Служіння Церкви в умовах війни

Про мобілізацію віруючих, волонтерство, капеланство, про церковні статути розмовляємо з керівником юридичного департаменту УЦХВЄ Ярославом КОТИЛКОМ.

Про мобілізацію

— Що важливо знати християнам про мобілізацію?
— Щодня звертаються люди з питаннями, пов’язаними з мобілізацією, не буває дня, щоб хтось не подзвонив. Тому я перерахую основні документи, які потрібно знати у зв’язку із цим.

Частина 4 статті 5 Конституції України говорить: «Якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, то виконання цього обов’язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою».

Християни віри євангельської були включені до переліку релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. Цей перелік був затверджений постановою Кабінету міністрів 10 листопада 1999 року №2066.

У відповідності з Законом України про військовий обов’язок та військову службу в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень. Однак указом Президента України про введення воєнного стану не було встановлення жодних обмежень для проходження альтернативної (невійськової) служби.

Та є ще одна проблема: Закон України про альтернативну службу передбачає заміну саме строкової військової служби на альтернативну. Але під час війни строкова служба в Україні не здійснюється. Таким чином в законодавстві виникає неузгодженість: конституційна норма є, а механізму її дії немає.

Що робити в такому випадку християнам, які отримали повістку? По-перше, потрібно звернутися із заявою до місцевої державної адміністрації про проходження альтернативної служби, оскільки це питання належить до повноважень саме місцевих органів виконавчої влади. По-друге, звернутися до ТЦК із окремою заявою, надавши підтвердження попереднього звернення до місцевої державної адміністрації та довідку про церковне членство. Тобто алгоритм досить простий, не потрібно панікувати, тим більше тікати.

Також, спілкуючись з ТЦК, можна спиратися на практику Європейського суду з прав людини — це дуже хороший інструмент для відстоювання власних прав. Рішення Європейського суду є обов’язковими для врахування нашими судами. Уже є низка рішень у подібних судових справах, наприклад: «Баятян проти Вірменії», «Стефанов проти Болгарії», «Ерчеп проти Туреччини». Висновки Європейського суду приблизно такі: «Заявник, будучи членом церкви, намагався отримати звільнення від військової служби не задля власної вигоди чи зручності, а у зв’язку зі своїми невдаваними релігійними переконаннями. Заявник ніколи не відмовлявся від виконання своїх громадянських обов’язків, а навпаки відкрито просив владу надати йому можливість пройти альтернативну службу».

Тобто якщо громадянин готовий виконати свій обов’язок перед державою, але в межах свого конституційного права на альтернативну службу, держава зобов’язана надати йому таке право. В Україні вже є багато подібних справ, і суди зазвичай стають на бік людини. Адже коли Конституція передбачає право на щось, а механізму немає, то це проблема держави, а не людини.

— Війна поставила перед християнами моральну дилему: якщо брати зброю — гріх, то треба відкрито сказати, що люди, які нас захищають — грішники. Якщо ж — не гріх, то треба йти на фронт, а не користуватися правом на альтернативну службу. Хіба це не лукавство?
— Складне питання. Напевно тут ми виходимо не стільки з колективних поглядів, скільки з індивідуальних. Тобто загальне віровчення ХВЄ не допускає користування зброєю, але при цьому є члени церкви, які служать в ЗСУ.

— Тоді виходить, що ці люди порушують віровчення церкви?
— Виходить, що це вже їхні особисті переконання. Церква це поважає і не засуджує, таких людей не вилучають із членів общини. Тобто це ніби виняток із загального віровчення, коли йдеться про захист життя. Разом із тим, є люди, які щиро дотримуються загального віровчення, вважають, що брати зброю — гріх, і скоріше підуть у в’язницю, ніж на це погодяться. Якщо ж таких переконань людина не має, то користуватися альтернативною службою справді буде лукавством.

— Чи є це власне недоліком віровчення? Чи потрібно ці речі прописати більш детально?
— У розділі «Життя людини» «Основ віровчення та богослужбової практики УЦХВЄ» вказано, що «християни євангельської віри, відповідно до своїх віросповідних переконань, мають право на альтернативну невійськову службу». Це підкреслює, по-перше, що такі переконання мають бути особистими, а не колективними, а, по-друге, що альтернативна служба — це право, а не обов’язок. Тож рішення міститься у сфері особистого сумління віруючого. Віровчення може не мати відповідей на всі життєві ситуації, замість цього воно надає основу для індивідуального судження та морального вибору. Це відображає баланс між універсальними принципами віровчення та індивідуальною совістю, а також здатністю місцевих церков адаптуватися до складних реалій сучасного світу. У Євангелії від Марка (2:23-27) описано історію, як учні Христа їли колоски в суботу, порушуючи Закон. Христос, відповідаючи на зауваження, згадав Давида, який, порушуючи Закон, врятував своє життя та життя тих, хто був із ним.

