Журнал «Благовісник» — 30 років на духовній ниві

Як ми уже зазначали у першому номері журналу за цей рік, війна в Україні порушила редакційні плани і ми не змогли закцентувати увагу на 30-літньому ювілеї часопису. Повертаючись до цієї теми, пропонуємо інтерв’ю з головним редактором «Благовісника» Юрієм Вавринюком.

— Ви багато років працюєте редактором журналу. Якою була ідея його створення? І яка мета його існування?
— Я не був безпосереднім учасником заснування журналу, бо прийшов у часопис у 1996 році. Із приходом свободи розпочалося активне поширення християнської літератури. Перші книги друкувалися за кордоном, але поступово стали звучати ідеї про створення власних видань. При багатьох церквах, місіях, об’єднаннях стали видаватися бюлетені, газети, брошури й навіть журнали. Відповідно й керівництво на той час ще Союзу християн віри євангельської вирішило створити власний друкований орган. Він народжувався у Львові, де був осередок ентузіастів, які зацікавилися цим питанням і стали працювати над виданням журналу. Не знаю, із яких причин, але цей колектив працював недовго, і згодом редакція була перенесена в Київ, куди запросили журналіста з Криму Віктора Котовського. Декілька років він працював над журналом у Києві, живучи далеко від сім’ї. Робота з верстки (вона тоді виконувалася не так, як тепер) та друку здійснювалася в Рівному, куди редактор був змушений приїжджати перед виходом журналу на кілька днів. Це створювало певні незручності, і Віктор змушений був залишити це служіння.

Близько року не могли знайти людини, яка би продовжила цю роботу. А я на той час уже працював редактором газети «Голос надії». Випадково (але, як кажуть, у Бога випадковостей немає), коли директор місії «Голос надії» Микола Синюк їхав із Миколою Мельником, тогочасним головою Союзу ХВЄ, зайшла мова про цю проблему. І Микола Петрович на цю посаду запропонував мене. Я працював у журналістиці з 1992 року, дещо вже знав про тонкощі цієї справи. Згодом мене запросили на Комітет Союзу, де запропонували взятися за цей відділ служіння. Зі свого боку я поставив дві умови: перша — редакція має бути в Луцьку, де вже сформувався творчий колектив і була технічна база, а друга — на мене не покладатимуть пошук шляхів фінансування. Тож у 1996 році я очолив цей журнал і фактично починав його з нуля, бо мені передали лише свідоцтво про реєстрацію видання.

На початку журнал мав дві цілі. Перша — оповідати людям про життя та діяльність Союзу, а друга — євангелізувати суспільство. У 1990-х роках це було дуже актуально. Я б назвав ці роки роками тотальної євангелізації, яка здійснювалася і професійно, і напівпрофесійно, і зовсім по-дилетантськи. Але всі ми горіли цим і бачили результати.

— Мене цікавить одне делікатне запитання. Багато хто не знає, але… Ви баптист, а видання п’ятдесятницьке. Чи в 1990-х роках на це не звертали особливої уваги? Звісно, ми багато говоримо про співпрацю, дружбу, але коли стоїть питання роботи чи доручення певної відповідальності, то не все так просто.
— Перша моя відповідь буде трохи жартівливою: «Я й сам не знаю, як так сталося». І це правда. Але, звичайно, є свої пояснення. Я виховувався в християнській родині, ми відвідували невеличку церкву в селі Горичів біля Володимира. Це одна з найперших баптистських церков, заснована ще в 1924 році. У часи комунізму наша церква була офіційно зареєстрованою й функціонувала, об’єднуючи різних християн. Хоча за своїм статутом вона була баптистською, але досить особливою. До нас у гості приїжджали прості християни й служителі з різних церков: і незареєстрованих баптистів (хоча вони зазвичай майже не мали стосунків із церквами, які були в реєстрації), і різних п’ятдесятницьких церков. Це я усвідомив, коли вже став дорослим, а в дитинстві навіть не знав, що існують якісь відмінності, а тим більше суперечності між конфесіями. Точніше, знав, що гості з різних об’єднань, але на цьому ніхто ніколи не акцентував уваги. У нашій церкві про це майже не говорили, всіх приймали, і я виростав у такому середовищі.

