Анатолій Безкровний: «Христос має бути в центрі нашої уваги»

Продовжуємо знайомити читачів зі служінням церков ХВЄ у прифронтових областях.

Сьогоднішня наша розмова з головою Об'єднання УЦХВЄ у Донецькій та Луганській областях єпископом Анатолієм БЕЗКРОВНИМ.

— Як вас застала війна? Ви готувалися до її початку чи це для вас було неочікувано?
— Коли розпочався рух війська на кордоні, то було тривожно: розумів, що все може бути. Але не був упевненим, що почнеться щось масштабніше. У нас війна іде з 2014 року — війна гібридна. Тож я не скажу, що все передбачав, готувався. Ця повномасштабна війна для мене особисто розпочалася зненацька.

Я тоді був удома, у Покровську. Я рано прокидаюся. І мені раптом хтось подзвонив (навіть не пам’ятаю хто) і каже: «Розпочалася війна». — «Та ти що? Невже?» — «Так-так, розпочалася». Я спочатку думав, що займатимуть тільки Донецьку область — і нам буде найтяжче. А вони стали бити по всій Україні.

— Які рішення ви прийняли щодо себе, сім’ї та церков із початком повномасштабної війни?
— Я в чорних списках ДНР ще з 2014 року. У 2021 році одного брата попросив, щоб він перевірив, чи я ще перебуваю в тих списках. Він повідомив мені, що декого вже викреслили, а мене ні. Тому я сказав у церкві, що не буду залишатися в місті, бо це було би просто самогубством.

Спочатку виїхали сім'ї моїх дітей, а потім я.

Я сам виїхав тільки на 43-й день. Мені насамперед потрібно було вивезти дружину. Вона сама родом із Мар’їнки. Пережила воєнні події 2014 року. Коли тільки стали нас обстрілювати, прилетіла касетна бомба в Покровськ, це був вечір, ми були вдома. Тоді дружині стало погано, їй практично відняло ліву сторону, і мені потрібно було її терміново вивезти. Я її завіз у Чернівці на лікування. А сам повернувся в Покровськ, бо було дуже багато роботи.

— Що роблять церкви об’єднання в цей час? Як організовують свої служіння?
— Ми ще до війни допомагали біженцям, до нас приходило по 300-400 людей. Ми їх приймали, потім десь розселяли, відвозили. Орендували гуртожиток, у домі молитви поселяли, було дуже багато роботи. Ми мали досвід у цьому. Тож коли знову хлинули люди, то стали робити те саме.

Стали приїжджати волонтери, привозити гуманітарку, яку потрібно було роздавати.

Я співпрацюю з організацією «Спасемо Україну», керівник якої Микола Кулеба. Вони привозили до нас людей, а ми їх годували й потім відвозили далі. Хто мав виїхати — виїхав, а тепер дехто навіть повертається. Наприклад, з нашої церкви «Благодать» міста Покровськ із 165 членів залишилося всього 25. А на сьогодні вже до 60 членів повернулися. На зібрання приходить дуже багато людей. «Коли тривога, тоді до Бога» — ми це переживали ще з 2014 року. Люди, звичайно, йшли за допомогою — це в першу чергу. Але були ті, хто шукав Бога. Вони залишилися без нічого, тому шукали підтримки. Усі наші церкви активно працювали. Тож наповнилися новими людьми, а деякі переповнилися. І це незважаючи на те, що багато хто виїхав.

У нас в цьому році уже було три хрещення (третє — 5 серпня). Друге хрещення проводили разом із братами-баптистами, чого раніше в нас не було. Вони до нас дуже відкриті, і немає ніяких перешкод у спілкуванні. Дякувати Богу, що все так змінилося.

