Ігор Семенюк: «Місія душеопікуна —
взяти за руку і провести через біль у Божу присутність»

Ігор Семенюк — богослов, освітянин, президент Євангельського теологічного університету (м. Київ) та пастор церкви «Надія поколінь» (м. Запоріжжя). У своїй нещодавно виданій книзі «Допоможіть мені це подолати» служитель розглядає різні психологічні травми, а також шляхи до зцілення на прикладі реальних життєвих історій. Ми вирішили поговорити з автором на одну із тем, яка висвітлюється у книзі — тему домашнього насильства.

Про книгу

— Хочу почати із історії написання вашої книги. Як автор, знаю, що біль часто буває поштовхом до створення тексту. Тільки якщо для поета це вірші, то для науковця це дисертація. Власне, ви казали, що весь цей біль, до якого доторкалися як служитель, спершу спонукав вас написати наукову працю, але потім вирішили змінити формат. Розкажіть, як це було.
— Усе почалося в 2022 році. По-перше — повномасштабна війна, вона застає мене в поїзді «Київ — Запоріжжя». Друге — дзвонить пастор із США і розповідає вражаючу історію моєї знайомої (саме з неї починається книга). Її сім’ю я знав багато років і навіть уявити не міг, що дитина переживала сексуальні домагання від свого батька. Третє — знайоме подружжя втрачає свого єдиного сина від передозування наркотиками (цією історією закінчується книга). І все це відбувається впродовж одного тижня. І все це — зразкові християнські сім’ї. Невдовзі Запоріжжя наповнюється переселенцями, ми відкриваємо гуманітарний центр і починаємо їм служити. Мене як викладача на теми кризового консультування запрошують на різні заходи, присвячені зціленню від душевних ран.

Мені приходить думка написати відповідну навчальну програму для світських і духовних закладів. Але коли я почав над нею працювати, то зрозумів, що варто відійти від академічного стилю і написати книгу, яка була б доступною для кожного і могла б запалити людей до змін. Моєю метою було торкнутися найболючіших проблем суспільства — домашнього насильства, сексуального насильства, булінгу, маніпуляцій, депресії, втрати близьких через війну тощо — і показати, що є вихід і надія. У книзі поєднано три напрямки: душеопікунство, травмотерапія і психологічне консультування. Вона складається з історій людей, які пережили травмуючі події, і методології, як справитися з наслідками.

— Попри те, що книга покликана давати надію, читати її важко. Адже вона занурює в біль жертв насильства і кидає багато викликів читачу. Я порівняв би її швидше з оперативним втручанням, ніж з консервативним лікуванням. Ви з цим згідні?
— Напевно, так воно і є. Я хотів не просто поверхнево описати проблему і дати стандартні відповіді: «Молися, читай Біблію…», а зачепити за живе, показати, наскільки складні ситуації бувають у житті, кинути виклик. Можливо, навіть у когось це викличе протест. Я хотів, щоб книга поширювалася не лише в християнському середовищі, і сьогодні вона представлена також у низці світських магазинів. Адже поряд із психологічними вона пропонує душеопікунські підходи. Безсумнівно, психологія допомагає людині побачити проблему, але душеопікунство спирається на те, що є Бог, і Він може допомогти. І сьогодні багатьом людям необхідна ця надія.

Про домашнє насильство

— Читаючи книгу, я зловив себе на думці, що вона, хоча й не прямим текстом, виносить справжній вирок певним середовищам, де відбуваються злі речі. Зокрема, переходячи до теми домашнього насильства, хочу запитати: як ви вважаєте, чому навіть для церкви це незручна тема? Рідко хто називає речі своїми іменами, стає на захист скривджених. Більше того, можна зустріти вчення про те, що треба «нести свій хрест» і «не виносити сміття з хати».
— На жаль, церква, яка по ідеї повинна виробляти чітку позицію і послідовність вирішення таких проблем, сама часто не знає, як допомогти. І найперша причина цього — відсутність здорового вчення і хибне трактування Писання. В даному випадку це призводить до стигматизму, уявлення, що ти повинен все життя мучитися. Але ми не знаходимо в Біблії підтвердження такого. Потрібно враховувати контекст: деякі тексти Писання стосуються сім’ї, де кожен з партнерів знає Христа і вкладає у стосунки. Але в житті так буває далеко не завжди.

