Ілля Герасим: «Протягом війни я обійняв більше мільйона людей»

У січні 2022 року Іллю Герасима було обрано старшим пресвітером церков Харківської області. А через місяць почалася війна — і Харків опинився у вогні ворожих обстрілів. Служитель не покинув міста, попри серйозні ризики для життя, його команда активно працювала над евакуацією та гуманітарною допомогою місцевому населенню. Спілкуючись із пастором, дивувався його простоті, чутливості, оптимізму та любові до українського народу.

Пропонуємо вашій увазі розмову з людиною великого серця й незвичайної посвяти.

— Розкажіть, будь ласка, про себе. Звідки ви родом, із якої сім’ї? Як прийшли до усвідомленої віри — поступово чи через якийсь переломний момент?
— Я за національністю румун, народився в Озерному Одеської області — найбільш південній точці України. Це село утворилося близько 300 років тому з румунських емігрантів. І батько, і мама були віруючими не в першому поколінні, батько був служителем. Тому з самого дитинства я брав участь у житті церкви. Але усвідомлено прийняв Ісуса Христа як особистого Спасителя й пережив народження згори, коли мені було 16 років. Просто посеред вулиці Божий Дух відвідав мене. Якщо чесно, я саме йшов до клубу, хотів подивитися індійський фільм. Але не дійшов, Бог наповнив моє серце, я повернувся додому, обняв маму, вибачився за все й сказав, що її син — відтепер служить Господу. І з того часу повністю посвятив себе Йому.

— Ви розповідали, що, коли вам було 11 років, мама сказала, що ви будете пастором. Це було особливе відкриття чи просто її бажання?
— Точно не можу сказати. У час мого дитинства наша сім’я мала традицію проводити домашні богослужіння. На них я став проповідувати, і після однієї проповіді мама сказала, що я буду пастором. А коли мені було 16 років, через деякий час після свого навернення, я поїхав на богослужіння в Молдову й там отримав пророче слово, що стану пастором церкви. Це був 1987 рік, уже була «відлига», та все одно при СРСР бути пастором — звучало не дуже перспективно…

Я активно служив у церкві, спершу організував недільну школу, потім вів молодіжне служіння… Але в мене ніколи не було такої мрії — стати пастором. Адже я бачив, як батькові буває непросто в його служінні. Батько для мене — герой віри, дуже посвячена Господу, чесна, порядна людина. Моя матір померла, батько живий, йому 81 рік. Він — один із головних людей, які вплинули на навернення до Бога мене й моїх братів.

— Як ви потрапили з Одеської області до Харкова?
— Наш край був під Румунією, потім перейшов під СРСР. 1947 року комуністи організували штучний голод. 1946 року не було врожаю, а наступного року просто відібрали в людей зерно. Мамині батьки померли від голоду, її брат загинув на фронті наприкінці війни, і вона зі старшими сестрами лишилися сиротами. Одна з її сестер опинилася спершу в Чернівцях, а потім її забрали з собою професори-євреї, які мігрували до Харкова. Таким чином доля нашої родини пов’язалася з цим містом. Минуло багато років. Я вперше побував у Харкові з батьками в п’ятирічному віці. Потім моя старша сестра вийшла заміж і стала жити в Харкові.

У юності я вирішив не одружуватися й повністю посвятити життя Господу. Але був твердий у цьому рішенні тільки доти, доки не зустрів свою майбутню дружину. Моя жінка теж із Харкова. Ми одружилися, коли мені було майже 26 років, і деякий час прожили в Озерному. Але згодом обоє відчули спонукання від Господа переїхати в Харків. Ми закохалися в це місто, у його мешканців і досі вважаємо його найкращим в Україні. Не можемо довго бути деінде, нас знову тягне сюди. Цього року буде вже 26 років, як ми живемо в Харкові.

— Спочатку ви були членом церкви «Джерело життя», але згодом відкрили церкву «Свята Трійця», у якій зараз служите пастором. Розкажіть про це детальніше.
— У церкві «Джерело життя» я служив дияконом. У якийсь момент відчув Боже керівництво в тому, щоб відкривати нову церкву. У нас була команда з дев’яти чоловік, яких благословили на цю справу. Церква почалася з дитячої євангелізації. Ми орендували залу, куди приходило близько сотні дітей із батьками. У людей була спрага Божого Слова. Звісно, я вірив, що це Бог нас веде, але хотілося отримати підтвердження. І я вирішив: якщо за рік ми не охрестимо жодної людини, то будемо закінчувати. У перший рік прийняло хрещення 17 чоловік. Потім ще довго наша церква спеціалізувалася саме на напрямку дитячого служіння. На масові заходи приходило 500-700 учасників.

Цього року церкві «Свята Трійця» виповнюється 20 років. До війни вона налічувала 352 члени, богослужіння відбувалися в три потоки, тому що наша зала замала. Ми якраз планували будівництво нової зали на 850 чоловік, але путін нам завадив… На даний час проводимо богослужіння щодня, у червні плануємо відкривати ще один потік. Загалом із Харкова виїхало дуже багато людей, у тому числі — близько 80% членів церкви. Але згодом дехто повернувся, також приєдналися люди з інших общин. Тож кількість практично не змінилася, навіть зросла. Крім того, ми охрестили в області за цей час десь 200 чоловік.

