Наша буденна половинчастість

«І підійшов Ілля до всього народу й сказав: Чи довго ви будете скакати на двох галузках? Якщо Господь Бог — ідіть за Ним, а якщо Ваал — ідіть за ним! Та не відповів йому народ ані слова» (1Цар.18:21).

Зазвичай, говорячи про цей текст, ми вважаємо, що його головний посил — думка, що людині треба визначитися. Насправді ж я бачу тут трохи іншу ідею. Коли я навчався в музичному училищі, один викладач часто розповідав історію про жінку, яка продавала молоко. Говорив він її для тих студентів, які не могли видобути зі свого інструмента чистого звуку й часто фальшивили. Отож, одна жінка в спекотний день продавала на ринку молоко. Ближче до обіду вона зрозуміла, що в її посудинах уже не молоко. І тут до неї підходить один чоловік і питає: «А це у вас молоко чи сметана?» І вона відповіла: «Ну, щось таке…» Тобто те, що було в її посудинах уже молоком не назвеш, але й до сметани ще дуже далеко.

Так буває й у нашому житті. Іноді якась частина нашого життя, нашої посвяти Богові, наших відповідей на поставлені нам запитання буває дуже невизначеною. Іноді ти запитуєш людину, чи вона зможе щось зробити або прийти кудись, а з її відповіді не можеш зрозуміти, що вона думає. І це стосується доволі різних сфер.

От і пророк Ілля, стикнувшись із таким, сказав: «Люди, та досить уже! Визначтеся нарешті: якщо Господь — Бог, то служіть Йому, якщо ж Ваал — то вже будьте з ним». Але мені найцікавіша наступна фраза про те, що люди йому нічого не відповіли. На мою думку, вони не зробили цього з однієї причини, хоча їх може бути декілька. Але головна, як на мене: «Ну, почекаємо й подивимося, час покаже, як там усе складеться».

Із таким стикаємося й ми. На багатьох із нас напала якась пошесть — велика невизначеність у власному житті. Звісно, є запитання, на які ми справді не можемо дати відповіді. А є такі, на які ми не хочемо відповідати, бо будемо зобов’язані щось робити, за щось бути відповідальними.

Люди, до яких промовляв Ілля, спостерігали, як складеться ситуація, і жили за принципом: «Якось воно буде». Часто таким принципом керуємося й ми у своєму житті. І насправді якось воно й стається, але те «якось» не завжди задовольняє нас. Тому спробуймо у своєму житті робити більш конкретний вибір і приймати більш чіткі рішення.

Половинчастий — хто він?

Згідно зі словником половинчастий — це той, який позбавлений цілісності, послідовності, невизначений, схильний до компромісів, непослідовний у своїх поглядах та вчинках.

Непослідовний — це той, який сьогодні такий, а завтра вже інший. Це люди, із якими дуже легко домовитися. Вони швидко погоджуються, щось обіцяють. А потім ти їх не знайдеш. І особливо я засмучуюся, коли чую таку фразу: «Тут таке діло…»

Непослідовній людині дуже складно щось довірити, бо важко передбачити, чи буде вона завтра там, де домовилися. Бо робити щось крок за кроком — не в її стилі. Така людина не завжди служить, не завжди відповідальна. Це невизначена людина, яка на всі запитання відповідає: «Ну, може…», «Побачимо…», «Спишемося…», «Набереш…», «Залежить від погоди…». І цей список варіантів відмови можна продовжувати безконечно.

Половинчастий — це той, який готовий на компроміси. У кожній ситуації він шукає, як вигідніше, навіть якщо це не дуже чесно. Такі люди схожі на флюгер, який рухається туди, куди віє вітер. Їхні погляди невизначені. Сьогодні ти ніби поговорив із ним і зрозумів його, а завтра вже не можеш повірити, що говориш із тією самою людиною.

