«Дякую за життя. Дякую за смерть. Світи!»

Якось у фейсбуці натрапила на допис, який зворушив мене до сліз. Писала львів’янка Ганна Дідула, дівчина-католичка, яка щойно втратила свого нареченого Дмитра. Звісно, одразу ж уявила, як на щось подібне реагувала б я, як реагували б мої друзі-християни. Не знаю, чи змогла б у такий складний момент дібрати такі особливі слова.

Відчула в словах цієї дівчини неймовірну силу віри, яка допомагає їй триматися Бога попри нестерпний біль. І справжню надію на зустріч у небесах, якої іноді нам так бракує.

Звісно, втрата найрідніших — це найбільша втрата на землі. Сам Дмитро, який під час війни втратив багатьох своїх побратимів, ось як писав про це: «Мені здається, що найважче на війні втрачати не руку, не ногу, не життя, найважче втрачати друзів. Навіть не так побратимів, як друзів, людей, яких ти знав до війни, чиїх батьків ти знав до війни. Ось це дуже важко. Ми зараз несемо хрест. І приймати загибель найкращих людей, нести цей хрест справді важко. Але ці люди не йдуть від нас. Вони лишають по собі дуже вагомий слід. Ми живемо в особливому часі, це доба героїв. І це класно — жити і мати можливість бачити цих героїв, бути з ними. Хоч вони і йдуть від нас у кращий світ».

Хай же у цей складний період, коли ми переживаємо так багато болю і втрат справжньою втіхою для нас стануть слова апостола Павла: «Не хочу ж я, браття, щоб не відали ви про покійних, щоб ви не сумували, як і інші, що надії не мають…» (1Сол.4:13).

Підтримуймо один одного, незалежно від того, до якої конфесії належимо. І підбадьорюймо душі людей, ведучи їх до Христа й величі Його воскресіння. Плачмо з тими хто плаче, і втішаймо тих, хто потребує втіхи, щоб люди, які йдуть поруч із нами, могли відчути друге дихання. І попри біль рушити вперед — до надії.

Ольга Міцевська

Ганна Дідула
12.03.2023
Сьогодні о 16:30 під час бойового завдання загинув мій коханий і наречений Dmutro Pashchuk. Пряме поранення дроном-камікадзе в Херсоні…

Петро Дідула
13.03.2023
Найтемніша з усіх ночей. Найдовша. Вістка про смерть Dmutro Pashchuk прицвяшила все нутро до одного безупинного стогону й крику. Вночі Ganusya Didula покликала всіх найближчих друзів у Дім Серця, щоби разом перебувати в молитві. Guillet Aude розпочала молитву псалмами, а потім кожен, як міг, дякував за дар життя Дмитра як умів. І це був найсвітліший момент цієї ночі. Три десятки Дмитрових друзів через цілу ніч оперезалися молитвою, щоби прийняти те, чого прийняти неможливо.

У якийсь момент, коли за жахливою вісткою почали проступати організаційні моменти, я зрозумів, що попри свою неймовірну життєрадісність Дмитро думав про свій перехід із життя в життя: його найближчі друзі знали, хто з них і як має сповістити батькам про смерть сина, від кого і в яких обставинах має довідатися про його смерть Ganusya Didula. Ця ніч готувала мене (нас) до Господнього Воскресіння.

Ганна Дідула
20.03.2023
Вісім днів мовчання, внутрішнього крику, сліз та відкидання того, що Дмитрусько загинув. Час, який я потребувала для розпізнання себе в цьому, для молитви та прийняття. Боляче досі, але й досі вдячно.

Від 3 березня 2022 року до 12 березня 2023 року, щодня я боялася, що Дмитро загине. Це були 374 дні страху, емоційних гойдалок, сумування, відчаю, але водночас і любові. Я не можу навіть приблизно описати те, що переживала тоді, так само, як і не можу описати те, що переживаю зараз. Але Бог дарує відчуття вдячності, яке весь цей час мене супроводжувало й продовжує супроводжувати.

Перших 5-6 місяців війни ми з Дмитром щодня разом молилися. Спочатку зідзвонювалися, а потім просто в один і той самий час паралельно молилися. Це нас кріпило й карбувало нашу віру.

Коли Дмитро загинув — переді мною постав величезний виклик повірити, що Бог справді існує. У цьому сумніві я пробула цілий вечір і всю ніч. Найскладніший час мого життя. Я пішла до церкви, стала на коліна й розплакалася. Я лютувала, запитувала, сварилася, відкидала, не вірила, намагалася зрозуміти в цьому Бога, шукала підтримки й розради.

Перший, кому подзвонила — був священник Олександр Богомаз, я попросила його помолитися разом зі мною. Відчувала відчай і зневіру, що це був Божий задум, бо, знаючи Дмитра, я не могла повірити, що Бог цього би хотів.

Я продовжувала молитися й просити в Бога наповнити серце любов’ю, якщо Він таки існує. Бог огорнув любов’ю відразу ж. Перші дні було складно її відчути, через постійну тривогу іззовні, але всередині мене — усі ці дні була і є любов. Так — біль, туга й смуток був, є і буде, але відчуття любові було та є значно сильнішим.

Це свідчення віри, без якого ця історія не мала би сенсу, без якого історія про Дмитра не мала би сенсу. Нехай це свідчення стане початком моїх історій та пам’яті про Дмитруська.

Дякую за Життя.

Дякую за Смерть.

Світи!

4.04.2023
Останніми днями я вперше після 12 березня була сама з собою. Уперше після 12 березня мала можливість довше побути на одинці й відчути те, що всередині. Коли є кому обійняти й витерти сльози — значно простіше. Але цей час наодинці з собою — необхідний, щоб відчути й прожити всі емоції, які заховані далеко всередині мене. Я дивуюся, як багато різних емоцій можна пережити за один день і ніч. Дивуюся, звідки в мене так багато сліз, які не закінчуються. Дивуюся, як швидко змінюється настрій. Дивуюся, як складно зробити найпростіше завдання зараз. Як складно зосередитися на чомусь іншому, окрім втрати Дмитра.

Туга за Дмитруськом переслідує кожну секунду мого життя зараз. «Я скучила», «мені боляче», «я досі люблю», «мені складно відпустити», «складно прийняти», «складно жити», «складно відчувати радість» і т. д. — це моя рутина, яку я не можу розділити ні з ким. Бо біль, який відчуваю я, — не відчуває ніхто інший на цій землі.

Я втратила страх померти. Навіть більше, я би була вдячна Богові, якби Він забрав мене до себе зараз. Це моя спокуса й відсутність сил взяти себе в руки, і «бути сильною», чого всі мені бажають. Але сила моя — це лише віра. Зараз вона слабка й бунтівна. Я втратила вміння молитися «за когось», втратила віру, що можу «змінити хід подій», запланованих Богом, своєю молитвою. Поки не можу. Вже не змогла.

Бог щодня переконує, що любить мене, і дасть мені сил пройти цей шлях, якщо я довірюся Йому. Довіритися — це не боятися за те, що буде завтра, хто буде завтра, як буде завтра. Довіритися — це прийняти й відпустити. Довіритися — це зберегти в собі Любов, Жагу до Життя і Вдячність.

Я не маю іншого вибору, окрім того, як довіритись Богу. Якщо я хочу знову відчувати в собі любов, цілісність і вдячність — я не маю іншого вибору.

…Після кількох днів сліз і розпачу, Бог послав мені дзвінок від служителя Церкви. Він вислухав і сказав слова, які стали опорою на зараз: «Нехай твоя відсутність страху смерті — дарує тобі відвагу до Життя».

Благовісник, 2,2023