Коли я закінчив школу, то попри те, що мріяв про журналістику, не мав змоги здобути цю професію. У радянські часи для християн ці можливості були закриті. Тому вибрав робітничу професію токаря. У Нововолинську в той час відкрився відомий завод «СТО», де працювали тисячі людей, зокрема й багато віруючих. Тому я поїхав навчатися в це місто. Я часто ночував у свого рідного дядька, який був служителем п’ятдесятницької церкви в Нововолинську. Це була на той час одна з найбільших і найвідоміших п’ятдесятницьких церков, напевно, на всьому заході України. Вона нараховувала до 1000 членів. Тут було дуже багато молоді, велося багато служінь, часто майже підпільно. І моя молодість, моє духовне зростання пройшло в такому середовищі. У той рік, коли я вирішив приймати хрещення, більше ніхто з нашої сільської церкви не прийняв такого рішення. Тому брати мені кажуть: «Звісно, ми можемо тебе охрестити, але щоби було відчуття свята, спільності, може, ти хотів би прийняти хрещення в іншій церкві?» І так склалося, що я приймав хрещення разом із Нововолинською п’ятдесятницькою церквою, хоча став членом Горичівської баптистської церкви. І дотепер для мене цілком природньо — бути і в тому, і в іншому середовищі.

Узагалі, бачу явне Боже керівництво, що працюю саме в цьому виданні. А якщо повернутися ще на трохи в минуле, то хочу сказати, що я дивним чином потрапив на роботу в місію «Голос надії». У мене були пропозиції працювати в баптистських виданнях, але чомусь не складалося. А в місію запросили якось ніби мимохідь. І коли я прийшов улаштовуватися, ніхто там не знав мене, і я нікого не знав. Але все склалося так, ніби я маю бути саме тут.

— Ми говорили про мету, яка стояла перед засновниками журналу. Чи та сама вона дотепер чи в ході проекту, як це іноді буває, змінювалася?
— Звісно, перша ціль — інформативний складник — певним чином реалізується. Але передусім наше видання — духовно-публіцистичне й призначене більше для духовного просвітництва людей, які вже є членами церкви. Тобто ми завжди намагалися й намагаємося порушувати питання актуальні й практичні для Церкви в певний період її існування. Бо я спостерігав за багатьма виданнями, які друкували правильні духовно-збудовчі матеріали, які іноді віддалені від реальності, якісь абстрактні, що важко застосувати до практичного життя.

Із 2002 року журнал став тематичним, тобто кожен номер присвячений якійсь конкретній темі. Ця ідея виникла спонтанно. Одного разу ми виявили, що в нас зібралося дуже багато свідчень про навернення до Господа та життя з Ним. Це дуже популярний жанр у християнських виданнях і на наших зібраннях. І мені прийшла думка видати журнал, який би складався зі свідчень людей. А після його виходу прийшли до згоди, що цікаво було б робити кожне видання присвяченим певній темі.

— А як ви обираєте теми?
— Це відбувається дуже по-різному. Я намагаюся спонукати людей ділитися думками чи під час засідання редколегії, чи в робочій обстановці. Іноді з окремих реплік, коментарів, які несподівано підхоплюються, формується ідея теми. Іноді це навіть важко пояснити, це щось із сфери творчості чи духовності. Ми намагаємося, щоб ці теми були практичними. Іноді до цього нас підштовхують певні обставини. Скажімо: хтось із нас щось переживає, щось прочитав, почув, помітив — і це може відбитися на майбутній темі журналу. Тобто зазвичай всі ці теми проходять через наші особисті відчуття, через наше духовне переосмислення. Це те, що близьке нам.

Іноді буває, що нам пропонують тему ззовні. Вона, можливо, і варта уваги, цікава, але ми, хто безпосередньо працює над журналом, відчуваємо, що це не те, над чим ми в даний момент маємо працювати. Звісно, із часом ця тема знову може згадатися й захопити нас, але в той момент ми її відкладаємо, бо розуміємо, що не зможемо розкрити так, як треба. Кожна тема обов’язково має проходити через наше особисте осмислення.

Ще одна цікава особливість. Усі ми зауважили, що коли про щось пишемо, то по-особливому явно проходимо через це кожен у своєму житті.