Ісус підсумував: «Субота створена для людини, а не людина для суботи». Захист життя має найвищий пріоритет, який покладається на саму людину. Віровчення не обмежує права на необхідну оборону чи права віруючого звертатися за захистом, зокрема до поліції, суду, що гарантовано законодавством, і для цього не потрібно прописувати додаткові пояснення у віровченні.

Про волонтерство

— Від яких помилок ви застерегли б християнських волонтерів у їхній діяльності?
— Справді, церкви не завжди вміють правильно використовувати цей інструмент — волонтерство. Перше, що я би порадив, — прочитати Закон України про волонтерство, який, зокрема, визначає, що волонтерська діяльність є добровільною, соціальною і неприбутковою. Також цей закон передбачає низку пільг для волонтерів, наприклад, державні виплати в разі поранення чи загибелі в зоні бойових дій. На практиці ж ніхто нічого не отримує, тому що волонтери не оформлені офіційно.

Тут теж є свій алгоритм. По-перше, церква повинна звернутися до Національної соціальної сервісної служби України — це державний орган, який веде реєстр волонтерів. Подається заява з проханням про включення церкви до переліку організацій, що залучають до своєї діяльності волонтерів. Разом із заявою подається виписка з ЄДР, довідка про неприбутковість та копія церковного статуту. Після цього прийде лист-відповідь про реєстрацію.

Наступний етап — укладення договору про волонтерську діяльність між церквою і кожним волонтером. У цьому договорі прописується, чим волонтер повинен займатися, права і гарантії його діяльності та багато іншого. Потім церква подає до Національної соціальної сервісної служби України перелік своїх волонтерів: паспортні дані, номер та дату договору та з якого по яке число волонтер здійснює свою діяльність. І вже після цього церква може видати волонтерські посвідчення.

Ще один дуже важливий момент — це фінансова частина. Волонтери, які постійно мають справу зі збором коштів, можуть стикатися з блокуванням їхніх банківських рахунків. Справа в тому, що Закон України зобов’язав банки здійснювати попередній фінансовий моніторинг. Відповідно, коли відбувається підозрілий рух коштів, картка блокується, а з користувача вимагається підтвердження джерела походження коштів.

Щоб усього цього не сталося, потрібно виконати нескладні дії. По-перше, відкрити окремий банківський рахунок — так звану волонтерську картку. Після цього обов’язково потрібно піти в Податкову службу, щоб вас внесли у їхній реєстр волонтерів. У заяві ви вказуєте, зокрема, номер волонтерського рахунку. Якщо цього не зробити, то систематичне переведення коштів на картку буде розцінюватися як тіньові заробітки і обкладатиметься податками. Також якщо не оформити все правильно, можна втратити право на певні пільги, субсидії тощо. З моменту, коли податкова зареєструвала вашу заяву, кошти, які приходитимуть на картку не зараховуватимуться вам як дохід і не оподатковуватимуться.

Про капеланство

— У яких випадках християнські капелани можуть розраховувати на офіційний статус?
— Я працюю в Державній службі України з етнополітики та свободи совісті, яка якраз і видає ці мандати — документи на підтвердження капеланської діяльності. Раніше військові капелани працювали за трудовими договорами. Через війну набагато гостріше постало питання соціальних гарантій, тому в кінці 2021 року Верховна рада прийняла Закон про службу військового капеланства, який передбачає, зокрема, що військовий капелан — це офіцер.

Згаданий закон передбачає квоту військового представництва. Розрахунок кількості капеланів здійснюється за принципом 90% і за принципом 10%. Принцип 90% реалізується через анкетування особового складу. 2022 року в Збройних силах України, Національній гвардії та Державній прикордонній службі було проведено опитування щодо релігійної приналежності військовослужбовців. Таким чином, зокрема для ЗСУ, було визначено 624 військових капелани. Православна церква України отримала 494 мандати, Українська автокефальна церква — 15, Руська православна церква — 2, Незалежні православні громади — 3, Українська греко-католицька церква — 91, Мукачівська єпархія греко-католицької церкви — 1, Римо-католицька церква — 11, Вірменська католицька церква — 1, Всеукраїнський союз євангельських християн-баптистів — 3, Українська церква християн віри євангельської — 1, Духовне управління мусульман — 1. Це 90% від усіх капеланів.