— Чи вплинула війна на вас особисто? На ваші погляди, ваше богослов'я тощо?
— Щодо мого богослов’я, то в мене нічого не змінилося. Я давно дійшов до висновку на підставі Божого Слова, що захищати свою родину, свою державу — це правильно. Я знаю, що багато християн і тепер часто цитують «не вбий» і таке інше. Але ще 20 років тому, читаючи Старий Заповіт, я звернув увагу на те, що Бог, Який, давши заповідь «не вбий», посилає Свій народ проти ворогів і каже їм: «Вбийте». Ісусу Навину наказав визволяти Обітовану землю — а це ж війна. Сам Давид убив багато людей, але Бог назвав його вбивцею тільки за те, що він убив Урію. Згадаймо того ж сотника Корнилія, офіцера римської окупаційної армії. Апостол Петро не сказав йому: «Тікай з армії, залиши її». Іван Хреститель давав настанови воїнам щодо їхньої служби. Про владу сказано в 13-му розділі Послання апостола Павла до римлян тощо. Тож на підставі Божого Слова це нормально — захищати свою сім’ю, свою родину, свою країну. Особисто я не зміг би вбити людину. Тому згідно зі своєю совістю я не можу взяти зброю в руки та йти когось убивати. Слава Богу, для таких, як я, є альтернатива — можеш бути санітаром чи капеланом.

— Чи відбулися зміни в ставленні до церкви у населення? Як загалом реагує воно на євангельських християн?
— Звичайно, люди різні й усякі випадки бувають. Але в основному те, що я бачу, спілкуючись з людьми, яких ми приймали, а це було до 300 людей на добу, то більшість людей просто плачуть. Особливо ті, хто по кілька місяців ховався в підвалі, у бомбосховищах, були брудні та змучені. Вони заходили в дім молитви й дивувалися, що в нас є світло й тепла вода. Були трохи пригальмованими. Наприклад, людина середніх років не може згадати, скільки їй років чи номер свого мобільного телефона. І це дуже вражає. Але я не помічав, щоб вони були дуже озлоблені й ворогували один із одним чи з нами.

— Які настрої в людей у вашому регіоні? Чи відбулися зміни в їхньому ставленні до Росії?
— На росіян стали люди дуже сердиті. Звичайно, є винятки, коли люди ожорсточили своє серце, бо слухають новини тільки російські, то вони й сьогодні, як зазомбовані, підтримують Росію. У всьому звинувачують Україну, ЗСУ. Кажуть, що це все вони стріляли. Звичайно, що ЗСУ стріляють також, але стріляють тому, що боронять свою землю.

Багато людей змінило свою думку щодо росіян. Особливо на це вплинула Буча і подібні події. Люди просто бачили, як вони жорстоко поводяться з мирними жителями, стріляють по людях, по будинках.

— Як ви долаєте втому й де берете сили для відновлення?
— Коли ти торкаєшся чужого горя, то — хочеш не хочеш — мусиш це все пропустити через себе. І, звичайно, буває важко. Я знаю рекомендації різних психологів, пробував користуватися ними. Але скажу вам — не дуже допомагає. А допомагає те, що просто поплачеш із тим, хто страждає, або вдома, коли ніхто не бачить. Шкода людей, дуже шкода, бо вельми багато горя. Дякую Богові, що є люди, які спокійно переносять біду, які тримаються в цих обставинах. Дякую Богові, що Він береже наші міста, бо тут ще не такі руйнування, як в інших. Коли хтось радіє — і я радію, а коли хтось плаче — то я можу з ним поплакати. Воно легше стає, Бог утіху дає. А ще дякую Богові за сім’ю, за дружину, за дітей. Діти мої повернулися в Покровськ. Один із моїх синів — диякон у нашій церкві, і коли мене немає вдома, то він працює, організовує роботу.

— Наведіть приклади проявів Божого захисту над вами, вашою сім’єю, церквою впродовж останнього часу.
— У наше місто був приліт великої ракети — 300-350 кг. Вибухнула десь за 700 м від нашого молитовного будинку. 29 цивільних будинків пошкоджено. До нашого будинку навіть куски землі долетіли. Дяка Богові, убитих не було, хоча там, куди вона прилетіла, були наші захисники. Їх було десятеро. Але вони чудом залишилися живими. Один із них розказував — ще трошки, і загинули б.

