Примус до любові та прощення

«А коли прогрішиться твій брат проти тебе, іди й йому викажи поміж тобою та ним самим… коли ж не послухає й Церкви, хай буде тобі, як поганин і митник!» (Мт.28:15-17)

У церковному житті є благодатні теми для чудових настанов у побожному християнському житті — це любов, мир, покаяння й прощення. Але вони не менш благодатні й для маніпуляцій, коли згадані поняття втрачають свій глибинний зміст і стають холодними формулами з акцентом на смирення, самоприниження й страждання та з вихолощеним поняттям справедливості. Особливо цим зловживають люди егоцентричні, сварливі, або поборники якоїсь особливої духовності, ради якої готові всіх смиряти, крім самих себе.

Прихильникам однобоких, препарованих любові, миру, покаяння й прощення подобається говорити про любов до ворогів. Особливо тепер, коли йде в Україні війна. Але якось їхня любов не узгоджується зі справедливістю. А як тоді Боже слово? Господь Ісус сказав Своїм учням у Гетсиманському саду: «…всі, хто візьме меча, від меча і загинуть» (Мт.26:52). Прийшли до нас із мечем руйнувати й вбивати. То від чийого меча вони мають загинути? Озброєні ангели зійдуть з неба чи українці візьмуть мечи й знищать загарбників та убивць?! Про важливість карати злочинців, а не гратися з ними в безмежну любов говорить і апостол Павло: «…володар — Божий слуга, тобі на добро. А як чиниш ти зле, то бійся, бо не дармо він носить меча, він бо Божий слуга, месник у гніві злочинцеві!» (Рим.13:4).

Доводилося бути свідком конфліктної ситуації між двома з християн, коли невинний змушений був ставати ініціатором примирення й просити пробачення у свого кривдника. А коли раптом ображений відмовлявся це робити, посилаючись на те, що з ним несправедливо повелися, що чекає вибачень або хоч визнання вини своїм опонентом, — то його звинувачували в тім, що не має любові до брата, бо не хоче йому простити, не хоче з ним помиритися. Виходить абсурдна ситуація — скривдженого звинувачують у тому, що він скривджений, приниженого схиляють до ще більшого приниження самого себе. До того ж свої докори, пересипають цитатами з Біблії. А того «негідного чоловіка», хто наварив цієї каші, кому ці докори потрібно було висловити насамперед, не чіпають. А він і не просить пробачення, не кається, не змінюється, навпаки — ще більше утверджується в своїй безкарності й далі маніпулює довірливими людьми. Тобто йому виявлено ніби милосердя — а де тоді милосердя до скривдженого? Він зневажений. А разом із ним зневажена справедливість.

Чув про такий випадок із церковного життя. Член церкви відкрито зневажав одного брата по вірі: прозивав його, жартував над ним. Братові таке ставлення до себе не подобалося. Він став робити зауваження своєму кривднику при інших братах. Той на них не реагував. Тоді зневажений брат перестав вітатися зі своїм зневажником і відмовлявся тиснути йому руку при зустрічі. Той став обурюватися. Зрештою конфлікт вийшов на церкву. І що тут почалося! Милосердні сестри, а з ними й дехто з братів стали вимагати від скривдженого брата примиритися зі своїм кривдником. Він став пояснювати, що не винен у конфлікті, що той його постійно ображає й не приймає зауважень, тому й не вітається з ним, щоб таким способом достукатися до його совісті. Однак його ніхто не чув: «Примирися — і все». І брат мусив публічно просити пробачення у свого зневажника, який, як показав час, не змінився — і далі поводив себе зневажливо. Він не вважав себе винним — а тому не потребував ніякого прощення. Потрібно було не вибачатися в нього, а карати його за нехристиянську поведінку. Йому потрібно було виявити не милість, а справедливість. Може, тоді щось би зрозумів.

Отже, прощення. Так, це дуже важливо для кожного християнина — прощати. Сам Господь Ісус Христос на цьому наголошував: «І коли стоїте на молитві, то прощайте, як маєте що проти кого, щоб і Отець ваш Небесний пробачив вам прогріхи ваші» (Мр.11:25). Без прощення немає справжнього християнства й немає християнина. Це глибоко духовний стан, угодний Богові — стан незлобливості, стан, коли ми відпускаємо свого недоброзичливця зі свого серця й думок і зовсім не збираємося з ним ворогувати та йому мститися. Тобто в нашому серці ми не леліємо кривди, а з нею й жалю до себе та пригніченого настрою — воно вільне від образи й того, хто образив, й належить Господу. Але це не означає, що ми маємо робити вигляд, що нічого не сталося. Ми можемо йому докорити, ми можемо обмежити з ним спілкування або й зовсім припинити. Як і написано: «А коли прогрішиться твій брат проти тебе, іди й йому викажи поміж тобою та ним самим; як тебе він послухає, ти придбав свого брата. А коли не послухає він, то візьми з собою ще одного чи двох, щоб справа всіляка ствердилась устами двох чи трьох свідків. А коли не послухає їх, скажи Церкві; коли ж не послухає й Церкви, хай буде тобі, як поганин і митник!» (Мт.28:15-17).

