Ми — сильні

«Ми, сильні, повинні нести слабості безсилих, а не собі догоджати. Кожен із нас нехай догоджає ближньому на добро для збудування. Бо й Христос не Собі догоджав… Приймайте тому один одного, як і Христос прийняв нас до Божої слави» (Рим.15:1-3).

Ми — сильні… Коли ми говоримо ці слова, то які асоціації у вас виникають? Мені одразу спав на думку один випадок. Коли я служив в армії, двоє хлопців побилися між собою. Вони з’ясовували не лише те, хто з них сильніший. Між ними ще була й така собі міжнаціональна неприязнь. І тоді той, який був побитий іншим, пішов у зал, щоб тренуватися й згодом помститися. І так усі два роки ці хлопці тренувалися в залі, щоби бути гідними суперниками один одному. Так вони доводили, хто сильніший. Іноді певного виду змагання можна побачити й між християнами, але це не наша дорога.

Процитований вище текст підтверджує це. Він доволі практичний і закликає, щоб ми мали правильні стосунки один із одним: підтримували безсилих, догоджали ближнім на добро і з терпінням приймали один одного, живучи в мирі та єдності. У цьому наша сила.

Давид відрізнявся від Саула за фізичними даними, зокрема Саул був на голову вищий від нього. Проте Давид був унікальною людиною, і його унікальність та сила виявлялися не лише в духовній сфері. Згадайте, як він переміг Голіафа. Проте він зробив це не своєю силою й навіть не хвалився своєю силою. Хоча не без того, що десь біля овець він тренувався кидати каміння з пращі й досяг у цьому майстерності. І цю його вправність Бог використав для Своєї слави.

Сила у взаєминах з Богом

Давид — яскравий приклад того, як взаємини з Богом вливають у життя силу. І походить вона саме від Господа. Ми можемо говорити й про інших героїв віри. Про Авраама — як людину, яка повірила Богу. І повірила понад надію. І в цьому була його сила.

Коли ми читаємо про героїв віри, то бачимо різних людей. Одні, можливо, виглядали потужними фізично, але я більш, ніж переконаний, що були й такі, які на вигляд були неміцними. Але вони всі названі сильними людьми, сильними мужами.

Коли ізраїльський народ вийшов із єгипетського рабства, йому було потрібно сорок днів рухатися, щоб увійти в обітовану землю. Але вони йшли сорок років. Їм постійно не вистачало цієї от духовної сили. Тому вони постійно оглядалися назад, постійно нарікали. І ті люди, які не сильні, легко міняють свободу на гіркі трави. Візьмімо хоча б навіть дванадцятьох вивідувачів, яких послали розвідати, куди Бог веде Свій народ. Лише двоє з них виявилися сильнішими від інших. І народ не прислухався до їхніх слів, бо сам був слабким. І, до речі, лише ці двоє людей зі старшого покоління увійшли в обітовану землю, бо покладали свою надію на Бога. Інші ж загинули в пустелі, бо їм не вистачило духовних сил повірити Богу аж настільки, щоби було понад надію.

Сила Божої обітниці

Так, розвідники визнали, що земля чудова. Її охарактеризували як таку, що тече молоком і медом. Звісно, ми розуміємо, що там не текли молочні чи медові річки, але цих продуктів там було вдосталь. Проте вони побачили інше — людей-велетнів, які ходять, як дерева. І з практичного боку вони були праві. Реально цих людей перемогти було неможливо. Але вони забули про головний складник — Божу обітницю. Сильна людина завжди пам’ятає Божі обітниці. У них її потуга.

Ми сильні Божим Словом, яке наповнює наше серце вірою. Коли ми матимемо взаємини з Богом, то станемо сильними людьми. Але будувати ці взаємини ми зможемо тоді, коли навчимося практикувати те, що прочитали в Слові Божому. Бо Слово Боже проникає до поділу душі й духа. Саме Слово Боже судить дії, думки й наміри. І цим не можна нехтувати.

Тому пам’ятаймо Божі милості та Його обітниці, втілюймо Слово Боже в життя, щоби стати сильними Божими мужами й справжніми героями віри.

Сила догоджати

Тут виникає природне запитання: а для чого мені сила?

Слово Боже каже, що сильна людина — це та людина, яка здатна нести слабкості безсилих. Слабка людина не зможе цього зробити. Тому для цього нам потрібна ось ця Божа сила.

Писання також каже, що ми маємо не собі догоджати. І тут можна зробити хибний висновок: якщо ми сильні в Господі, то маємо всім догоджати. Але Біблія говорить не так. Писання говорить про догоджання на добро та збудування. Тобто догоджати треба не у всьому, а лише в тому, що служитиме для цієї мети.

Виховуючи своїх дітей, ми намагаємося їм догоджати. Але робимо це так, щоб вони зрештою мали перспективу в житті. Ми навіть так догоджаємо, що потрохи відщеплюємо від себе, щоб вони могли навчитися самостійно жити в цьому світі. І ми щасливі, коли бачимо їхню самостійність, їхній успіх. І наші з ними взаємини від цього не страждають, а навпаки — поглиблюються. Бо вони не будуються на відомому твердженні: «Що то за батьки, які сина не догледять до пенсії?»

