Чи не ображаєтеся ви на Бога?

Я переконаний, що немає нічого небезпечнішого для християнина, ніж зачаїти в собі почуття образи на Бога. Однак я шокований тим, як стрімко зростає кількість віруючих людей, які роздратовані на Господа. Вони можуть не зізнаватися в цьому, але глибоко всередині тримають якесь невдоволення щодо Нього. Вони думають, що Його не цікавить їхнє життя та їхні проблеми! Вони переконані, що Йому байдуже до них, тому що Він не відповів на певну молитву або не діяв у їхніх інтересах.

Я бачу такий гнів навіть серед служителів у багатьох деномінаціях. Вони розчаровуються, не витримують, невдоволені Богом і залишають своє покликання. Коли ти запитуєш їх: «Чому?», вони відповідають: «Я був ревним, вірним — я віддавався цілком. Але чим більше я старався, тим менше бачив результатів. Моя громада була невдячною, і всі мої молитви здавалися марними. Умить все, що я проповідував, виявилося фальшивим, бо це не діяло в моєму власному житті. Тепер я залишив служіння на час, доки зможу визначитися».

Із досвіду скажу, що дуже мало таких служителів взагалі повертаються. Чому? Вони тримають образу на Бога! Вони кажуть: «Я все робив правильно. Але вийшло не так, як я сподівався. Я був вірний Йому, але Він підвів мене».

Нещодавно мені в руки потрапила біографія однієї місіонерської сім’ї за назвою «Еггі». Ця дивовижна історія так захопила моє серце, що я прочитав її на одному подиху. Тож хочу переповісти цю історію для вас, бо вона наочно ілюструє руйнівну силу злісного невдоволення в серці християнина.

Покликання

1921 року дві молоді подружні пари зі Стокгольму, Швеція, відповіли на Божий заклик їхати на місіонерське поле до Африки. Вони були членами Філадельфійської п’ятидесятницької церкви, яка посилала місіонерів у різні куточки світу. Під час одного з місіонерських служінь ці дві пари отримали одкровення їхати до Бельгійського Конго (нині Заїр).

Їх звали Давид і Сві Флад, Джоул та Берта Еріксон. Сві Флад була всього 1 метр 37 сантиметрів заввишки, а ще була відомою співачкою у Швеції. Але обидві пари віддали все, щоб покласти свої життя за Євангелію.

Коли вони прибули до Бельгійського Конго, то прийшли до місцевої місіонерської станції. Потім узяли провізію й буквально протоптували шлях крізь заповнені комахами ліси. Давид і Сві мали дворічного сина Давида, якого мусили нести на своїх плечах. У дорозі обидві сім’ї заразилися малярією, але вони йшли вперед із величезними зусиллями, маючи бажання віддати й своє життя за Господа.

Нарешті вони досягли одного села в глибині країни. Однак, на їхній подив, люди не захотіли впустити їх, вони сказали місіонерам: «Ми не можемо дозволити білим людям зайти сюди, бо наші боги образяться».

Тому сім’ї вирушили до іншого села — але й там їх не прийняли.

Оскільки навколо вже не було інших сіл, знесилені сім’ї не мали іншого вибору, як тільки запинитися в джунглях. Вони вирубали серед гірських джунглів ділянку й збудували глиняні хатини, які стали їхнім притулком.

Під час цих кількох місяців життя в джунглях усі вони потерпали від самотності, хвороб та фізичного виснаження. Маленький Давид став дуже хворим. До того ж у них не було майже жодних стосунків із жителями сіл. Тож приблизно через шість місяців Джоул і Берта Еріксони вирішили повернутися на місіонерську станцію. Вони переконували подружжя Фладів зробити так само, але Сві не могла подорожувати, тому що вона недавно завагітніла. А малярія в ній ще більше прогресувала. Крім того, Давид сказав: «Я хочу, щоб моя дитина народилася в Африці. Я прийшов сюди, щоб покласти своє життя тут». Тому подружжя Фладів попрощалося зі своїми друзями, які вирішили повернутися на станцію, і їм потрібно було пройти шлях завдовжки сто миль.

Розчарування

Протягом кількох місяців Сві терпіла жахливу температуру. Але, незважаючи на це все, вона вірно служила маленькому африканському хлопчику, який приходив до них із одного села. У їхньому служінні цей хлопчик був єдиним, хто навернувся до Господа. Він приносив фрукти для сім’ї. Коли Сві розповідала йому про Бога, то хлопчик просто посміхався їй у відповідь. Місіонери навіть не знали, чи розуміє він їх.

Малярія, на яку хворіла Сві, стала настільки агресивною, що прикувала її до ліжка. Коли ж настав час народжувати, вона народила здорову дівчинку. Та через тиждень Сві вже була на межі смерті. В останні хвилини життя вона прошепотіла Давидові: «Назви нашу дочку Айна» — і померла.

Давид Флад був дуже вражений смертю своєї дружини. Зібравши всі свої сили, він узяв колоду й зробив труну для Сві — і в примітивній могилі на схилі гори поховав свою кохану дружину.

