Дитріх Бонхьоффер. Праведник проти Третього рейху

Пам’ятник Дитріху Бонхьофферу у Вроцлаві

Вони народилися в одну епоху й займали кожен на своєму рівні певні лідерські позиції. Один запам’ятався людям як самовідданий пастор і викладач систематичної теології Берлінського університету. А другий увійшов в історію як один із найжорстокіших світових вождів.

Гітлер прийшов до влади, коли Дитріху Бонхьофферу було 27 років. Він зумів переконати людей в особливій обраності свого народу, який прийняв його як спасителя Німеччини. І церква, переконана, що «вся влада від Бога», визнала владу фюрера, який нерідко розмахував перед людьми пошарпаною Біблією й стверджував, що є істинним католиком.

Дитріх був серед засновників руху «Сповідницької церкви», яка засудила фашизм і тих християн, які його підтримували. За це його позбавили права викладання, звільнили з університету, заборонили проповідувати, а через декілька років ув’язнили й стратили. Через кілька тижнів після цієї страти закінчив своє життя й сам фюрер.

Гітлера запам’ятали як палкого промовця, від слів якого жінки буквально непритомніли. Бонхьоффера його студенти запам’ятали зовсім іншим. Ось що розповідає один із них: «Його голос не відповідав тілу — він був тонкуватий... І це Бонхьоффера дуже влаштовувало, тому що він у жодному разі не хотів би перетворитися на демагога, гіпнотизувати людей звучанням свого голосу, своєю зовнішністю, «харизмою» — ні, йому важлива була сутність. Особиста привабливість завжди здавалася Бонхьофферу скоріше «проблемою», він не довіряв їй, а хотів, щоб слухачі відгукувалися лише на його слова та логіку».

Ось що пише біограф служителя: «Не лише змістом, а й структурою та манерою подачі його промови принципово відрізнялися від запальних марень Гітлера. Бонхьоффер виступав розмірено й стримано, він був логічним і точним, а крім того, його роздуми відрізнялися інтелектуальною глибиною... Бонхьоффер не ставив собі за мету підкорити аудиторію. Він намагався зосередити увагу слухачів не так на собі, як на своїх ідеях. У цьому принципове розходження між його концепцією вождя й тим вождизмом, втіленням якого був Гітлер... Бонхьоффер не хотів привертати до себе уваги, не намагався ні на кого впливати, навертати когось у свою віру за допомогою особистої привабливості. Бонхьоффер служив не особам, а ідеям, і його головною думкою було переконання, що ідеї можуть самі за себе постояти».

Через те він активно критикував нездоровий «вождизм» лідера своєї нації. Відмінність між справжнім вождем і хибним вождизмом, на думку Бонхьоффера, така: справжній вождь отримує владу від Бога, джерела всього доброго. Так батьки мають законну владу над дітьми, оскільки самі схиляються до законної влади милосердного Бога. Але фюрер ні перед ким не схилявся, його влада була авторитарною й самовільною і таким чином претендувала на месіанство. «Якщо раніше вождь поставав у вигляді вчителя, державного діяча, батька, — говорив Бонхьоффер, — то тепер це незалежна постать. Вождь не прив’язаний до посади, він цілком і виключно «вождь».

І якщо він піддається бажанню своїх послідовників перетворити себе на ідола, у такому разі вождь стане поганим вождем і злочинцем не тільки щодо тих, кого веде за собою, а й до самого себе. Справжній вождь завжди готовий розчаровувати інших. Він повинен звернути своїх послідовників від авторитету своєї особистості до визнання істинного авторитету ієрархії та інститутів... Він повинен навідріз відмовитися від ролі ідола, верховного авторитету для тих, ким він керує... Він має підкоритися контролю, порядку, обмеженням. Хороший вождь служить іншим і веде до зрілості. Він ставить інших вище за себе, як хороші батьки вище за себе ставлять дитину, дбаючи про те, щоб ця дитина виросла й сама у свою чергу стала хорошим батьком. Можна назвати це іншим словом — учнівство...»

Аналізуючи ставлення церкви до держави, Бонхьоффер стверджує, що церква має право запитувати владу про суть та законність дій, «допомагати жертвам державного насильства» (усі розуміли, що тут йдеться передусім про євреїв) і, як висловився сам проповідник: «Не тільки перев’язувати рани тим, хто потрапив під владне колесо, а й ставити палки в це колесо». Тобто самої лише допомоги жертвам злодіянь часто замало, і в певний момент Церква повинна відкрито виступати проти злочинних рішень влади. Цей шлях, за словами Бонхьоффера, можливий тоді, коли держава загрожує самому існуванню Церкви, коли вона перестає бути тою владою, що від Бога».

1939 року Бонхьоффер ненадовго їде до Нью-Йорка. У той час у Європі розпочинається Друга світова війна. Друзі радять йому не повертатися, пропонують роботу в теологічному університеті, де він колись стажувався. Але Бонхьоффер писав своїм друзям: «Я мушу пережити цей складний період нашої національної історії разом із християнами в Німеччині. Я не матиму права брати участі у відродженні християнського життя після війни, якщо я не поділю зі своїм народом випробування цього часу. Християни в Німеччині стоять перед жахливим вибором: або бажати поразки своїй країні задля збереження християнської цивілізації, або бажати перемоги своїй країні й у такому разі — знищення цивілізації. Я знаю, якій альтернативі віддав би перевагу сам, але такий вибір не можна робити, перебуваючи в безпеці...»