Наші взаємини будуються на підтримці й повазі, тобто на чомусь вищому, ніж на «дай мені ще сто гривень». Ці речі мають бути на своєму місці. Є час, коли ми повністю утримуємо своїх дітей, а є час, коли ні. Так само й з іншими людьми. Ми повинні їм догоджати так, щоб це будувало їх і було їм на добро.

Тобто та людина, яка просто догоджає іншим, — слабка. Сильна — та, яка робить це правильно. І до цього переконання ми часто приходимо через негативний досвід догоджання, який робив людей залежними від нашої допомоги. По-моєму, у американців є приказка: «Треба давати потребуючим не рибку, а вудку, і навчити нею користуватися». Ти все життя не зможеш годувати іншого. Треба навчити людей самим здобувати собі поживу. І добро не в тому, щоби безперестанку допомагати, а потім, коли ти вже не маєш змоги цього робити, бути голодними обом. А в тому, щоб дати людині засоби, за допомогою яких вона навчиться забезпечувати себе й допомагати іншим. Бо скільки лінивого чоловіка ви не годуйте, його потреби від цього не зменшаться.

Ісус унікальний у цьому. І не лише тому, що постійно ходив із учнями, навчаючи їх на власному прикладі. Його унікальність у тому, що Він взаємодіяв із учнями, не контролюючи їх. Він їх навчав, як нести Євангелію, щоб змінити цей світ. Він посилав їх поперед Себе, наділяючи владою звіщати про наближення Царства Божого. І ми бачимо, що, коли Ісус піднявся на небо, та невелика група учнів і послідовників (ми точно не знаємо, скільки їх було, окрім дванадцяти апостолів) змогла поширити Євангелію й змінити весь світ.

Перед тим Ісус посилав їх по двоє з повелінням проповідувати Євангелію. Він посилав їх поперед Себе, у ті місця, куди Сам планував прибути. І Він робив це на добро й збудування для учнів та тієї справи, ради якої прийшов на цю землю. Сильна людина чинить саме так.

Проте нам треба бути дуже уважними до людей, щоби бачити, де треба бути радикальним, а де обережним. Але дуже важливо дивитися на перспективу, щоб своїм догоджанням ми принесли людям збудування й добро.

Сильна людина здатна вчитися

У цьому ж уривку сказано: «А все, що давніше написане, написане нам на науку». Тож здатність вчитися — ще одна ознака сильної людини. Учитися і на чужих помилках, і на своїх, і в цілому.

У всіх нас Бог заклав здатність вчитися. Я знаю одного чоловіка, який був досить здібним у фізиці. І коли він поїхав на навчання в США, то розповідав, що перший рік думав, що його голова трісне. Дуже важко йому давалася англійська мова. А нині він знає мову на рівні носія. Так, йому довелося докласти великих зусиль, проявити терпіння й наполегливість, щоб досягнути цього результату.

Тобто Бог заклав у кожного з нас здібність до того чи іншого, проте, доклавши зусиль, ми можемо оволодіти будь-якими знаннями та вміннями на певному рівні. У всіх нас Бог заклав здатність учитися. І я передусім хочу закликати всіх нас вчитися від Слова Божого. Нам необхідно засвоїти і впровадити в практику істини Писання, щоб, як написано далі: «…терпінням і потіхою з Писання ми мали надію» (Рим.15:4).

Коли ти вчишся, сила Божа наповнює твій розум. Вона дає тобі терпіння й утіху з Писання, що, зрештою, повнить серце надією. Отже, джерело надії — терпіння й потіха з Писання. І сильні люди отримують це, бо користуються даною Богом здатністю навчатися.

Сильна людина цінує інших людей і шукає з ними спільності

Сильна людина — терпелива, і вона шукає єдності з іншими людьми. «А Бог терпеливости й потіхи, — йдеться далі у Посланні до римлян, — нехай дасть вам бути однодумними між собою за Христом Ісусом, щоб ви однодушно, одними устами славили Бога й Отця Господа нашого Ісуса Христа».

У світі є думка: для того, щоб досягнути успіху, треба бути напористим і трохи нахабним. «Наглість — друге щастя», — можна не раз почути. Проте нам не подобаються такі люди. Мені, наприклад, приємно спілкуватися з людьми ненахабними, здатними розмірковувати, обговорювати, учитися.

Біблія навчає нас бути терпеливими, однодумними. Отримавши втіху від Бога, навчися втішати інших. Шукаймо спільності та однодумності. Маючи взаємодію один із одним у Церкві — Тілі Христовому, кожен із нас отримав щось. І це не тому, що ми якісь особливі, а тому, що ми були готові до цієї взаємодії.

Взаємодія не завжди буває лише позитивною. Негативні моменти теж трапляються. Але через це ми вчимося терпінню, вчимося приймати один одного. Ці риси дуже важливі для нас, тому ми й стикаємося з різними неоднозначними ситуаціями, і в Церкві зокрема.

Проте сильна людина має мету — триматися однодушності, бути готовою приймати інших, як прийняв нас Христос. І більше того — ми покликані шукати тих, хто ще не знає Бога, і приводити їх до Господа. Це не завжди легко, але сильна людина працює на собою, наповнюючись Божим Словом та Його істиною. Тож дбаймо про це у своєму житті, щоб наше серце наповнилося Господнім відкриттям і ноги пішли виконувати Його волю.

Анатолій КОЗАЧОК, старший єпископ УЦХВЄ

Благовісник, 3,2023