— Реалізація кожного проекту має певні переломні моменти, які змінюють формат роботи, склад працівників або усталений порядок. Чи були такі моменти в існуванні журналу?
— Не можу пригадати якихось чітких переломних моментів. Можливо, варто було б згадати особистий період, який можна було б назвати переломним — можливість емігрувати в США. У 1998 році моя сім’я була на співбесіді — і нам дали статус біженця. Я навіть не знаю, хто з наших рідних оформив ці анкети, нам просто прийшло запрошення на співбесіду. Ми поїхали туди напівжартома й легко отримали бажаний багатьма статус. Ми залишилися в Україні, бо не були налаштовані на швидкий переїзд. І от у 2000 році нам приходить повідомлення, що ми повинні терміново протягом місяця виїхати, щоб не втратити статусу. Наступний тиждень після цього повідомлення я можу назвати одним із найважчих періодів свого життя. Я не знав, як бути. Намагався, як справжній баптист, мислити виважено й раціонально, а як справжній п’ятдесятник — шукав якогось відкриття, Божої волі. Розумів, що в матеріальному плані в США буде набагато легше, бо ми саме проходили складний з матеріальної точки зору період для нашої сім’ї з шістьома маленькими дітьми. Єдиним, що тримало мене в Україні, було служіння, передусім — журнал.

Важко пояснити, чому це так тримало мене. Я став працювати над проєктом у 1996 році. Через два роки журнал тільки-но почав набувати якесь своє лице. Адже, розпочинаючи працю, я насправді й не знав, у якому напрямку рухатися. Досвід набувався у процесі. Перед 2000-м роком ми саме поміняли формат журналу з маленького на більший, були вже певні ідеї, напрацювання. У той момент покинути його для мене було — неначе покинути маленьку дитину. До того ж я не бачив людини, якій би міг передати цю працю. Якби це сталося пізніше, таких проблем би не виникло. А тоді я розумів, що мій від’їзд неминуче стане зупинкою для журналу — і мені було шкода докладених зусиль.

Дотепер пам’ятаю момент: восьма ранку, я вже на робочому місці, ще нікого немає в офісі. У серці одне запитання до Бога: «Що робити?» Я розгортаю Біблію, і погляд падає на один уривок, який повністю розвіяв усі мої сумніви. Одразу зауважу, що спеціально я ніколи не практикував такого способу отримання відповіді від Бога та не практикую й тепер. Але в ту мить це було для мене пряме відкриття від Бога. Пригадую, що це був останній чи передостанній розділ книги Естер, тепер навіть не пам’ятаю, що саме так вразило мене в прочитаному, але ці слова прозвучали настільки чітко, що я одразу зателефонував дружині й сказав: «Ми залишаємося». Із серця одразу зникли всі тривоги й сумніви — питання було вирішене.

Можна сказати, що це був переломний момент, бо тоді я особисто з новими силами й новим натхненням став працювати над журналом, повністю йому віддаючись.

Був ще один момент. Не можу назвати його переломним, але це було дуже важливо — коли сформувався той колектив, який є тепер. Стало набагато легше працювати з однодумцями, які не бояться порушувати якісь складні («єретичні», як ми їх називаємо) питання, які пізніше виливаються в тему журналу.

— Чи маєте якісь критерії цензурування матеріалів?
— Я особисто вважаю, що підзвітність має бути завжди, у будь-якому служінні, а тим більше в такому, як у нас, яке формує інформаційний простір. І якщо все правильно побудовано, якщо є взаєморозуміння в колективі, то ця, так би мовити, цензура буде будівною та конструктивною. І така цензура в нас є.

У процесі підготовки журналу ми маємо декілька засідань. На першому обираємо й обговорюємо тему, на другому обговорюємо підібрані матеріали, а на третьому (це може бути навіть не засідання, а особисті консультації) аналізуємо, чи той або інший матеріал або ілюстрація відповідають істині, чи не переходять певної межі. Через те, що редакція безпосередньо розташована в приміщені місії «Голос надії», до складу редакційної ради входить дирекція місії. Раніше, коли в цьому приміщенні перебувало Обласне об’єднання, ми запрошували єпископа чи його заступників. Звичайно, консультуємося з керівництвом УЦХВЄ, переважно в телефонному режимі чи під час особистих зустрічей.

Я розумію, що можу помилятися, люди, які готують матеріали, можуть помилятися. І, хоча нечасто, були такі випадки, коли вже підготовлені до друку матеріали ми за порадою інших людей не публікували.

Крім того, у мене внутрішня цензура, яка поважає межі вчення Церкви ХВЄ. Якби це було моє власне видання чи видання певного колективу, то я, можливо, про дещо говорив би трохи по-іншому. Але оскільки розумію, що це офіційне видання конкретного об’єднання, встановлюю особисту внутрішню цензуру в межах віровчення й духовної практики цієї церкви.