Місяць тому пастор-місіонер із Дружківки ночував у домі молитви — і ось вночі приліт такої ж ракети. Він був ще з одним братом. Дах знесло, вікна розбиті, гараж зруйнувало, мікроавтобус також постраждав — але брати залишилися неушкодженими. І таких свідчень можна навести багато. Що стосується інших людей, то Бог дає їм сил душевних, емоційних витримати навіть тоді, коли вони втрачають майно чи близьких. Люди самі бачать, як у цих важких обставинах їх Господь зміцнює, підтримує.

— Фактично війна на Донеччині розпочалася в 2014 році. Вона внесла свої корективи в роботу Донецького об’єднання, однак воно працювало. Розкажіть, що було зроблено за період з 2014 до 2022 року. Зокрема, чи були створені нові церкви?
— У 2014-2015 роках люди на Донбасі, на лінії розмежування, голодували, багато хто з них замерзав і помирав із голоду. Особливо важко було пенсіонерам, інвалідам, хворим. Розруха, боляче було дивитися на молодих людей — роботи немає, виплат ніяких. Нічого не було. Той же соцзабез залишився на іншому боці, і поки налагодилося все — пройшло чимало часу. Дуже був важкий період, і ми не могли нічого іншого робити — тільки розвозили продукти та іншу допомогу. Був такий випадок, що мій брат привіз допомогу в Авдіївку. Туди ніхто її не привозив, тому люди намагалися прибігти чим раніше, виламали двері в тому мікроавтобусі, хапали ті продукти. Розумієте, наскільки складна була ситуація.

Ми потім стали організовувати місіонерські школи. Працювали разом із «Церквою Божою», єпископ якої Олексій Демидович. Тож ми готували місіонерів і посилали їх по п’ятеро чоловік у ті міста, у яких ми хотіли допомагати людям. З нами працювала й місія «Спасем Україну», а також місія Вальдемара Сардачука. Таким способом ми відкривали церкви.

Вони розпочиналися як місіонерські точки, туди приходило до 10 людей, відбувалися зібрання. Таких місіонерських точок ми відкрили 25, а зібрання проводили в більш ніж 40 населених пунктах. Купували приміщення для домів молитви на Луганщині та Донеччині.

— Яка ситуація із церквами на окупованих територіях?
— На жаль, Луганщина практично вся окупована, і в нас дуже мало інформації, про те, що там відбувається. А що стосується Донеччини, то там, де окуповано, церкви зайняли окупанти й або живуть у домах молитви, або зруйнували їх чи пошкодили. Деякі церкви все-таки працюють, але там дуже скрутне становище, немає свободи. Не можна проводити євангелізації, тільки у відведений час можна провести служіння в домі молитви. У містечку Нікольське (Володарське) захопили дім молитви й на паркані вивісили величезний портрет Леніна. Кажу, що це не просто війна, це духовна війна, у ній є духовний складник. Зокрема це наступ на християнство. На церкву Христову. Тепер на підконтрольній території Донецької області є 43 церкви, а в Луганській було 15. На Луганщині через окупацію вже немає жодної, а на Донеччині залишилося тільки 28.

— Що скажете щодо душпастирської опіки в церкві?
— До нас постійно приходять люди. У нас у вівторок — день видавання гуманітарки. Люди приходять на 9:00. Спочатку проповідь, молитва. А потім видаємо продукти чи засоби гігієни. Спілкуємося з людьми. Вони ставлять багато запитань — і ми відповідаємо. Тепер багато горя, і хто може відповісти й допомогти, якщо не Бог. Ми звертаємося до людей: «Якщо у вас є потреби, підходьте, говоріть — і ми будемо молитися». Душеопікунство є, воно діє. До нас приходять багато військових. Віруючі й невіруючі. Ми з ними спілкуємося, молимося. Вони відкриваються. У них багато травм, як кажуть, переживають посттравматичний синдром. І це роблять ті ж самі служителі. Я кажу, що на них дуже велике навантаження.