— Зовсім недавно вас обрали старшим пресвітером церков Харківської області. Ви були готові до цієї посади чи мали вагання?
— Так, я став старшим пресвітером за місяць до війни. Довго думав над пропозицією висунути мою кандидатуру на голосування, зважував «за» й «проти», не міг вирішити до останнього моменту. Наша церква динамічно розвивалася, і я розумів, що в разі обрання доведеться думати не лише про неї, а й про інші общини області. Тобто навантаження суттєво зросте. Мені хотілося не тільки вважатися старшим пресвітером, а справді ним бути.

Незважаючи ні на що, нині я вірю, що це був Божий план. Радію щодо цього рішення й жодного дня не шкодував, що прийняв цю відповідальність. Служу й отримую насолоду від служіння.

— Розкажіть про свою сім’ю.
— У мене дуже добра дружина, її звати Вікторія, цього року буде 27 річниця нашого шлюбу. Маємо троє дітей. Старша дочка у 2022 році вийшла заміж. Наш улюблений зять — із Тернополя. Тепер він працює над тим, щоб допомогти мені перейти на українську мову. Старший син одружується цього року. Зять і син — служителі, кандидати в диякони. А молодший син — відповідальний за медіаслужіння в церкві. Радіємо, що всі наші діти — у служінні, люблять Господа й людей.

— Ви розповідали, що відчували, що буде війна, але не хотіли вірити. Наскільки несподіваним для вас було 24 лютого?
— 23 лютого ми мали богослужіння, після якого я зібрав служителів, подякував усім за працю, за весь час, проведений разом, і сказав: «Брати, почнеться війна… Ви всі вільні — візьміть своїх дітей і їдьте. Я лишаюся, хто зможе, теж лишайтеся — ми будемо годувати людей, евакуювати, рятувати…» Також дав вказівки, як діяти в разі, якщо не буде зв’язку та світла. Ми планували це про всяк випадок, але ні брати, ні я не вірили до останнього. У дусі було одне відчуття, на рівні розуму — зовсім інше.

Наступного дня о 5-й годині ранку ми прокинулися від вибухів та криків нашого молодшого сина, що розпочалася війна. Почався новий етап нашого життя… Перші дні я провів на телефоні. Потім включилися у свою звичайну працю, яку робили й до війни — приготування гарячих обідів, роздачу хліба. Але люди були в шоці, паніці, стресі. Вони просто походили повз, майже ніхто не підходив за їжею. Ми живемо на Салтівці (Салтівка — район Харкова, близько 500 тис. населення — ред.), близько до російського кордону. З 26 на 27 лютого сюди заїхала ворожа техніка, але була розбита. На початку березня стали обстрілювати будинки, усі магазини були закриті. Тоді люди стали йти до нас по продукти. Наше церковне подвір’я щодня було заповнене. Найбільше ми за день приймали 3200 чоловік. До нас за допомогою приїжджали люди на Tesla, на Land Cruiser — не просто заможні, а дуже заможні. Гроші є, а купити немає де… За весь час ми роздали близько 2,5 млн продуктових наборів. Також допомагали військовим, поліції, лікарням, пологовим будинкам…

— Як ви справлялися з такою великою кількістю людей?
— Розвиваючи нашу церкву, ми багато праці вклали в побудову команди й чіткої структури служіння — це дуже допомогло. Ми роздавали талони, а потім організовано видавали допомогу. Могли прийняти 3000 людей орієнтовно за годину. Це було критично важливо, тому що нас цілеспрямовано обстрілювали, очевидно, що розраховували влучити в натовп. Адже наша церква — єдине місце, де можна було отримати допомогу на Салтівці.

Один із важливих моментів — ми принципово не хотіли пов’язувати роздачу продуктів із богослужінням. Я переконаний, що це маніпуляція — люди повинні добровільно приходити в церкву. Допомогу ми видавали щоранку о 8-й, а бажаючих помолитися запрошували на 14-ту годину або на недільне зібрання.

— У такі критичні моменти люди шукають відповідей, у тому числі — у церкві. Ви сказали, що багато хто прийняв хрещення. Отже, люди стали більше шукати Бога?
— Загалом протягом війни ми відкрили церкви в Клиновому, Ізюмі, Есхарі, Кутузівці, Шестаковому, Мосьпановому. Плануємо в цьому році відкрити 14 церков. Люди шукають Бога. Підходили й казали: «Ми приходимо не тому, що ви роздаєте продукти, а тому, що хочемо почути Боже Слово». До церкви приходять освітяни, держслужбовці, представники влади… Люди побачили справжнє обличчя церкви, її жертовне служіння в критичний момент.