Тож служитель повертається в рідну Німеччину, де розгортається масова мобілізація. Німецький протестантизм того часу заохочував служіння своїй країні, зокрема й військову службу. Та Бонхьоффер, який не був пацифістом у прямому сенсі слова й не вважав, що кожен християнин повинен ухилятися від військової служби з міркувань совісті, з недовірою ставився до Гітлера та з тривогою до війни, тому став застерігати своїх студентів від участі в цій війні. Усе ж таки більшість семінаристів зрештою підуть в армію, бо їхній учитель залишиться вірним своїй лідерській позиції — із повагою приймати погляд учнів, уникати «культу особистості», не нав’язувати іншим своєї думки за допомогою авторитету чи харизми.

Бонхьоффер уникав авторитаризму, але формував традиційну повагу до порядку й не пропонував студентам пограти в рівність. Авторитет лідера-служителя, на відміну авторитарності вождизму, виходить від Бога, такого роду авторитет спрямований на служіння підлеглим, довіреним під опіку лідера. Приклад такої влади й такого служіння Христос дав своїм учням, і Бонхьоффер прагнув наслідувати Його.

Згадують, як на початку роботи семінарії Бонхьоффер запитав студентів, хто допоможе прибрати на кухні. Добровольці не зголосилися, і тоді Бонхьоффер замкнувся на кухні й сам став мити посуд. Студенти кинулися за ним, але він не відчинив їм двері. Про цю подію він надалі не обмовився ні словом, але суть вловили всі: він намагався прищепити учням ту саму культуру взаємодопомоги. Егоїзм, лінь, жалість до себе, манера перетягувати ковдру на себе — це все викорінювалося.

Війна поставила Бонхьоффера в скрутне становище. Він не збирався воювати за гітлерівську Німеччину, але не міг відкинути молодь, яка сприймала ситуацію інакше від нього. Він також розумів, що молодь, на відміну від нього, не має іншого вибору. Один із його учнів, Альберт Шенхер, описував тодішню обстановку так: «Через нацистську пропаганду та оскільки ситуація була нечіткою, ми відчували, що нам у підсумку доведеться воювати, треба захищати Батьківщину. Не без докорів совісті, зрозуміло. І аж ніяк не з патріотичним ентузіазмом...»

Бонхьоффер не був готовим брати зброю до рук, хоча як лідер розумів, що його категорична відмова поставить під загрозу діяльність «Сповідницької церкви» в цілому. Разом з тим інші члени церкви чекали його рішення, бо вважали себе зобов’язаними наслідувати його приклад. Щоправда, сам служитель не чекав і не вимагав від них цього. «Я завдав би непоправної шкоди своїм братам, якби зробив учинок, який режим сприйняв би як типовий прояв ворожості нашої Церкви щодо держави. Я подумував про місіонерство — не як про вихід із ситуації, але тому, що це дозволило б мені служити там, де служба справді потрібна, проте нинішній міжнародний стан Німеччини виключає місіонерську діяльність німців… І в той же час моє найбільше бажання — служити «Сповідницькій церкві» доти, доки це не стане зовсім неможливим».

Ця невизначеність привела служителя до переконання, що християнин, а тим більше лідер не може керуватися самими лише принципами, якими б правильними вони не були. Принципи працюють до певного моменту, а далі необхідно почути голос Бога, зрозуміти, до чого закликає Бог саме тебе як окрему особистість, а не всіх разом. Бонхьоффер не вважав допустимим особисто брати участь у агресивній війні, проте не вважав, що має право звести свою позицію в абсолютне правило й навіть публічно відстоювати її. Він шукав вихід, який дозволив би йому діяти в злагоді зі своєю совістю, але не змушувати інших чинити за його переконаннями.

У той час інший лідер, фюрер, вперто йшов до своєї мети по людських життях. Він не приховував своїх планів щодо майбутньої церкви. «Християнство зникне в Німеччині так само, як і в Росії, — заявляв Гітлер. — Німецька раса існувала за тисячу років до Христа, і в майбутньому ми чудово обійдемося без християнства. Церква не повинна заважати нам, бо вона просто залишиться за бортом історії».

Тож влада активно працювала над тим, щоб нейтралізувати незгодних із режимом релігійних діячів. У 1943 році Бонхьоффера було заарештовано. Два роки він провів у в’язниці. Усе виглядало так, що війна добігає до кінця, і служитель чекав свого звільнення. А на волі його чекала наречена, якій він запропонував одружитися буквально за два місяці до свого ув’язнення. Та у квітні 1945 року прийшов наказ знищити кількох активних учасників руху опору. Серед них був і Бонхьоффер.

Через двадцять днів Гітлер закінчить своє життя самогубством і увійде в історію як один із найжорстокіших диктаторів. Бонхьоффера ж будуть згадувати як мудрого лідера, готового відстоювати свої переконання аж до смерті. Дитріх Бонхьоффер став символом християнського мучеництва у XX столітті. Його статуя разом з іншими 10 християнськими мучениками цього часу розміщена на західному фасаді Вестмінстерського абатства в Лондоні.

За матеріалами книги Еріка Метаксаса «Дитріх Бонхьоффер. Праведник проти Третього рейху»,
а також сайту invictory.org

Благовісник, 4,2022