— На що звернути увагу служителям у цей воєнний період?
— У мене є добрий знайомий, із яким я познайомився ще в Швеції, він був дияконом православної церкви, послідовник Олександра Меня. Ці послідовники в Ірпені проводили міжконфесійне служіння, і мене запросили сказати на тему хрещення Духом Святим. Він у 2014 році дзвонив до мене (ми й тепер спілкуємося) і каже: «Розумієш, скільки праці буде потрібно потім, щоб примирити людей». Росія дуже багато зробила шкоди Україні ще в 2014 році. Що вже говорити, сьогодні — ще більше шкоди й ще більше років потрібно працювати на зцілення людей, на зцілення взаємовідносин. На прикладі Ізраїлю й Німеччини ми знаємо, скільки років потрібно було, щоб рани загоїлися. Я дуже дякую Богові, що в нас відкрився департамент душеопікунства. Дякую Богові, що в нас відбувається навчання служителів у цьому напрямку. Цією проблемою будуть займатися й психологи світські, але вони не зможуть дати стільки, скільки душеопікун-християнин. Дуже важливо, щоби було більше таких людей. Тому в цій сфері треба багато працювати. Ще дуже багато треба працювати в соціальній сфері, допомагати людям. Ми й допомагаємо, і люди дякують. І ми говоримо, що все це ради Бога. Але потрібно працювати так, щоб людина задумалася про вічність, а вічність — це головне.

Саме Бог лікує душі, а не людина, тому потрібно привести людей до Господа.

— Чи змінилося ставлення влади до церкви?
— Раніше, коли нас збирали на якісь зустрічі представники влади, і ми приходили, то священники московського патріархату, побачивши нас, демонстративно виходили. Мовляв, або вони, або ніхто. І влада їх розуміла. З 2014 року все стало мінятися, і багато людей нам казали: «Ви не секта, ви справжня Церква. Ми пішли до православних, а вони кажуть, що в них немає нічого. А ось євангельська церква нам допомогла. Ви багато робили й робите».

У нашому регіоні авторитет євангельської церкви дуже виріс, а от православної, навпаки, впав. Вони дуже багато втратили.

У нас дуже добрі стосунки з відділом соціального забезпечення, освіти. Проводимо різні сімейні тренінги. Влада зовсім по-іншому дивиться на нас.

Представники влади мені не раз казали: «Як це ви так швидко організувалися. От ви всі волонтери». Я ж у відповідь казав, що кожен справжній християнин і є волонтером. Але все одно влада дещо зміщує акцент, кажучи, що це не християни роблять, а волонтери. Нам, християнам, потрібно говорити, що ми не просто волонтери — ми християни. Ми християни в першу чергу — і тому ми волонтери. Просто Христа показуємо.

Христос має бути в центрі нашої уваги.

— Із якими труднощами стикаються християни-біженці на заході України?
— Здебільшого ми були російськомовні й не звертали уваги на те, що треба знати українську. А тепер змінилися обставини, і ми побачили, що не так просто перейти на державну. Кажуть деякі служителі, що на побутовому рівні ще можуть розмовляти по-українськи, а ось проповідувати ще важко. Зокрема й мені, але над цим працюю, читаю українську Біблію. Я розумію людей, яким важко. Тому в цьому питанні треба підтримати людей, а не відкидати. Мені здається, деякі християни гордо насміхаються над нами, мовляв: ви такі-сякі, другий сорт. Одному з таких я навіть казав: «Ти такий патріот, але за 8 років ні разу не був на Донбасі. А я там жив усі ці роки й допомагав людям, проповідував Євангелію». Але ми все-таки намагаємося щось змінювати, намагаємося говорити по-українськи, хоч нам важко, бо це ж треба й по-українськи думати. На все потрібен час.

Розмовляв Василь МАРТИНЮК

Благовісник, 3,2023