Коли Давид стояв біля її могили, то подивився на свого маленького сина, який стояв поруч із ним, а потім почув плач маленької дочки з глиняної хатини, — і раптом йому стало на серці дуже гірко, злість підкотила до горла, і він, не можучи опанувати себе, став кричачи: «Чому Ти дозволив цьому статися, Боже? Ми прийшли сюди, щоби служити Тобі! Моя дружина була такою добро, такою талановитою. І тепер вона лежить тут, мертва, у свої двадцять сім років. Тепер у мене дворічний син, про якого мені буде важко дбати, і залишена без матері маленька дочка. І після перебування більше року в цих джунглях усе, що ми можемо показати, — це один-єдиний сільський хлопчик, який, можливо, навіть не розумів, що ми йому говорили. Ти підвів мене, Боже! Яка марна трата часу! Яка даремна трата життя!»

Відразу після цього Давид Флад найняв носіїв-провідників із мешканців села й вирушив із дітьми на місіонерську станцію. Коли він зустрів сім’ю Еріксонів, то вилив на них увесь свій гнів: «Я йду! Я більше не можу впоратися з цими дітьми. Я забираю сина з собою у Швецію, а дочку залишаю тут, із вами». І він залишив Айну для виховання сім’ї Еріксонів.

Пливучи до Стокгольма, Давид стояв на палубі й нарікав на Бога. Колись він казав усім, що вирушає до Африки, щоби бути мучеником, завойовувати людей для Христа, чого б це йому не вартувало. І ось тепер повертається — понівечений і зламаний. Давид був переконаний у своїй вірності Богові, але вважав, що Бог «винагородив» його за це повною зневагою.

Коли він повернувся до Стокгольма, то вирішив вести міжнародний бізнес, щоб зрештою знайти своє щастя.

Давид попереджав усіх, хто був навколо нього, щоб навіть не вимовляли слова «Бог» у його присутності. Коли ж хтось вимовляв, то він впадав у гнів — і на його шиї видувалися жили. Зрештою став сильно пити.

Айна-Еггі

Невдовзі після того, як він залишив Африку, його друзі Еріксони раптово померли, можливо, отруєні вождем місцевого села. А маленьку Айну передали одній американській родині — прекрасним людям, моїм знайомим, яких звали Артур та Ганна Берги. Вони взяли Айну із собою в село Массісі на півночі Конго й мам стали називати її Еггі.

Незабаром маленька Еггі вивчила мову суахілі й гралася з місцевими дітьми. А оскільки часто залишалася наодинці з собою, то навчилася грати зі своєю уявою. Вона уявляла, ніби має чотирьох братів і сестру, давала їм вигадані імена, накривала для них стіл і розмовляла з ними. А ще уявляла, як сестра постійно шукає її.

Коли ж сім’я Бергів повернулася в Америку, в Мінеаполіс, то забрала Еггі з собою. Там вони й залишилися жити. Еггі виросла й вийшла заміж за Дівея Харста, який згодом став президентом Північно-західного біблійного коледжу Асамблей Божих у Мінеаполісі.

Зустрічі, що змінили життя

Протягом сорока років Еггі намагалася знайти свого батька, але безуспішно! Вона не знала, що її батько одружився знову, цього разу з молодшою сестрою Сві, яка не була навернена до Бога. І тепер він мав ще п’ятеро дітей — четверо синів і дочку (саме так, як Еггі уявляла).

Якось Біблійна школа дала відрядження її чоловікові на поїздку в Швецію. Це дало їй шанс поїхати з ним і знайти батька. Перетнувши Атлантику, ця пара провела день у Лондоні.

Коли вони проходили біля Роял Алберт Холл, то побачили, що там відбувається місіонерська конференція Асамблей Божих. Зайшовши всередину, почули темношкірого проповідника, який свідчив про великі діла Божі, звершені в Заїрі — Бельгійському Конго!

Серце Еггі затріпотіло. Після зібрання вона одразу ж підійшла до проповідника й запитала його: «Чи ви знали колись місіонерів Давида та Сві Фладів?» Він відповів: «Так, Сві Флад привела мене до Господа, коли я був ще хлопчиком. Вони мали маленьку дівчинку, але я не знаю, що з нею сталося». Еггі вигукнула: «Я ця дівчинка — Еггі-Айна».

Коли проповідник почув це, він схопив руки Еггі, обійняв її та з радості заплакав. Еггі не могла повірити, що зустріла того маленького хлопчика, якому служила її мати й привела до Бога. А він виріс і став місіонером-євангелістом у своїй країні (на той час у ній уже було 110 тисяч християн, 32 місіонерські станції, кілька біблійних шкіл та лікарня на 120 місць).

Наступного дня подружжя Харстів вирушило до Стокгольма. На той час Еггі вже знала, що в неї є чотири брати та сестра. На її подив, троє братів зустріли її після приїзду в готель.

Вона запитала: «Де Давид, мій старший брат?» Вони показали на чоловіка в кінці коридору, що самотньо сидів у кріслі. Її брат Давид був згорбленим і сивим. Як і його батько, він став озлобленим і майже зруйнував своє життя алкоголем.

