Андрій Лисенко: «Пробудження... десь зовсім поруч»

Про те, як живе прифронтове Запоріжжя, про життя та служіння місцевих церков розповідає старший пресвітер Запорізького об’єднання УЦХВЄ єпископ Андрій Петрович ЛИСЕНКО.

— Чи ви допускали, що буде війна, та яка ваша найперша реакція, коли вона розпочалася?
— Перед початком війни ми, служителі, мали zoom-зустріч, і нас попереджали, що може розпочатися війна. Я прийняв цю новину серйозно, але все одно сам початок війни був для мене неочікуваним. Звичайно, хвилювався, молився, не знав спочатку, що робити але Бог дав спокій. Через кілька дні зібрав служителів, щоб вирішити, як будемо жити далі та що робитимемо. Оскільки було введено комендантську годину й люди не могли збиратися як звичайно, тому вирішили проводити молитву щодня зранку об 11-й годині. Тож на півтори-дві години всі, хто міг, сходилися молитися.

— Чи спостерігалася паніка?
— Ворог наступав, дуже швидко окупував території Запорізької області. Багато людей у страху все кидали й тікали, автошляхи були просто переповнені. У магазинах — величезні черги, скуповувалося все підряд. Тож паніка була.

— Що ви робили, щоб запобігти панічним настроям серед християн?
— Я розумів, що як єпископ відповідальний за церкви, за людей, тому повинен згуртувати пасторів, церкви й робити все можливе, щоб віруючі могли відчувати єдність, турботу й не сумнівалися в Божому захисті. Що я й намагався робити.

За все хвала Богові. Ми до цієї ситуації не дуже були готові, але Бог давав мудрість, що треба робити. Давав нам спрямування молитов, про що говорити людям, як їх заспокоювати.

— Які конкретно рішення ви приймали щодо ситуації?
— Звичайно, рішення приймав я не сам.

Було в нас багато пасторських зустрічей. Бував на них і тодішній старший єпископ Михайло Паночко. Ми обговорювали поточну ситуацію, вирішували, що нам робити. Зокрема було прийнято рішення виїжджати з окупованих ворогом територій та прифронтових. Щодо Запоріжжя, то в нас не було розуміння, куди дійде ворог, чи захопить місто. Тому домовилися, що якщо частина міста буде зайнята загарбниками, то будемо виїжджати. У нас був свій транспорт, я ще домовився з деякими людьми, які мають транспортні засоби, допомогти нам у разі окупації евакуювати церкви з міста. З милості Божої Запоріжжя не було захоплене.

— Розкажіть про ваші практичні дії в ситуації війни.
— Ми не тільки молимося, але й виконуємо благодійну роботу, допомагаємо людям.

Зокрема в церковних приміщеннях поставили ліжка і приймали тих, хто втікав від війни. Ми годували біженців, допомагали чим могли.

Коли люди тікали з Херсона та з інших міст та сіл, зокрема з Маріуполя, то за день у Запоріжжя заїжджало до 3000 людей. Правда, ми могли попіклуватися тільки частиною з них. А рештою піклувалися інші церкви та організації.

Ті, хто приїхав у наше місто, не всі покинули його, багато хто залишився в ньому. Казали, що не хочуть їхати далі. Хоча в нашому місті небезпечно, часто бувають обстріли, майже кожен день. Буває, що по декілька разів залітають ракети.

У нашій області є зони дуже небезпечні для життя. Там поруйновані будинки. Звідти люди виїхали. Ми допомагали їм виїжджати на захід України та за кордон. Розуміємо, що в цій важкій ситуації церква повинна служити знедоленим людям, зокрема тим, що залишилися в прифронтовій зоні. Уже сотні разів відвідували ті місця — завозимо продукти та інше, потрібне для життя. Це дуже небезпечно, було, що потрапляли під обстріл.

Звичайно, що з таким обсягом роботи ми б самі не впоралися. Брати із заходу України доставляють нам потрібне для допомоги, за що ми їм щиро дякуємо. Господь турбував людей із різних країн — і вони допомагали нам грошима і всім іншим, щоб ми могли повноцінно служити людям. У цьому я бачу милість Божу.