Тож проблема не має замовчуватися, заганятися в підсвідомість і їсти нас зсередини. Бо буває так, що ображена людина стає мало не рабом того, хто її образив. Вона чекає, що кривдник з’ясує з нею стосунки й нарешті визнає свою провину. А той веде себе ніби нічого й не сталося. Та людина й сама намагається вести себе, ніби все добре — але завдана душевна рана кровоточить. Тоді вона робить спроби щось пояснити своєму кривднику, а той її слів не приймає, залишаючи ситуацію в невизначеності. І так може бути до безкінечності — до повного душевного й духовного виснаження потерпілого від чийогось хамства. А Господь нас закликає до чітких меж у стосунках: «А коли прогрішиться твій брат проти тебе, іди й йому викажи…»

Ми маємо право висловити свої претензії тому, хто нас образив, і вимагати від нього сатисфакції. І наше ставлення до нього залежатиме від того, як він себе поводитиме стосовно нас. Визнає свою провину — чудово, спілкування з ним не обмежується. Буде виправдовуватися, звинувачувати нас, зневажати — шкода, але не страждаймо, просто тримаймо його на відстані. Справедливіше буде, якщо страждатиме кривдник, який чомусь називається християнином і братом. Християни й брати не ображають, не принижують, не насміхаються, не використовують когось ради своєї вигоди, а якщо щось таке через неуважність і зробили, то каються, просять прощення, намагаються якось покрити свою провину. Закхей, коли покаявся в присутності Ісуса, то сказав: «Господи, половину маєтку свого я віддам ось убогим, а коли кого скривдив був чим, верну вчетверо» (Лк.19:8). Ось такою має бути правильна реакція того, хто провинився та усвідомлює свою провину. Кривдник має визнати свою вину — і це йому на спасіння.

Господь прощає тим, хто приходить до Нього з покаянням. А всім іншим Він довготерпить, чи не покаються. Ми не зобов’язані схилятися перед кожним «негідним чоловіком», який не боїться Бога, тільки тому, що він член церкви й вважається нашим братом у Христі. Це навіть неправильно, якщо ми так робимо. Премудрий Соломон сказав: «Джерело скаламучене чи зіпсутий потік — це праведний, що схиляється перед безбожним» (Пр.25:26). Більше того, апостол Павло радить не тільки не мати спілкування з тими, «хто зветься братом, та є перелюбник, чи ідолянин, чи злоріка, чи п’яниця, чи хижак, — із такими навіть не їсти» (1Кор.5:11). Зауважмо, що Христос був лагідний і добрий до тих, хто приходив до Нього як до Господа, визнаючи себе грішним і немічним. І суворий до тих, хто приходив до Нього як до звичайної людини зі своєю праведністю, силою й мудрістю та лукавством. Він не принижувався перед ними, а прямо докоряв їм, як вони того заслуговували, наприклад, фарисеям, або просто ігнорував їх, як-от Нерона чи царя Ірода.

У притчі про боржників, у якій Ісус каже: «Так само й Отець Мій Небесний учинить із вами, коли кожен із вас не простить своєму братові з серця свого їхніх прогріхів» (Мт.18:35), контекст нам відкриває, що за непрощення покараний був той, який не простив тому, хто просив змилування над собою. Зауважмо: просив — і не був помилуваний. Ті, хто не просить і не реагують на наші зауваження, нашої милості не потребують — ми до них милостиві ради себе й Господа та їх просто відпускаємо, передаємо в руки Божі, щоби від них не залежати й не страждати. Вони ж самі дуже ризикують, бо ж Господь справедливий — Він месник за наш біль. Якщо не будуть швидко миритися зі своїм «супротивником» «доки з ним на дорозі ще», то той віддасть їх судді, а суддя — прислужникові, а прислужник укине до в’язниці — і не вийдуть звідти, поки не віддадуть і «останнього шеляга» (Мт.5:25,26). І це сказав Сам Ісус Христос.

Любов не в тому, щоб обіймати й утішати церковного беззаконника, заплющивши очі на його злодіяння, а щоб зупинити його, аби не накоїв ще більшої біди, і виявити йому милість, коли він її шукає. Миролюбство не в тому, щоб ходити за бунтівником і впрошувати не бунтувати, ідучи на поступки його забаганкам, а щоб ізолювати від громади й не дати можливості поширювати колотнечу. Покаяння не в тому, щоб каявся невинний, а той, хто провинився. Так само й прощення не в тому, щоб нав’язуватися з ним до того, хто не вважає себе винним. Їм наше прощення не потрібне. Зазвичай вони маніпулюють цими почуттями, вводять в оману людей навколо й мучать тих, перед ким завинили. Тож хай ніхто з нас сам себе не обманює.

Василь МАРТИНЮК

Благовісник, 1-2,2022