Часто саме в тих середовищах, де на подібні теми бояться говорити, виносити їх на світло, зрештою виявляються страшні злочини, які тягнулися роками. Ігнорування проблеми не вирішує її, а ускладнює. Друга причина — слабкий інститут душеопікунства. Тому його так необхідно сьогодні розвивати. Просто помолитися за людину, яка є жертвою і відпустити назад до агресора — це те саме, що сказати: «Ідіть з миром, грійтесь та їжте». Ще більш цинічно — маніпулювати і лякати Писанням, мовляв: «Не відкривай наготу свого ближнього».

Третя причина — духовний егоїзм, фарисейство. Це коли ми замовчуємо проблеми, бо переживаємо за власний авторитет: що люди скажуть? Ми ж така правильна церква — серед нас просто не може такого бути! Тому ладні закопати якнайглибше, щоб ніхто не дізнався. Тобто, ми не зацікавлені в тому, щоб бути церквою, яка цю проблему побачила, допомогла її вирішити і показала приклад для інших. Визнання проблеми не послаблює нашого авторитету, а показує, що церква — не ідеальні люди, але вони борються проти своїх недоліків, прагнуть зцілитися, змінитися, вирости.

Якщо до мене приходить жінка і розповідає, що чоловік її б’є, то я викликаю його на розмову. І тут не може бути жодного виправдання. Далі є тільки два варіанти, або він перестає це робити, або ми заявляємо в поліцію. Тому що насильство має бути зупинене.

Насильник

— Я хотів би коротко зупинитися на кожній із трьох сторін, які беруть участь в конфлікті — насильнику, жертві і спільноті, до якої вони належать. Ми говоримо про те, що насильника потрібно зупинити. Як це практично зробити?
— Якщо ми говоримо про християнську сім’ю, я вважаю найперший крок — це звернутися до пастора і розповісти про ту проблему, яка руйнує сім’ю. Часто люди цього не роблять через страх, що їх не приймуть, висміють, принизять. Цим страхом може маніпулювати як диявол, так і насильник або оточення. Поступово жертва починає смирятися з таким життям — і це просто безумство. Коли проблема визнана і висловлена, потрібно також бути готовим зробити конкретні кроки — часто болісні і непрості. Але це дорога до зцілення.

Окрема тема — чому насильник став таким. Наприклад, одна з недосліджених сфер — інтимні стосунки в християнських сім’ях. Там бувають дуже викривлені і нездорові речі. Коли близькість в кращому випадку — раз на місяць, чоловік починає дивитися порнографію, це породжує фантазії, які потім виливаються у насильство. Тому, коли чоловік знущається над жінкою, б’є дітей, займається педофілією, треба поставити питання: що його таким зробило? Бувають випадки, що насильник сам у минулому був жертвою. Звісно, це не виправдовує його власних вчинків.

Винесення проблеми на світло має за мету зупинити насильника, і зрештою — допомогти йому самому покаятися і зцілитися. Думаю, в багатьох історіях можна було уникнути трагічних наслідків, якби насильство не замовчувалося, а вчасно було визнане.

— На це дуже впливає атмосфера в спільноті. Адже часто людина боїться не так визнати гріх, як наслідків — що від неї всі відвернуться, перестануть спілкуватися, і це поставить хрест на її житті.
— Є багато речей, які варто переглянути в культурі нашої церкви. Іноді ми створюємо ніби якісь правильні стандарти, зовнішній світ, у якому живуть люди, але насправді не здогадуємося, що відбувається в них всередині. Я знаю одного чоловіка — суперпроповідник, суперпастор. І в той же час дивився порнографію і мав сексуальні стосунки на стороні. За цей час жоден з численних пророків, які були в церкві, його не докорив. Все відкрилося випадково. Чому так?

