Військові дії та емоції

Частина 1

За два тижні до війни я щось робила на кухні та обмірковувала прогнози на майбутнє. У якусь мить я завмерла й просто сказала собі, що війна буде, і треба це усвідомити й не відкидати. Протягом дня в мені відбувався процес прийняття цього факту, це допомогло бути спокійною, коли все почалося.

Уперше стало важко, коли на шостий день я опинилась на Закарпатті. Вдруге — вчора. Мабуть, я зіштовхнулася з класичним синдромом того, хто вижив. Я роблю те, що можу, але роблю дуже мало. Нагадую собі, що маю робити те, що може моя рука сьогодні, а інше — віддавати Богові. Нагадую собі, що молитва — це внесок у перемогу, який доступний мені завжди.

Багато думаю про майбутнє, про час відновлення. Я схильна бачити в людях потенціал і давати 100500 шансів. Війна мене полікувала від наївності й більш контрастно показала, хто думає про інших, а хто виключно про себе й на кого не варто покладати надії в майбутньому.

Я не відчуваю ненависті до росіян, які зазомбовані путінізмом. Не відчуваю ненависті до тих, хто намагається бути нейтральним і позитивним. Хоча вважаю, що про це тепер треба говорити. Знову ж таки, для імунітету в майбутньому. Бо ця війна сталася в тому числі тому, що ми не були достатньо принциповими в ідеологічних питаннях. Навколо церкви досі літають примари «російського світу» під псевдо «поза політикою», «загниваючий захід», «не противтеся злому», «єдність братніх народів» та іншими. Якщо ці наративи не осмислити критично, не розібрати аргументовано по молекулах, ця пухлина буде поширюватись тихо й підступно до нової агресії. Бо війна почалась не вісім років тому, вона вже була сто років тому й раніше.

Інколи я втомлююсь від емоцій інших: від паніки, істерик, звинувачень. Але нагадую собі, що ці емоції не до мене й не про мене, а просто нервова система людей по-різному адаптується до стресу. Нагадую собі, що мій маленький емоційний дискомфорт — ніщо порівняно з тими, хто заблокований без їжі та електрики в Бучі, порівняно з тими, хто лишився без домів, хто втратив родичів назавжди.

Відчуваю багато вдячності до військових, тероборони, церков, усіх людей, що, не оглядаючись, віддають останнє. Війна показала красу багатьох людей, красу тих, на кого я не звертала увагу в мирний час. Хочу це запам’ятати й більш яскраво бачити в них Божий образ у майбутньому.

Пробую пригадувати, які плани й стратегії виношувала два тижні тому. Не виходить. Але пам’ятаю, що тоді вони здавалися великими, важливими й складними. Це викликає іронію.

Молюся не просто за мир, а за перемогу. Молюся, щоб вороги використали свою зброю один проти одного. Молюся, щоби Бог зупинив С воєю рукою того, хто скалічив життя мільйонів. Вважаю, що молитва сьогодні має бути не скигленням і лементом, а духовною війною.

Обов’язково обійму тих, кого хочу обійняти, коли знову побачимося. Молюся, щоби Бог їх оберігав.

Частина 2

Я важко приймала рішення, чи їхати з Києва. Знала, що в іншому місці буде фізично легше, а морально складніше. Переміг аргумент, що в першу чергу я — мама.

Перші дні було дійсно важко. Найважче — мабуть, на п’ятий. Тоді я пережила свою кризу й після неї пішла вперед без гойдалок. Розповім, від чого було важко, і що допомогло.

Як тільки ми евакуювалися, то одразу стали організовувати евакуацію інших. Створювали списки, приймали дзвінки, зв’язували потребуючих і волонтерів. І ось два виїзди відбулося — і сталася величезна пауза в діяльності. Розривали відчуття, що я дуже мало роблю, знайшовся простір усвідомити все, що пережила до того, не знаходила собі місця, що живу на всьому чужому й готовому.

Із дрібниць. Важко купувати нові речі. Таке враження, що ментально зраджуєш ті старі, які лишилися вдома. Через тиждень помітила, що досі не можу себе змусити спати не в одязі й досі ставлю взуття коло ліжка, хоча більше не треба переходити в сховище. Деякі нові речі все ж довелося купити. Змусила себе нормально лягати спати.

