Джерела Сухобезводної

Нижньогородська область... Земля, багата не лише природними ресурсами, але й не менш величною історією та культурою. Земля, яка увійшла у так зване Золоте кільце Росії. Земля, яку з повним правом можна назвати гордістю землі Руської. І сьогодні вона продовжує вписувати одну з яскравих сторінок літопису країни. Можна було б багато говорити про досягнення у галузі народного господарства, пригадувати сказання про давні героїчні часи, милуватися її краєвидами. Але є в її історії сторінка, яка не приносить честі древній землі і про яку намагаються дедалі рідше згадувати. Про це сьогодні мало хто і знає: про те, що півстоліття тому на цих землях розкинулося особливе князівство, аналогів якому рідко де знайти.

Це князівство, у якому були і свої князі, і васали, свої закони та своя політика, розмірами не уступало середній європейській країні і не значилося на жодній карті, не фігурувало у газетних публікаціях. Але воно було реальним і від цього ще більш жахливим. Офіційно воно називалося «Унженский исправительно-трудовой лагерь», або, як його називали в розмовах — Унжлаг. Заснований у 1938 році, він підпорядковувався спочатку НКВД, а пізніше Головному управлінню таборів лісової промисловості Міністерства внутрішніх справ. Населення цього князівства було теж чималим — від 15 тисяч у 1938 році до 30 тисяч у 1948-50 роках. Плинність кадрів, якщо можна так висловитися, була ще більшою — чимало тих, кого доля закинула у ці ліси, тут і залишилися. Залишилися у безіменних, нікому не відомих могилах, безслідно зникнувши у нутрі жахливого князівства, щоб дати місце новим рабам, яких день і ніч привозили товарняки з усіх куточків «великої та могутньої». І — особливо багато з України. І багато з них — християни.

В ті часи Нижньогородська область називалася Горьківською — скільки гіркої іронії у цій назві! За якусь сотню кілометрів від обласного центру в тайзі розташувалася столиця Унжлагу — станція Сухобезводне. Знову ж таки іронічна назва: чого-чого, а води тут більш ніж досить, болота з усіх сторін оточили селище. Правда, питної води тут практично немає, ув’язнені збудували для її доставки більш як десятикілометровий водогін. Як і будували практично все: селище, залізну дорогу, невеликі заводи з переробки лісу, і — табори. Їх тут було десятки. Зеки виконували важливу народногосподарську справу: виготовляли авіафанеру, шпали, кріплення для шахт, продукцію для військових заводів, інших таборів. Залізничні ешелони день і ніч везли в напрямку північних портів цінну деревину, яка ішла на експорт.

Але не лише з метою використання дешевої (практично безкоштовної) робочої сили створювалося «горьківське князівство». Була ще одна, не менш бузувірська ціль — зламати дух народу, який не дуже охоче ішов до «світлого майбутнього», зламати дух тих, хто думав не так, як вчила офіційна ідеологія атеїзму. Тому й не дивно, що серед тих тисяч, яких доля закинула у це пекло, було чимало віруючих. Більшість з них були із Західної України, яку щойно «визволили» радянські війська і тепер тут комісари насаджували своє вчення. Зрозуміло, віруючі не вписувалися у це вчення, тому саме вони були одними з перших ворогів нового ладу. І повезли «столипінці» наших братів у пекло таборів та тюрем...

Станція Суховезводне стала своєрідним символом страждань за віру, символом мужності християн, які вистояли до кінця в боротьбі проти атеїстичного режиму. Багато хто з них заплатили за це дуже високу ціну — ціну власного життя. Але вони знали, в Кого увірували, знали, за що страждають. Тому сила Духа Святого і тримала їх у тих пекельних колах смерті.

Часи змінилися. Змінилися покоління, і для багатьох назва Сехобезводне мало про що говорить. Але Слово Боже нагадує нам про те, що ми не маємо права забути той подвиг віри, який здійснювали наші батьки та діди: «Спогадуйте наставників ваших, що вам говорили Слово Боже; і, дивлячися на кінець їхнього життя, переймайте їхню віру» (Єв. 13:7). Саме тому Дух Святий поклав на серце братам думку, яка згодом вилилася у вже знайому для читачів нашого журналу акцію «Джерела Сухобезводної». Ми розповідали про її започаткування на сторінках журналу, її хід освітлювали матеріали, що друкувалися у газеті «Голос надії».

І ось нова подія: 17 липня 2004 року у селищі Сухобезводне відбулося відкриття дому молитви. Його будівництво не назвеш інакше, як чудом Божим: усі будівельні роботи, від фундаменту до оздоблення, зайняли всього два з половиною місяці. Три будівельні бригади з України, незважаючи на постійні дощі, зробили свою справу на найвищому рівні. Усі, хто був знайомий з будівництвом, хто приїхав на його відкриття, не переставали дивуватися тому, як швидко та злагоджено йшло будівництво. Це є ще одним підтвердженням того, що ця справа справді від Господа. І цей дім є найкращим пам’ятником та знаком пошани до тих, хто віддав свою молодість і життя Богові. Це було найзаповітнішою мрією в’язнів — щоб Слово Боже проповідувалося. І сьогодні саме тут, у столиці табірного «архіпелагу», як назвав його О. Солженіцин, є жива Христова церква, збудований дім молитви, що став навіть окрасою селища. Воістину, «Христос вчора, сьогодні і навіки Той Самий!»

Ввечері 17 липня сюди з’їхалися старші служителі: єпископ ВСЦХВЄ М. Паночко, його заступники М. Синюк та О. Бабійчук, почесний президент Союзу ХВЄ Росії, єпископ В. Мурза, старший пастор Церкви Христа Спасителя з Луцька В.Величко, служителі та місіонери з Нижньогородської області, будівельники, представники місцевої влади. Але з найбільшим хвилюванням чекали цього дня ті, хто не зі слів очевидців, а з власного життя знає, що таке Сухобезводна, — її колишні в’язні. Не було змоги приїхати всім, дехто не дожив до цього дня, але важко передати словами ті почуття, які пережили Василь Смітюх та Богдан Сидорчук, ступаючи на землю, яку півстоліття тому вони скропили власною кров’ю, слізьми та потом; почуття Романа Татарина, Олександра Бабійчука, Володимира Мурзи, батьки яких провели тут найкращі роки, а дехто навіть й не повернувся додому. Знову і знову поверталися вони у спогадах у ті далекі часи — і дякували Богові за нинішню свободу і колишні переслідування. «Ми не тримаємо образи на владу, яка забрала у нас молодість» — такі слова неодноразово звучали у ці святкові дні.

А наступного дня було святкове недільне богослужіння. Просторий зал не вміщав усіх, хто прийшов до храму, як і не вміщав подячних молитов, які приємною жертвою неслися у небо. Вже на першому богослужінні тут покаялися душі, і ми віримо, що це лише початок. Бо те, що робить Господь, не може зупинити ніщо: ні тоталітарні режими, ні природні умови, ні інші ворожі атаки. «Я побудую Церкву Свою, і сили адові не переможуть її» (Мт. 16:18).

Благовісник, 3,2004