Половинчастий — це той, який говорить правду, але не всю. Або не завжди. Бо завжди говорити правду не дуже й вигідно. Такі люди часто вважають, що в житті не все так однозначно, не все біле — таке вже й біле, і не все чорне — настільки чорне.

Це той, який робить щось добре, звісно — бо він же в церкві, а християнам треба служити. Але робить це не до кінця. Чи зустрічали ви людей, які на ваше запитання: «Ну, коли вже?» відповідають: «Я в процесі». Пригадую, як я спонукав деяких молодих людей до проповіді. Один мені завжди говорив: «Я готуюся». Одного разу я кажу йому: «Ну, може, тобі допомогти? Який ти вірш обрав, які думки маєш». А він відповів: «Я сам тобі наберу, коли буду готовим. До того мене не чіпай». Це був 2021 рік. Я терпів пів року, рік… А потім вирішив нагадати про себе. Він каже на це: «Ти що — я ж тобі сказав, що повідомлю сам». І дотепер він у процесі, а результату немає.

Тобто є такі люди, які щось роблять. І це щось настільки важливе, що їх не можна відволікати. Але якщо ти спитаєш про результат, то вони ще й образяться на тебе. Але це не біблійно, бо Біблія каже, що ми повинні працю оцінювати за плодами, а не лише вдовольнятися спогляданням за процесом. Плід — це щось завершене, те, що можна побачити, скуштувати.

Але люди, які завжди в процесі, зайняли доволі вигідну позицію. Звісно, що легше просто робити якусь одну справу, ніж доробити її до кінця. Бо коли ти завершиш одну, то, природно, тобі дадуть іншу. А якщо ти вже щось робиш, то іншої роботи тобі не дадуть.

Половинчасті люди — це ті, які поводяться як християни, але не зовсім і не всюди. І не завжди, а час від часу. Є місце, де вони поводяться як бездоганні християни, а є місця, де їм не вигідно так себе поводити. Кудись зникають принципи. Змінюється мова, манери, поведінка.

Небезпека половинчастості

Чи ми поважаємо половинчастих людей? Звісно — ні, бо нам важко поруч із ними. Через них у нас виникає дуже багато проблем. Але в церкві чомусь стається так, що ми ставимося до них доволі лояльно. Ми ж християни й маємо всіх любити! Проте разом із тим ми повинні викривати таку поведінку, бо стан таких людей вкрай небезпечний.

Іноді християни поводять себе так, ніби Бог має тішитися з того, що вони взагалі ходять до церкви, називають себе віруючими й ще навіть щось роблять. Один брат мені каже: «Та я міг би й того не робити». — «Та, звісно, ти можеш не робити. Бо це треба не мені, не пастору й не Богу, а передусім тобі. Тому якщо ти так говориш, ти в глибокій проблемі».

Чому ми так чинимо? Тому, що так вигідніше. Так легше жити — немовби християнським життям. Але Бог дивиться на це зовсім по-іншому. Пригадаймо хрещення Ісуса. «Тоді прибуває Ісус із Галілеї понад Йордан до Івана, щоб христитись від нього. Але перешкоджав він Йому й говорив: Я повинен христитись від Тебе, і чи Тобі йти до мене? А Ісус відповів і сказав йому: Допусти це тепер, бо так годиться нам виповнити усю правду. Тоді допустив він Його» (Мт.3:13-15).

Цей текст дає чітку й однозначну думку щодо того, що саме з Господнього Слова чи Його волі ми маємо виконувати, а чим можна знехтувати. Відповідь очевидна — виконувати все. Не можна бути християнином на 97,7%. Так не буває. Ну, на практиці це можливо, але не у вічності. Тож у контексті цього стан половинчасті дуже й дуже небезпечний.