— Чи є якась взаємодія з читачем? Ви даєте людям те, що вони хочуть і на тому рівні, якого вони очікують, чи пишете лише про те, що варте уваги й на тому рівні, на якому перебуваєте самі?
— Якщо говорити про пряму взаємодію з читачами, то на відміну від 1990-х років, коли приходили численні листи, тепер ми не маємо так багато прямих діалогів із читачами. Але, враховуючи те, що живемо в церковному середовищі й спілкуємося з різними людьми, які є нашими читачами, певною мірою маємо розуміння, чого очікують від нас. Іноді відвідуємо церкви як працівники редакції. Із цього середовища черпаємо проблеми й теми. Чуємо, як ті чи інші люди реагують на журнал. І це доволі широкий спектр реакцій. Приємно чути, коли кажуть, що тема для когось була особливо актуальною, що якось по-особливому той чи інший матеріал проговорив до людини. Намагаємося прислухатися й до критичних коментарів, хоча не з всіма погоджуємося.

Я особисто як редактор (і це ж стосується служителів церкви) притримуюся думки, що в церкві чи на сторінках християнського видання мають порушуватися не просто теми, про які люди хотіли б поговорити, а ті, які важливі для їхнього духовного збудування. І це розуміє кожен натхненний Святим Духом служитель.

Світська преса часто керується принципом — давати людям те, що їм хочеться. На мою думку, такий принцип не завжди підходить для духовної праці. Думаю, тут буде доречною одна фраза, яка стала певним девізом чи кредо мого життя, мого служіння, моєї творчості. Я колись прочитав біографію англійського служителя Евана Робертса, і людина, яка писала про нього, сказала таку фразу: «Він був людиною, яка при спілкуванні з іншими не опускалася на рівень тих, із ким спілкувалася. Він намагався підняти людей на свій рівень». І це певною мірою девіз усього нашого служіння. Ми самі прагнемо піднятися на більш високий інтелектуальний, духовний і моральний рівень — і підняти разом із собою читача.

— Які плани на майбутнє щодо діяльності журналу?
— Тепер їх можна найточніше окреслити одним словом — «вижити». Доля журналу значною мірою залежить від пожертв читачів. А кількість читачів, на жаль, зменшується. Звичайно, великою мірою допомагають зусилля керівництва УЦХВЄ, членів комітету, які шукають додаткові джерела фінансування. Ми ж продовжуємо працю, складаємо плани на майбутнє, хоча враховуємо суспільні тенденції переходу на електронні носії.

Намагаємося бути гнучкими й чутливими до суспільних та духовних викликів. Наприклад, коли розпочалася війна, звісно, змінили тему, обравши більш актуальну. І я чув багато схвальних відгуків про цей номер, хоча порушені теми були доволі радикальними.

— Коли людина тривалий час виконує певну справу, то це стає для неї чимось. Для когось це проблема, для когось рутина, для когось справа життя. Чим для вас є ваша праця в «Благовіснику»?
— Мені скоро шістдесят. Закінчується найбільш важливий і найбільш плідний зі всіх поглядів період життя. Половина життя була присвячена цьому служінню, бо я вважаю цю працю саме служінням. І праця в журналі, газеті й місії «Голос надії» для мене дуже значима. Я б назвав це найголовнішим служінням свого життя, якому намагався повністю віддаватися. Для цього доводилося чимось жертвувати, зокрема й тією ж еміграцією. Певним чином це була жертва й щодо сім’ї, бо я всі ці роки працював за 100 кілометрів від дому. Двічі мені пропонували служіння пресвітера в місцевій церкві, але я відмовлявся передусім тому, що вважав своїм головним покликанням сферу християнської журналістики, і посвята їй не дала б мені змоги повноцінно виконувати пасторське служіння.

— А як ваша дружина ставилася до вашого служіння? Воно ж і від неї вимагало жертви й посвяти.
— Звичайно, я б не зміг зробити того, що зробив, якби не мав підтримки з боку сім’ї. Перш ніж розпочати працю в місії, я працював на будівництві й мав дуже хорошу зарплату. Праця редактора на той час була пов’язана і з втратою певного прибутку, і з частою розлукою із сім’єю. Тому багато побутових труднощів впало на плечі дружини, і, як на мене, із її боку це була ще більша жертва, ніж із мого. Та перш ніж наважитися на такі зміни в житті, я обговорив їх із дружиною. Вона не вагаючись відповіла: «Я погоджуся з тим рішенням, яке ти приймеш». Другим важливим моментом було те, що в рішенні мене підтримав батько, зокрема й допомагав матеріально. Я дякую Богові, що моя сім’я розуміла важливість цього служіння для мене й сприяла мені у всьому.

Розмовляв Назар Іллюк

"Благовісник", 4,2022