Адам МЕЛЬНИК: «Казати, що у нас війна, і через те опустити руки, буде неправильно»

Адам Мефодійович Мельник — відомий підприємець із Миколаївщини. Сфера його діяльності — чи не найбільш благородна зі всіх занять. Він фермер, працівник землі — землі, яка годує мільярди людей. Україна особливо багата родючими землями й працьовитими землеробами. Це чи не найбільше багатство та благословення Боже.

Але нині українська земля переживає страшний та болючий період. Порита окопами, повісплена вибухами, заражена тисячами вибухонебезпечних предметів сусіда-загарбника. Земля, яка за задумом Творця повинна давати життя всьому сущому, сьогодні дає смерть…

Війна зруйнувала основний бізнес Адама Мефодійовича. Землі фермера потрапили під окупацію. Його поля та агропідприємство довгих вісім місяців, аж до визволення Херсону перебували в руках ворога.

Про те, як тепер живеться Адаму МЕЛЬНИКУ — фермеру, бізнесмену та християнину,
наша розмова.

— Адаме Мефодійовичу, насамперед, розкажіть про свій фермерський бізнес: яким він був до війни та який тепер?
— Свій бізнес я розпочав у 1993 році. Тоді отримав на Миколаївщині землю, 64 гектари. Починали з малого: із тих 64 гектарів обробляли лише 15. Робота на землі важка, техніки не було, розуміння не було. Але ми працювали. Дякувати Богу, я виріс на Рівненщині як син хорошого господаря: мій батько тримав худобу, мав коні, хоча тоді не можна було їх мати. Так що я звиклий до праці на землі. Тож починали з 15 гектарів, потім — 30, далі — 60.

Коли я розпочинав своє фермерство, Бог дав мені хорошого компаньйона. Він югослав, біженець. Я його й раніше знав. А коли в його країні розпочалася війна, то він перебрався в Україну, жив у мене. Він професійний агроном. Я ж не маю агрономічної освіти. Так утворилася компанія «Владам» — від наших імен: Влад і Адам. Ми разом працювали три роки, а коли зміцнилися, то стали працювати окремо. Отак потихеньку розвивалися. Кожен рік ми щось здобували: техніку, засоби праці, обладнання. Потім прийшла пора освоювати крапельне зрошування, яке стало революцією в агробізнесі, особливо у вирощуванні овочів. Ми ж вирощували лиш овочі. Тепер для сівообороту сіємо й зернові. То важка праця. Поступово розширювалися, я вже мав дві бригади. Потім зрозумів, що добре було б запровадити виробництво насіння та переробку. Так у нас з’явився консервний завод із виробництва соків.

Коли ж настала війна, усе зупинилося. На наші землі зайшли росіяни й вісім місяців там панували. Усе розбили, розламали, вкрали. Була тракторна бригада, майстерня — трактори, техніку, станки повивозили, все розтрощили. Ми мали навіть власну їдальню. Коли вони пішли, то після себе залишили в землі багато мін. Це все треба було прибрати. Приїжджали військові, добровольці, які те поле розмінували. Біля Миколаєва військові три місяці розміновували. Ці поля поки що пустують, бо там яма на ямі від розірваних снарядів та ракет. Починати потрібно все з нуля.

Минулого року я на Вінничині взяв землю в суборенду. Працівники порозходилися, дехто виїхав за кордон. Так що кадри теж готуємо з нуля. Були хороші агрономи, пороз’їжджалися, нелегко тепер повернутися. Тому хорошого тракториста ставлю керівником. Одного чоловіка, він працює з 1994 року, я поставив директором фермерського господарства — і він на цій посаді й донині.

— У нинішній ситуації важко щось прогнозувати чи планувати, але все ж таки — які у вас плани на майбутнє як бізнесмена та християнина?
— У Біблії написано: «Хто дивиться на погоду, тому не сіяти». Тепер важкий час не тільки для мене, але й для всіх землеробів: ціни немає, покупців немає, ринок стоїть. Цього року осінь у нас була дуже суха, але я бачив, як віруючі люди сіяли в суху землю з надією, що Бог дасть дощ — і все зійде. У нас два місяці не було дощу, а люди сіяли, переживали, плакали, молилися — і Бог дав дощ. Через тиждень поля зазеленіли. Це доказ того, що землеробу потрібно сіяти, коли для цього прийшов час — і свого часу пожнемо. А коли й не пожнемо, то все одно робимо свою роботу, надіючись на Бога. Дивитися й казати, що в нас війна, опустити руки буде неправильно. Я особисто та мої колеги-християни сіємо й надіємося на Божу милість і допомогу.