Інколи нам вигідніше «недовірити» — тобто вірити, але не до кінця. Бо якщо віриш, то мусиш жити так, як віриш. Якось я підійшов до одного юнака з нашої церкви й запитав, які в нього плани на життя. Він відповів, що з часом планує прийняти водне хрещення й служити Богові. «Ти ж повнолітній, — кажу я, — що заважає тобі зробити це вже зараз?» — «Та я ще пожити хочу!» Ця відповідь мене просто здивувала. «А ми всі, зрештою, що робимо — мучимося, надміру страждаємо?» — запитав я. У його устах хрещення виглядало як смерть. Звісно, воно й символізує смерть, але ж не означає, що після нього наше життя стає сумним і безбарвним.

І це думка не лише однієї людини. Є певна частина людей, яка вважає: «Ось тут — церква, а тут — моє життя. І от як наживуся — тоді буду готовим долучитися до церкви». Людям здається, що так вигідніше. Тому ця думка доволі популярна. Проте це величезний обман.

Чув розповідь одного хлопця. Він каже: «У церкві мене всі повчають. Удома кажуть, що можна, а чого ні. І ось я потрапив у компанію, зовсім далеку від церкви. Уже собі розслабився. Ми спокійно спілкувалися, і тут мені кажуть: «А тобі цього не можна». Ви собі уявіть — щоб ще й вони мене повчали». Але люди знають, як нам можна поводитися, а як — ні. А ми, християни, іноді обираючи легший шлях, робимо вигляд, що нам це невідомо.

Саме тому деякі люди зволікають із хрещенням, вважаючи, що вони не відповідають ні перед ким, поки не прийняли цього важливого рішення. Але насправді рішення стати повноправним членом церкви, а не половинчастим її відвідувачем — не потрібне нікому, окрім нас самих.

Право на самовизначення

Бог закликає людей визначитися, але рішення приймаємо ми. Наприклад, коли в нас задзвенів телефон, ми маємо право обирати, як зреагувати. Можна підняти трубку, можна проігнорувати, ніби не почув, а можна вибити — мовляв, зайнятий.

І десь так можна з Богом. Він звертається до нас, робить спробу додзвонитися. Але ж не буде змушувати нас пальцем провести по екрану й прийняти Його дзвінок. Він чекатиме, коли ми зробимо це самі. І часто ми можемо чути Божі слова, але виконувати їх половинчасто. Приклади цього є в Біблії.

Саул отримав від Самуїла повеління піти проти амаликитян і зробити їх закляттям (знищити). Тобто воля Божа проста й однозначна. Як же вчинив Саул? «Та змилосердився Саул і народ над Аґаґом, і над найліпшим з його худоби дрібної й з худоби його великої та з товару вгодованого, і над вівцями, та над усім добром, і не хотіли зробити їх закляттям. А все маловарте й худе — його зробили закляттям» (1Сам.15:9). Тож Саул почув одне, а зробив (ні, не навпаки) трохи по-своєму. Але найцікавіше, як він це пояснив. «І прийшов Самуїл до Саула, а Саул сказав йому: Благословенний ти в Господа! Я виконав слово Господнє. А Самуїл сказав: А що це за мекання цієї отари в ушах моїх, та рик великої худоби, що я чую?» І сказав Саул: Від амаликитянина привели їх, бо народ змилосердився над найліпшим із худоби дрібної та з худоби великої, щоб зарізати в жертву для Господа, Бога твого, а позостале вчинили закляттям» (1Сам.15:13-15).

І ось що найбільш сумне, як на мене. Завдання Саула було досить чітким. Попри серйозні ризики він пішов у бій зі своїм військом, пішов на Амалика, як і сказав Бог, а не на когось іншого. Багато чого він знищив там, як і було Йому сказано. І Він вважав, що виконав те, що Бог сказав йому.

Іноді таке буває й у нашому житті. Ми зробимо якусь частину справи — і задоволені з цього, мовляв: ну, ми ж старалися, робили щось. А погляньмо на приклад Саула, яким його бачив Господь. Як про це висловився Самуїл, ми знаємо. Що про це думав Саул, нам теж відомо. А тепер думка Божа. Ось як її висловив Самуїл: «Ти погордив Господнім словом, а Господь погордив тобою, щоб не був ти царем над Ізраїлем» (1Сам.15:26).