Після дня, коли виникла вимушена пауза в діяльності, була дуже важка ніч. Вона була з тих ночей, коли доводиться боротися з чимось у своїй свідомості. І ось яке рішення я тоді зробила. Той, хто пішов на нас війною, руйнує життя. А мені зовсім не потрібно його доруйновувати цим викривленим почуттям провини. Я маю святкувати життя кожного дня й не знецінювати його.

Випадково чи не випадково я почула від інших людей слова, які щось у мені збудували. Ректор Іван Русин попросив передати молодим хлопцям, які прагнули повернутись до Києва через те саме почуття провини: «Якщо вони хочуть бути такими войовничими й перемагати, хай перш за все переможуть і опанують свої емоції». Я це почула перш за все для себе. Пастор із Харкова В’ячеслав Бондар, що розвозить допомогу по місту, сказав, що всі, хто виїхав, мають зберегти ресурс на час відбудови руїн. А один студент, Даниїл Назаревич, зізнався, що інколи почуває себе самотньо, бо люди себе поводять так, наче всі потреби десь там, на війні, важливі, а тут їх наче й немає.

Стала помічати людей навколо. Таких самих переселенців, які теж заново вчаться спати й не завжди знають, як заговорити з чужими людьми. Почала думати про те, що дійсно потрібно робити. Не про терапевтичний активізм, а про те, що маю й можу робити саме я, враховуючи всі потреби й власні можливості. Стало спокійно.

Я впевнена в нашій перемозі. І кожен може до неї докласти саме те, що може зробити він. Хтось має стріляти, хтось евакуювати, хтось годувати, хтось підтримувати економіку й зберігати робочі місця, хтось воювати словом на ідеологічному та інформаційному фронті, хтось серйозно молитися, хтось надавати психологічну підтримку або просто звичайну людську підтримку.

Частина 3

Мені подобається це висловлювання: «Важкі часи народжують сильних людей. Сильні люди створюють хороші часи. Хороші часи народжують слабких людей. Слабкі люди створюють важкі часи». Я часто його цитувала людям, з якими розділяла важкі часи та обставини. Але зараз, у важкі часи, хочеться зробити уточнення.

Важкі часи не народжують сильних людей автоматично, і люди, які живуть в хороші часи, зовсім не приречені стати слабкими. Важкі часи скоріше загострюють наш вибір — бути в цих обставинах слабким чи сильним. І сильна людина зовсім не та, яка не відчуває слабкість. Відчувати безсилля, відчай, страх — абсолютно нормально та адекватно до обставин. Сильна людина — скоріше та, яка обирає не керуватися цими почуттями.

І не факт, що виживають найсильніші. Часто сильніші гинуть, рятуючи слабших. І тоді слабші стають перед вибором, чи візьмуть вони на себе далі роль і відповідальність сильних. Я думаю, що всі ми в ці часи відчували й власну силу, і власну слабкість. Інколи нам є за що себе похвалити, інколи ми зовсім собою не пишаємося й відчуваємо провину за слабкість. Це нормально сказати: «Господи, сьогодні я більше не можу». Та сила в тому, щоб пам’ятати, що «не можу більше» саме на сьогодні, а завтра Бог дасть новий день і нові сили і відкриє якісь невідомі до того резерви, щоб жити далі.

Усвідомлювати свою обмеженість і безпорадність нормально. Нормально робити паузи, щоб вирівняти подих. Сильні люди інколи ламаються саме тому, що звикли бути сильними й не можуть собі пробачити слабкість. Але треба вміти приймати своє «не можу». Надія в тому, що життя — це процес, у ньому все динамічно й все змінюється. І змінюємося ми самі, змінюється наша сила й наша слабкість, бо милість Бога оновлюється кожного дня.

Хтось реагує на стрес швидко й бурхливо, а потім заспокоюється й знаходить в собі сили. Хтось довго тримає себе в тонусі, зберігає спокій, та згодом емоції його наздоганяють. Ми можемо бути сильними по черзі. Ми можемо пробачати один одному слабкість і створювати один одному маленькі оази хороших часів серед часів важких. У людській немочі народжується Божа сила. Це нормально — визнавати свою слабкість перед Ним. Головне — не полишати своєї відповідальності й просити сил у Нього, щоб виконувати свою роль далі.

Ольга КОНДЮК

Благовісник,1-2,2022