Коли хтось згрішив, ми не повинні робити його ізгоєм на останній лавці. Значний період свого служіння я працюю в системі Асамблей Бога. У них є така практика. Якщо служитель церкви потрапив у блуд чи алкогольну залежність, його, звісно, знімають зі служіння. Але після цього людину відразу беруть під опіку в спеціальній програмі «Відновлення». З нею працюють — моляться, консультують, допомагають зрозуміти чому так сталося. Тому що ціль — допомогти піднятися. Часто ми хочемо вказати на чийсь гріх, але не готові допомогти йому звільнитися.

Жертва

— Як людині правильно вибудовувати власні межі, щоб не стати жертвою насильства?
— Я б сказав, все ж є речі, від яких неможливо застрахуватися. Важко запропонувати якусь універсальну модель. Тому що є атмосфера, в якій ми виростаємо, є сім’ї, яких ми не обираємо, є непередбачувані ситуації, які складаються. Але якщо вже так сталося, що людина стала жертвою насильства, є два варіанти: це може перетворитися на її кайдани, або ж на територію для її формування. Якщо вона не мовчатиме, а боротиметься, це дасть їй зцілення і ріст над собою.

Поряд із цим, у церкві важливо давати навчання про здорові сімейні стосунки, не боятися піднімати тему інтимних стосунків, закликати людей, які мають проблеми у цих сферах, до консультацій. І, звісно, розуміти алгоритми допомоги таким сім’ям. Якщо ми будемо про це говорити, однозначно буде вплив, і люди робитимуть певні кроки. Не варто думати, що це проблеми ХХІ ст., вони були завжди. Душеопікунські напрямки, які сьогодні вивчаються, розробляються в церкві, допомагають з такими проблемами, на які раніше взагалі не зверталася увага, а люди страждали. І це має потенціал не тільки для християнського середовища.

Однією з причин, чому людина дозволяє себе принижувати, може бути нерозуміння власної цінності. Коли ж вона усвідомлюватиме свою ідентичність, то не дозволятиме себе нищити. Іноді насильство навіть інтерпретується як Божа воля, з якою треба змиритися. Але Бог не хоче такої долі для людини.

— Чи можна допомогти людині, яка сама цього не хоче? Наприклад, це може бути стан повної апатії, зламаності.
— Я думаю, в такому випадку допомогти буде дуже складно. Чи міг би Ісус Христос зцілювати людей навіть без їхньої згоди? Думаю, що так. Але чомусь Він завжди запитував: «Чого ти хочеш?», «Ти віриш, що Я можу це зробити?» Він підводив людей до того, щоб вони прийняли осмислене рішення. Тоді включається твоя віра, і ти робиш крок до Бога. Коли людина визнає проблему, це значить, вона налаштована серйозно. Якщо ж не хоче говорити, тримає в собі — вона просто не готова. І тому ідея цієї книги — якраз підштовхнути до цього рішення.

Апатія може бути результатом того, що людина робила спроби щось змінити, але в неї нічого не вийшло, тож зрештою розчарувалася. Можливо, її не почули, проігнорували, не простягнули руку. Натомість сказали: «Та це не така вже й проблема!» або «Та, всі це проходять». Тобто знецінили її індивідуальність. Апатія — це стан, коли людина змирилася з ситуацією. Вивести з цього стану непросто, але все ж знайти підхід можна — виявити чуйність, показати, що є світло в кінці тунелю.

Спільнота

— Ще одна сторона — це спільнота, серед якої відбувається насильство: родина, церква... В наведених у книзі історіях мене найбільше вражають навіть не люди, які завдають болю іншим, а оточуючі, які ніяк на це не реагують. Коли матір замість того, щоб заступитися за дитину, вигороджує педофіла. Служителі, які мали б чітко засудити насильника, підозрюють жертву. Християни, які мали б бути на боці правди, намагаються її приховати. Чому так відбувається?
— По-перше, ми банально не хочемо занурюватися у вирішення проблеми, шукаємо легкої дороги. По-друге, це наше его — сором, страх, що всі дізнаються і ми впадемо в їхніх очах. Певною мірою це частина нашої ментальності — наслідки пригноблення українців протягом всієї історії. В західних країнах такого менше. Там більша увага до індивідуальності людини.