Здавалося: Господи, невже Тобі замало того, що зробив Саул? Невже не можна домовитися про решту? Виявляється, що ні. Навіть якщо ти зробив майже все — це не має значення. «Ну, але ж я старався!» — можна почути оправдання. Можливо, але ти не виконав.

Буває дуже часто так, що Божа воля виконується половинчасто. І в цьому небезпека для нашого життя? У своєму уявному духовному журналі ми ставимо собі плюси: на зібранні був, на молитву сходив, у хорі співаю. Але вкрай рідко чуємо Господні слова, які почув Саул через Самуїла. Тому можемо думати, що такі плюси нам ставить і Господь. Але Бог дивиться на серце й молитви. Тож думка Божа може відрізнятися від нашої чи інших людей про нас.

Половинчастість і повнота

Бувають випадки, коли людина віддає частину чогось, а хоче, щоб вважали, що вона віддала все. Пригадуєте Ананія та Сапфіру, які зробили щось таке. «І промовив Петро: Ананію, чого сатана твоє серце наповнив, щоб ти Духу Святому неправду сказав та присвоїв із заплати за землю? Хіба те, що ти мав, не твоє все було, а продане не в твоїй владі було? Чого ж в серце своє ти цю справу поклав? Ти не людям неправду сказав, але Богові!» (Дiї.5:3-4). І результат цього був трагічним — смерть і Ананія, і Сапфіри.

На перший погляд нічого страшного ці люди не зробили. Вони продали своє, віддали іншим — які великі жертводавці! А проблема в тому, що багато людей, віддаючи частину, дуже хочуть, щоб це виглядало, наче вони віддали все. Тобто «зробив усе, що міг, із останніх сил».

Але Бог знає навіть наші мотиви. І мотиви Ананія та його дружини тут чітко прослідковуються. У попередньому розділі йдеться про одного шанованого чоловіка: «Так, Йосип, що Варнавою, що в перекладі є син потіхи, був прозваний від апостолів, Левит, родом кіпрянин, мавши поле, продав, а гроші приніс, та й поклав у ногах у апостолів» (Дiї 4:36-37). Побачивши, що цей учинок набув схвалення, подружжя вирішило повторити його, але не до кінця. Ніхто ж не знав про величину суми, яку вони отримали. Звісно, можна було сказати, що то частина, але ж це буде не та слава.

Так, є люди, які можуть робити щось більше, а є такі, які не можуть. Є такі, які можуть пожертвувати все, а інші — не можуть. І проблема не в цьому. Вона в тому, що я не можу або не хочу, але бажаю, щоб усі думали, що я зробив усе, що міг. Та Бог сприймає все не так, як люди. Із людьми це вирішити дуже просто. Але висновок наведеної вище історії висловлений у цих словах: «Ти не людям сказав неправду, а Богові».

Хочу сказати, що наша природа за своєю сутністю нецілісна. Вона схильна до половинчастості. Але наша мета — виконувати все, що каже Бог, а не шматочки, фрагменти чи половинки. Я не настільки наївний, щоб думати, що після однієї проповіді ми одразу змінимося. Проте переконаний, що ми повинні думати про це й просити в Бога сили, щоб крок за кроком наближатися до Нього й краще чути та виконувати Його волю.

Багато хто читає Боже Слово або принаймні чує його в проповідях на зібранні. Але головне — не чути й знати, а виконувати його у своєму повсякденному житті. У цьому виявляється наша вірність Богові. Йому цінна не наочна побожність, коли в церкві ми гарно виглядаємо й правильно поводимося. Йому важливе наше серце, наші мотиви й щоденна поведінка — послідовне, стабільне, довготривале, добровільне виконання Божого Слова, а не лише його окремих частин. Це допоможе нам жити повноцінним християнським життям, а не половинчастим.

Маркіян КЛЕПАЧ,
м. Львів

Благовісник, 1,2024