Сторінка редактора

«Коли сіль ізвітріє, то чим насолити її? Не придасться вона вже нінащо, хіба щоб надвір була висипана та потоптана людьми» (Мт.5:13).

Цю статтю мені довелося переписувати декілька разів. Не тому, що була написана не так, чи були якісь помилки, а тільки тому, що під час підготовки номера події за вікном так швидко та кардинально змінювалися і впливали на підняту тему, що доводилося їх враховувати в підготовлених матеріалах.

Тема номера була вибрана редакцією ще до майданіських подій. Але дивно — саме в той час, коли готувалася підбірка «Церква та суспільство», в українському суспільстві сталися неймовірні зміни й вони безпосередньо торкнулися як Церкви, так і християн. Саме життя диктувало нам, про що потрібно писати і на що звернути увагу. Можливо, комусь здасться, що цей номер надто політизований чи «майданівська» тема домінує. Чесно кажучи, ми намагалися уникнути надмірного тяжіння до подій, про які нині говорить цілий світ. Але спілкування з віруючими, зі служителями церков, настрої у християнських громадах підказують: ця тема актуальна, болюча й варта щонайпильнішої уваги.

Стосунки Церкви та суспільства ніколи не були простими. Вони були різними і часто діаметральними: від повного контролю Церкви над суспільством, до відвертого її ігнорування суспільством. Нерідко ці стосунки мали характер воєнних дій: то Церква оголошувала «священну війну» усьому нехристиянському, то атеїстичне чи комуністичне суспільство оголошувало бій «духовній темряві». Історія знає чимало прикладів, які, на жаль, не роблять честі ні самій Церкві, ні суспільству, в якому жила Церква.

Отже, якими повинні бути стосунки Церкви та суспільства з погляду двадцять першого століття? Відповіді не можуть бути простими хоча б тому, що саме суспільство надто швидко й непередбачувано змінюється, у той час як Бог, що є центром Церкви, незмінний. Тому не завжди ми можемо знайти прості та точні відповіді на сторінках Слова Божого.

До речі, за старозавітних часів питання «Церква та суспільство» взагалі було недоречним. Тодішнє єврейське суспільство (а суспільство — «це організована сукупність людей, об'єднаних характерними для них відносинами на певному етапі історичного розвитку) було повністю підпорядковане Богові. Абсолютно в усіх питаннях, починаючи від священнодій і закінчуючи правилами гігієни, єврейська громада керувалася Господніми вказівками. Там не було поділу між духовним та суспільним життя, це було одне ціле. Причому цілісність така, що в цьому народі не було навіть царя — ним вважався Бог Єгова.

Першою тріщиною, першим чинником, який поступово розділяв громаду на дітей Божих і представників земного суспільства, стало бажання ізраїльтян мати свого земного царя. Бог був ображений. Але, бажаючи людям добра, далі допомагав Своєму народові й у царські часи.

У кінцевому результаті гріхи та неслухняність євреїв привели їх до повної залежності від інших народів, які не знали живого Бога. Так вони стали частиною суспільства, у якому були зовсім інші цінності. Саме в такому стані їх застав Син Божий, прийшовши на землю. Одним з головних постулатів Його проповідей було вчення про Царство Боже, яке «не від світу цього». Іншими словами, Він чітко дав зрозуміти, що є різниця між Церквою як зібранням віруючих людей та грішним суспільством, у якому ці віруючі тимчасово живуть. Але в Його вченні й у вченні апостолів ми не знаходимо закликів повністю вийти або ігнорувати суспільство, у якому живе Церква. Якраз навпаки: Церква повинна використовувати всі можливості, щоб впливати на навколишній світ, на суспільство, частиною якого за фактом нашого земного народження ми є. Власне, головне призначення Церкви тут на землі: «показати безмірне багатство благодаті Божої в добрості до нас у Христі Ісусі» (Еф.2:7).

Нерідко християни з гіркотою кажуть, що світ проникає у Церкву, занечищуючи її. Частково, це так. А, можливо, причина в тому, що Церква прикладає мало зусиль для того, щоб з проповіддю добра та Божої правди проникати в усі сфери суспільства і змінювати його на краще? Надіємося, що Церква ще не втратила своєї сили, своєї «солоності», що вона ще здатна стати заступницею перед Богом за гріхи людей.

Юрій Вавринюк,
головний редактор журналу "Благовісник"