У мене на полі ще є морква та буряк (це станом на середину листопада — прим. ред.), і хоч немає ціни, люди збідніли, але ми їх збираємо й надіємося з Божою поміччю вижити. Важливо й те, що даємо людям роботу — у нас працює близько 100 чоловік. Даємо можливість заробити. Люди приїздять із місць, які обстрілюються, із Херсону зокрема. Нам треба зібрати з поля — а людям потрібний заробіток і хліб.

— В одному з останніх інтерв’ю ви сказали, що війна й проблеми з бізнесом вас «чогось навчили». Чого саме війна навчила?
— Навчила цінувати. Цінувати насамперед життя, цінувати людей, цінувати родину. Колись, наприклад, надіялися на себе. Як було раніше? Кожен підприємець розробляє бізнес-план і по ньому працює. Тепер бізнес-план робиться з молитвою, з надією на Бога. Колись ми планували на рік-два, якщо проєкт серйозний — то й на три. Нині прийшов час, коли плануємо на один день, на тиждень, на місяць. Але плануємо, надіємося, працюємо. Плани-проєкти на 3 роки відійшли на другий план, тепер пройшов день — і слава Богу.

— Ваші поради тим, хто потрапив у таку, як у вас, ситуацію.
— У Книзі Приповістей написано, що пригноблений дух сушить кості. Так, це правда. Я невеликий порадник тут, бо сам перебуваю в нелегкій ситуації, але молюся й маю надію на майбутнє. Бог не залишить без милості. Я розумію тих, хто втратив домівку, їхню ситуацію та їхню пригнобленість.

Я був на одному зі служінь, на якому єпископ Анатолій Безкровний розповідав, як він їхав машиною, а в неї ззаду в’їхала інша машина. Той чоловік дуже розстроївся, аж кричав, хоч і розумів, що сам винен. Єпископ став його заспокоювати, а він каже: «Так-так, ти мене заспокоюєш, а та машина — це все, що в мене залишилося… Мав дім, бізнес, усе для життя — нічого вже немає. Став біженцем — ото сів у машину та їду в Чернівці, а тут отаке…» Служитель міг би зробити все по-справедливому — викликати поліцію, оформити як слід. Але настав час співчувати ділами, підтримувати не лише молитвою. Він сказав тому нещасному чоловікові: «Я не маю претензій. Нехай Бог тебе благословить».

При зустрічах нас часто запитують: «Як ти?» Нещодавно в магазині до мене підійшов чоловік, якого й не пам’ятаю, привітався й запитав: «Як ви?» Я його обійняв, узяв за руку, кажу: «По милості Божій. От бачиш: прийшов у магазин, щось купую, значить, уже непогано…» Коли я його благословив, у нього аж засвітилися очі.

Сьогодні час співчувати й благословляти людей.

— Що залежить від нас, щоб у суспільстві, у якому живемо, була справедливість?
— Відповідь тут дуже проста: самим чинити по-справедливому. Це головне, що ми можемо зробити.

Нещодавно ми з дружиною були на лікуванні в іншій країні. В їдальні за столом зустрілися з двома жінками. Вони виявилися чеченками. Біженці. Коли ми під час розмови балакали з ними, благословляли їх, вони нам відкрилися. Вони розповідали, яка біда в них була 20 років тому. Вони живуть у Франції, задіяні в соціальному служінні. Нам можна було б по-іншому поставитися до них, відсторонитися через те, що відбувається тепер між Україною та Чечнею. Якщо по-справедливому, то ми мали б навіть не сидіти за одним столом. Але ми співчували їм в їхньому горі, яке сталося ще 20 років тому, були прихильними до них. І коли ми приходили в їдальню, то чекали один на одного, щоб не просто їсти разом, а поспілкуватися. Ми молилися за них, благословляли їх — і за два тижні вони позбулися деяких забобонних звичок. Ми побачили, що біда не лише в Україні. Коли хочемо, щоб із нами добре чинили люди, так і ми чинімо. Це і буде по-справедливому.

Розмовляв Юрій ВАВРИНЮК

Благовісник, 4,2023