Принцип 10% здійснюється за особистою квотою начальника Служби військового капеланства, яка становить 62 мандати. УЦХВЄ отримала 5 із них, але поки що реалізувала тільки 4. Отримати квоту — добре, але вміти нею скористатися — ще краще. В принципі ми можемо отримати навіть більше місць, але це залежить не тільки від бажання, а й від відповідності певним формальним вимогам. Оскільки капелан є офіцером, то людина, яка претендує на цю посаду, повинна мати вищу світську освіту. Друга умова — вища богословська освіта (щоправда, ця вимога тимчасово призупинена до 2026 року). Військова підготовка необов’язкова. Крім того, щоб стати капеланом за квотою начальника Служби військового капеланства, потрібно отримати характеристику від конкретного військового формування. Ця характеристика спершу надсилається в Міністерство оборони, воно надсилає її в Державну службу з етнополітики та свободи совісті, а вона — до Релігійного центру, де й приймається остаточне рішення щодо квоти.

— Наскільки коректно називатися капеланом, не маючи офіційного статусу?
— Власне, слово «капелан» означає — служитель. До речі, окрім згаданих вимог, варто зауважити, що капеланом може бути тільки людина, яка має сан. Сьогодні в Україні розвивається не тільки військове капеланство, просто на ньому найбільше акцентують, але також діє пенітенціарне капеланство, медичне капеланство, поліцейське капеланство. І там можна служити, просто не всі церкви про це знають і хочуть це робити.

Загалом я розділив би усіх капеланів на офіційних капеланів та капеланів-волонтерів. Але останні переважно не оформлені належним чином навіть як волонтери. Тим більше не так багато бажаючих отримати офіційний статус капелана, адже це означає не просто завезти іноді гуманітарну допомогу, а постійно бути з військовими. Ти не можеш поїхати додому, коли захотів, а служиш на рівні з усіма. Щодо капеланів-волонтерів, то вони обмежені у своєму служінні, їх навіть не завжди на територію військової частини пропустять.

Про церковні статути

— Які головні прогалини ви спостерігали в церковних статутах? Що потрібно змінювати?
— Помісні церкви не завжди приділяють належну увагу оформленню статутів, вважають, що головне церкву зареєструвати, а далі «якось воно буде»… Але на практиці нерідко виникають конфліктні ситуації, які можна було б вирішити ще на етапі написання статуту. Є низка поширених помилок, на які я хотів би звернути увагу.

Часто укладачі статуту, не бажаючи ускладнювати собі життя, просто переписують закон. Але це погано, тому що закон може змінитися, тоді статут вже не відповідатиме закону, і доведеться все переписувати.

Буває недостатня деталізація певних положень статуту, наприклад, щодо виборів керівника громади. І коли доходить справа до виборів пастора, заглядають в статут, а там нічого не прописано. А ще після виборів потрібно зареєструвати зміни, а реєстратор їх не приймає, тому що протокол зборів не відповідає статуту.

Також часто не прописують порядок прийняття в члени церкви: хто приймає, яким чином це відбувається, особливо, якщо йдеться про перехід з інших церков. Це саме стосується дисциплінування: хто, за які вчинки та яким чином притягується до церковного дисциплінування? Як і ким воно знімається? Іноді доходить до світських судів, і якщо не в порядку статут, то можуть бути проблеми.

Про це не дуже люблять говорити, але напевно найчастіше виникають конфлікти навколо майна, тому це один із найважливіших пунктів — хто має право розпоряджатися церковним майном, як приймаються фінансові рішення?

Важливо враховувати вимоги податкового кодексу. Часто буває, що церкву зареєстрували, пройшли всі етапи, вкінці приходять у податкову, щоб оформити статус неприбуткової організації, але отримують відмову, бо, наприклад, забули прописати в статуті обов’язкові пункти щодо ліквідації общини чи розподілення надходжень. І це може зрештою заблокувати діяльність всієї церкви.

Також у тексті статуту буває неузгодженість між відповідальністю і повноваженнями. Наприклад, прописано за що відповідальний пастор, але не прописано, що він має право це здійснювати.

Ще я би зазначив, що варто у статуті детально прописувати позиції, які стосуються шлюбу, вінчання. Зокрема, що церква дозволяє шлюб тільки між членами церкви, між чоловіком і жінкою. Або що вінчання здійснюється тільки на підставі своїх внутрішніх документів, наприклад, положення про шлюб. Щоб потім не було проблем, якщо зміниться законодавство щодо одностатевих шлюбів. Бо після того, як новий закон прийнято, вже можуть не дозволити внести зміни до статуту.

Розмовляв Дмитро ДОВБУШ

Благовісник, 4,2023