Зрештою, вкрай дивно, коли ми більше переживаємо не про те, як врятувати сім’ю, а про те, щоб про нас люди добре думали. Сьогодні є багато тих, хто переживає болючі історії, подібні до наведених у книзі, та тільки одиниці наважуються про це заявити через тиск оточення. І щоб подолати цей тиск справді потрібні сміливість і Божа благодать.

— Що б ви порадили людині, яка, припустимо, випадково дізналася про насильство щодо когось зі своїх близьких? Адже ситуації бувають дуже делікатними, і іноді можна не допомогти, а нашкодити.
— Якби я про щось таке дізнався, то насамперед поговорив би сам на сам з цією близькою людиною. Запитав би її, чи це правда. І далі все залежить від того, чи готова ця людина робити кроки до звільнення. Адже неможливо перемогти проблему, коли ти навіть не готовий визнати, що це проблема. Перший крок — це готовність визнати, попросити про допомогу. Звісно, це буває дуже складно, але це необхідно зробити. І тоді ми можемо діяти. Якщо ж без згоди людини починати якісь розборки, це справді може завдати ще більше ран і погіршити ситуацію.

Про роль душеопікуна

— Яку роль у процесі зцілення відіграє спеціаліст-душеопікун, а яку — Бог? Адже часто в подібних випадках люблять казати: «Просто молися і Бог тобі допоможе!»
— Власне сказати: «Молися і Бог допоможе» — це не душеопікунство. В такому стані навіть молитися буває важко. Душеопікун — це той, хто, по-перше, вміє слухати, по-друге — аналізувати ситуацію. Щоб справді зрозуміти потреби людини, причини її проблем, душеопікун має знати психологію. Просто поспівчувати — це теж не душеопікунство. Потрібно запропонувати конкретні кроки до змін. У результаті консультації людина має усвідомити: «Виявляється, є вихід!»

З іншого боку, треба розуміти, що душеопікун не може вирішити проблем людини, це робить Бог. Місія душеопікуна — взяти за руку і провести через болісні моменти життя у Божу присутність. Фокусувати людину на Бозі і допомагати робити кроки до Нього. Усунути перешкоди між нею і Богом, побудувати міст. Наприклад, якщо людина не може молитися, розібратися, що саме їй заважає і як практично це подолати. Душеопікун — це провідник, рука підтримки.

І коли ти доторкнувся до Бога, отримав зцілення, наступний крок — використати свою історію, щоб допомогти іншим. Наш шлях може послужити прикладом для тих, хто проходить подібні обставини. Наприклад, воїн, який втратив на війні ногу, вже не може її повернути. Але він може допомогти іншим з ампутованими кінцівками, які вважають, що їхнє життя тепер скінчилося.

— Один із викликів, про які ви говорите в книзі — це визнати, що з будь-якої ситуації є вихід. А чи справді вихід є завжди?
— Власне для того, щоб показати, що вихід є завжди, я й зібрав дуже різнотипні історії, які представляють травми, пов’язані з різними групами і ситуаціями. Усього в книзі представлено 20 проблемних станів — це і страх смерті, і страх майбутнього, і тягарі образи, зради, невпевненості в собі… Кожну проблему ілюструє історія конкретної людини — що їй довелося пережити, і як вона стала на шлях зцілення. Також книга пропонує 10 практичних кроків до перемоги. Тому майже кожен зможе десь побачити себе і зрозуміти, що з цим можливо розібратися, що є шанс на зміни.

Розмовляв Дмитро ДОВБУШ

Більше дізнатися про служіння Ігоря Семенюка
та придбати книгу "Допоможіть мені це подолати" можна тут:

Офіційний сайт Ігоря Семенюка