Дуже багато праці! Тому збираємося ми, пастори, обговорюємо ситуацію, ділимося досвідом, вчимося проводити душеопікунські бесіди, бо багато людей збентежені й не розуміють, як вийти зі стресової ситуації. Робимо, що можливо, надіємося, що Господь дасть нам мудрість. Ми на ходу вчимося не тільки того, як зібрати людей, але і як про них піклуватися.

— Яка ситуація з місцевими церквами області в цей час?
— У нас діє 18 церков об’єднання. На жаль, 21 церква залишилася в окупації. Там молитовні будинки захопили майже всі. Багато віруючих, служителів виїхало, але ще проводяться невеличкі домашні зібрання.

Дуже багато людей приходить у церкви. Ми проводимо зібрання вже в два потоки, так само і в інших церквах. Зали заповнені, люди шукають Бога, відкриті. Частина людей шукає прихистку, допомоги. Ми бачимо, що це саме той час, у який ми можемо зробити для Бога багато речей. І пробудження, про яке ми молилися, якого чекаємо, воно десь зовсім поруч. Люди відкриті, щоб слухати про Бога, відкриті до віруючих, до церков. Без усякого страху приходять до нас, щоб отримати консультацію. Тому хвала Богові за консультації, за бесіди, за заняття.

Були й хрещення в наших церквах за час війни. Багато людей хочуть, щоб ця заповідь була виконана в їхньому житті, щоби бути з Богом.

— Що змінилося у вас особисто через ці події?
— Деякі мої особисті погляди на війну та моїх братів-служителів Бог відкоригував. Це стосується зокрема служби в армії та захисту своєї країни. Ми зрозуміли, що є в тому Божа воля, щоб захищати свій дім і протистояти ворогові настільки, наскільки це можливо.

— Як ви справляєтеся з психологічними навантаженнями?
— Вірю, що тільки один Бог дає силу долати втому й різні страхи. Перші півтора-два тижні діти, і не тільки вони, були дуже налякані, бігли в підвал під час обстрілів, щоб якось захиститися. Але згодом зрозуміли, чи просто звикли, що не від нас, людей, це залежить, куди воно залетить. А якщо залетить — то й підвал не поможе. Тому віддалися на милість Божу — і до цього дня маємо відносний спокій, немає якихось емоційних зривів. Тому як можемо, так і долаємо з Божою допомогою втому, різні перешкоди та виклики.

— Позитивне ставлення до євангельської церкви простих людей стало очевидним. А як ставиться влада?
— Бачимо гарне ставлення до нас і з боку влади. Вони якоюсь мірою й не очікували, що віруючі будуть так завзято допомагати державі.

Наголошую, що ставлення влади до церков дуже помінялося. Нас уже не раз просили, щоб ми надавали людям психологічну допомогу. Дають їм адреси наших церков, куди вони можуть прийти і по допомогу, і на консультацію. Довіра до церкви дуже висока, є повага до служителів, пастирів.

— Відомо, що Запоріжжя — російськомовний регіон. Чи змінилося в жителів області ставлення до «старшого брата»?
— У нашому регіоні багато людей голосували за опозицію. А тепер люди поміняли свої погляди. І ставлення до Росії дуже змінилося. Люди не очікували такої жорстокості, такої зухвалості.

Щодо мови, то церкви переважно перейшли на українську, проповіді звучать українською. Просимо, щоб і служіння відбувалися, і між собою спілкувалися українською.

Цим самим ми зможемо зберегти і державу, і утвердитися в розумінні, що саме Бог нам дав цю мову для спілкування, а ворог на неї зазіхає. Тож хоч довго наш регіон розмовляв російською, тепер у нас повсюди можна чути українську, люди вчать її — і це дуже помітно.

— Ваші побажання
— Десь глибоко надіялися, що війна не буде такою затяжною. Звичайно, буде так, як Бог дасть. А наші молитви, наші прохання, щоб нарешті закінчився цей жах і щоби Бог дав нам милість побачити ще багато добрих днів.

Зрозуміймо, що церква — це сім’я, а патріотизм — це вірність церкві, країні, у якій ми живемо, і потрібно мати любов і повагу до Бога й до того, що Бог нам дав. Слава Богові! Усім вітання!

Розмовляв Василь МАРТИНЮК

Благовісник, 4,2023