогось особливого голосу згори чи якогось неймовірного втручання Божого, але бачив потребу людей і не міг залишатися байдужим до цього. Роблячи ту чи іншу справу, критерієм того, чи вона благословенна Богом, вважаю певний успіх, плоди, які зрештою ми згодом можемо й повинні бачити. Якщо все це є у нашому служінні, ми зацікавлені в тому, щоб його виконувати й далі.

— Розкажіть про діяльність Відділу соціального служіння Церкви ХВЄ. Які соціальні проекти він реалізує? Чи співпрацюєте ви з іншими організаціями і в яких сферах?
— Ми співпрацюємо з церквами нашого об'єднання. Більшість з них працює автономно, виконуючи те чи інше служіння. Ми виступаємо засновниками місії «Духовна та благодійна опіка в місцях позбавлення волі». Ця організація створена Всеукраїнською радою церков для роботи в пенітенціарних закладах. Тому ми маємо можливість працювати в колоніях разом з іншими церквами. Також ми є одним із засновників громадської організації християнських центрів реабілітації. Це проекти нашого братства. Також ми співпрацюємо з альянсом «Україна без сиріт», реалізуючи певні проекти і в цьому напрямку, а також з місією «Агапе», яка служить дітям-сиротам, котрі живуть в інтернатах.

— Чи є у вас інформація про те, скільки церков нашого об'єднання в Україні бере участь у соціальному служінні? Яким чином координуються їхні дії?
— Не всі церкви, які займаються соціальним служіння, говорять про це. Але, як мені відомо, при нашому об'єднанні діє близько 70-ти реабілітаційних центрів, відвідується близько 100 колоній, діє близько 30-ти різного плану дитячих притулків.

Час від часу ми плануємо й проводимо певні конференції працівників соціального служіння, також окремо збираємо людей, які працюють у тій чи іншій сфері служіння, щоб підбадьорити один одного та поділитися досвідом.
На базі Теологічної семінарії у нас діє соціальний факультет, де наші працівники мають змогу навчатися і отримати певний документ, що підтверджує їхню кваліфікацію як соціальних працівників. Цей диплом підтверджує отримання теологічної освіти, а також дає право проводити відповідні заходи, зокрема в тюрмах і у школах.

— З якими проблемами стикається Відділ соціального служіння?
— Найбільша проблема — то байдужість. А ще люди чекають, що ти прийдеш, усьому їх навчиш, усе організуєш, даси їм у руки фінанси. І тільки тоді, вони, можливо, будуть готові щось робити. Але такий підхід не виправдовує себе. Передусім має бути бажання і готовність служити, жертвувати, співчувати.

— Як заохотити якомога більше церков чи окремих людей до соціального служіння?
— Я вважаю, що це неможливо зробити певними лозунгами. Бажання служити виникає тоді, коли людина перебуває у близьких стосунках з Богом і не може стояти осторонь тоді, коли інші люди не мають таких стосунків і страждають від цього. І не важливо, який напрямок обере людина — чи то будуть реабілітаційні центри, чи це похід в інтернат, чи відвідування тюрми, або ж годування голодних, головне, щоб був плід у цій праці. А плід буде тільки тоді, коли є близькі стосунки з Богом. Можна запустити різні проекти, але якщо немає плоду, то втрачається інтерес, людина починає розуміти, що її праця не має сенсу. Коли люди єднаються з Христом і перебувають близько з Ним, то вони починають рухатися у певному напрямку.

— А якщо взяти у відсотковому співвідношенні, то скільки людей з церкви «Скинія», де ви є пастором, беруть активну участь у служінні?
— Думаю, відсотків з вісімдесят.

— Як вам це вдалося?
— Тут значення має єдність багатьох факторів. Люди чують слова про те, що потрібно служити іншим. Бачать, що в церкву приходять нові люди. Зауважують, як змінюється їхнє життя. Разом з тим Бог певним чином впливає на них, спонукуючи до дії. Перед очима — приклад служителів, які зацікавлені в розвитку різних форм служіння і самі беруть активну участь у цьому. І ось так у комплексі народжується бажання знайти себе у тому чи іншому виді служіння. Це має відбуватися природно, тоді це гарно. Те, що насаджене штучно, не діє.

Але основою всього є глибоке смирення служителя перед Богом, розуміння того, що без Бога ми нічого зробити не зможемо. Вираженням нашого смирення є молитва до Бога, яка і є рушійною силою нашого успіху. Раніше я думав, що для того, щоб розпочати, наприклад, служіння реабілітації, передусім потрібні кошти, приміщення і т. ін. Це абсолютно не так. Передусім повинне бути розуміння, що у цій справі нас провадить Бог, що Він зацікавлений у цьому. І це спонукує людину до смирення, до щирої молитви і благання перед Богом. Бо ж як ми можемо змінити людину, яка двадцять років була залежна від алкоголю чи наркотиків? Як підняти того, хто впав на саме дно? Без Бога ніяк. І коли ти смиренно приходиш з цією потребою до Бога, Він починає діяти. Відбувається нове народження людини, і відбувається воно природньо, а ти навіть не можеш контролювати цим процесом. Ти можеш бути лише спостерігачем — і це спонукує постійно шукати Божої волі, Божої присутності й постійно пробувати в такій повній залежності від Господа.

— Як Церква може сприяти інтеграції колишніх ув'язнених, людей, звільнених від алкогольної чи наркотичної залежності в сучасне суспільство?
— Зрозуміло, що три місяці без наркотиків чи навіть рік перебування в реабілітаційному центрі — це ще не звільнення від наркотиків. Найголовнішим у цьому служінні, як ми зрозуміли за роки праці, є батьківство служителів. Ми повинні сприймати тих людей, яким служимо, як своїх дітей. Ти не просто пастор, місіонер, волонтер. Ти батько. І, дивлячись на людей з такої позиції, ти будеш бачити їхні потреби зовсім по-іншому. Звичайно, реалізувати це батьківство в особі однієї людини неможливо. Я говорю про те, що батьківство має стати суттю соціального служіння. Піклуючись про своїх дітей, ми думатимемо не лише про те, що їм треба звільнитися від певної залежності, а й про житло для них, про роботу і про інші моменти, від яких залежить як духовне, так і фізичне життя людини. Людина має відчувати не просто свою гріховність, не лише звільнення від тої чи іншої залежності чи гріха, а те, що її люблять, цінують і вірять у неї.

Ми самі вчимося цьому, бачимо в цьому плід і вчимо цьому інших людей, які виконують служіння, подібне до нашого.

— Що б ви побажали церквам у плані соціального служіння?
— Мужності, пошуку Божого благословення та милості в служінні, яке вони виконують, усвідомлення того, що ця праця не марна у Господа, бо вона спонукує людей приходити до Бога.

Розмовляла Ольга МІЦЕВСЬКА

"Благовісник", 1,2014