Коли Еггі запитала в братів про батька, то вони запалали гнівом, настільки він був зненавиджений ними. Ніхто з них не розмовляв із ним протягом кількох років.

Потім Еггі запитала: «А що з сестрою?» Брати їй дали номер її телефону — і Еггі відразу ж зателефонувала… Сестра дуже швидко приїхала до Еггі в готель і міцно обійняла її. Вона сказала: «Усе своє життя я мріяла про тебе. Я розкладала карту світу, ставила на неї іграшкову машину та уявляла, що їду, щоб знайти тебе».

Сестра також ненавиділа свого батька Давида Флада. Але пообіцяла Еггі допомогти знайти його. Тож вони нарешті в одному з бідних районів Стокгольма знайшли будинок, що вріс у землю, у якому жив батько. Коли вони зайшли в хатину, то побачили скрізь розкидані пляшки з-під лікеру. У кутку на розкладачці лежав він — колишній місіонер Давид Флад. Йому вже було сімдесят три роки. Він хворів на діабет та параліч, катаракта вкрила обидва його ока.

Еггі впала біля нього плачучи: «Тату, я твоя маленька дівчинка, яку ти залишив у Африці». Він повернувся до неї. Сльози виступили на його очах. «Я б ніколи не залишив тебе. Просто не міг упоратися з вами двома», — сказав він. Еггі відповіла: «Нічого страшного, тату, Бог подбав про мене».

І раптом батькове обличчя потемніло. «Бог не подбав про тебе, — закричав він. — Він зруйнував нашу сім’ю! Він привів нас до Африки, а потім зрадив нас. Не було ніякої користі з того, що ми були там. Це було втрачене життя!»

Еггі розповіла йому про чорного проповідника, якого вони зустріли в Лондоні, про те, що його країна була євангелізована через нього. «Це правда, тату, — сказала вона. — Кожен знає про навернення цього маленького хлопчика. Ця історія була надрукована в багатьох газетах».

Раптом Дух Святий зійшов на Давида — і він розчулився. Сльози жалю та покаяння потекли по його щоках. Бог відновив його.

Невдовзі після цієї зустрічі Давид Флад помер. І хоча його стосунки з Господом відновилися, єдине, що він залишив після себе — це руїни.

Його єдина спадщина — п’ятеро дітей, усі неспасенні та неймовірно озлоблені.

Коли Еггі писала цю історію, у неї став розвиватися рак. Як тільки вона закінчила її написання, то відійшла до Господа.

Причини озлоблення на Бога

Нині багато християн живуть, як той Давид Флат. Вони розчаровані, розтрощені та сповнені ненависті до Бога. Розчарування — це те почуття, яке започатковує озлоблення проти Бога. Багато християн думають, ніби мають право сердитися на Бога. Вони думають: «Я молюся, читаю Біблію, я слухняний Божому Слову. Чому ж усі ці проблеми прийшли в моє життя? Чому я не бачу благословень Божих, обіцяних мені? Він обманув мене!»

Є небезпека дійти до такої точки, коли ти стаєш недоступним. Це та межа, де ніхто й ніщо не зможе втішити тебе!

Коли ми приховуємо від Бога й часто навіть від самих себе свої запитання та скарги занадто довго, то вони можуть перетвориться на роздратування. А це роздратування перетворюється на гіркоту, і зрештою гіркота перетворюється на гнів. Тоді ми перестаємо чути Бога. Слово Боже вже не впливає на нас. І ніхто: ні друг, ні пастор, ні жоден чоловік не можуть досягнути нас. Ми відключаємо всі наші духовні канали.

Надія є

Боже Слово каже, що є надія! «Стримай голос свій від голосіння, і від сльози свої очі, бо є нагорода для чину твого, говорить Господь…» (Єр.31:16). Іншими словами: «Припини плакати, перестань скаржитися. Я винагороджу тебе за твою вірність».

«Отож, брати любі мої, будьте міцні, непохитні, збагачуйтесь завжди в Господньому ділі, знаючи, що ваша праця не марнотна у Господі!» (1Кор.15:58). Улюблені, ваші плачі та молитви не були марними! Усі ваші болі та сльози були для певної мети.

Бог каже тобі: «Ти думаєш, що вже все. Але ти бачиш лише обставини — падіння, руїни, безплідність. Тож ти кажеш, що це кінець! Але Я говорю, що це початок! Я бачу нагороду, яку збираюся вилити на тебе. Я маю щось добре для тебе — чудові речі. Тому перестань плакати!»

Дозволь Божому Духу зцілити тебе від усієї гіркоти, гніву та дратівливості допоки вони не зруйнували тебе!

Ти можеш бачити тільки руїни у своєму житті, але Він бачить усе відновленим! Дозволь Йому відновити ті руїни, які оточують тебе. У Нього тільки добро щодо тебе, тому «що Він є, а тим, хто шукає Його, Він дає нагороду» (Євр.11:6).

Девід ВІЛКЕРСОН

Благовісник, 2,2023