— Евакуйовувати людей у перші дні війни — наскільки це було небезпечно для життя?
— Дуже небезпечно. Власне, спочатку ми взагалі не планували роздавати продуктів. Набагато гостріше стояло питання евакуації. Усього нам вдалося евакуювати понад 25000 чоловік. Це був жах… Усім членам нашої команди (це більше 20 автомобілів) довелося побувати під обстрілами, падати на землю під час вибухів, кілька годин лежати, перечікувати бомбардування. Осколки попадали в машини під час руху, рвалися колеса. Зв’язку не було, тому ми домовилися обов’язково о 14-й збиратися в домі молитви, щоб знати, чи всі живі. Нашому життю постійно загрожувала небезпека, тільки з Божої милості ми не загинули.

Мій син на дев’ятий день війни вирішив іти в тероборону, захищати місто. Вони з другом записалися й наступного дня мали почати службу. Але вони трохи проспали — і це врятувало їм життя, тому що в призначену годину на тому місці стався вибух. Після цього син став допомагати в евакуації, сам вивіз понад 3000 людей.

Якось я поїхав у центр, щоб евакуювати одну жінку з дочкою — і почався обстріл. Тоді загинуло 15 людей, які були поруч зі мною, багато поранено.

Ми допомагали людям, які лишилися на Салтівці й жили в підвалах. Коли мій заступник вчергове повіз продукти, то знайшов записку в підвалі: «Ми — у школі». Він поїхав до школи, тільки зайшов — як прилетів літак і скинув бомбу. Усі впали на підлогу, всіяну склом. Літак розвернувся й скинув ще одну бомбу. Людей врятувало, що бомби впали в актовій залі, а вони в цей час були у фойє. Таких історій — десятки, сотні.

На жаль, протягом війни ми поховали одного з волонтерів (пастора церкви поблизу Харкова) та п’ятьох сестер із нашої церкви, яких убили росіяни.

— Наскільки масштабних руйнувань зазнало місто?
— Важко сказати точно. Є різні цифри — нараховують 2000-3000 будівель, які постраждали, із них — багато медичних закладів. Коли все вибухало, горіло — це було пекло на землі. Тепер уже багато відновлюється. Були серйозні проблеми зі світлом, теплом, у деяких місцях не було електроенергії більше року. Навіть тепер не впевнений, що скрізь відновлені мережі. Завдяки допомозі українського братерства і не тільки, ми роздали людям близько 1000 буржуйок.

Комунальні служби проявили себе як справжні герої, вони робили чудеса. Коли постійні прильоти, ти не впевнений навіть, що доживеш до обіду, а бачиш, як прибирають сміття на вулицях — це дуже надихає.

Тільки в наш дім молитви було 5 прильотів (4 попадання) касетних бомб. Це чудо, що ніхто не постраждав. В один із цих обстрілів ми якраз були в офісі з братами з Рівненщини — ледве встигли вискочити з приміщення.

— Із яких саме областей, від яких спонсорів найбільше йшла допомога на Харків?
— Найбільше нам допомогли румунські християни. І це люди, з якими я зовсім не був знайомий. Вони перші, хто почав возити нам допомогу. Потім почали допомагали з Тернополя, Луцька, Рівного, Чернівців, Львова, Івано-Франківська — переважно християни нашого об’єднання. Підключилося дуже багато церков, у тому числі з-за кордону.

— У багатьох прифронтових областях сьогодні — нестача служителів. За останній рік на Харківщині рукопоклали 4 пастори, 5 дияконів. Чи значить це, що багато служителів виїхали?
— Загалом не так багато, а дехто вже повернувся. Зокрема, щодо нашої церкви, то двоє служителів на даний момент виїхали за кордон, один — перебуває на заході України, один — на фронті. Решта 14 служителів — на місці. Причина того, що останнім часом відбулося багато рукопокладень — відкриваються нові церкви. На моє переконання, не місіонери, які часто самі ще діти, мають відкривати нові общини, а команда служителів.

— Чи змінилися стосунки церкви з іншими конфесіями?
— Так, дуже змінилися. Ми й до війни мали міжконфесійні пасторські зустрічі. Але тепер стосунки стали ще ближчими. Церкви нашого братерства мали велику перевагу щодо надання допомоги населенню — до нас приходили і баптисти, і адвентисти, і православні… Адже багато церков були закриті.

— Ви вивозили свою сім’ю з міста, але тільки на деякий час. А що взагалі вас змусило лишитися й служити, незважаючи на великий ризик?
— Хоча вони не хотіли нікуди їхати, але коли стали сильно бомбардувати з літаків, я фактично змусив дружину, дочку й молодшого сина евакуюватися. На Салтівці знаходяться три заводи, тож перебувати тут було вкрай небезпечно. Я не бачив дружину 21 день 7 годин 15 хвилин і 33 секунди. Уже сім’я возз’єдналася.

Я завжди відповідаю: ми лишилися не тому, що такі сміливі, а тому що любимо Господа й любимо людей. Я лишився заради людей і виїхав би тільки тоді, якби всі залишили місто. Я не герой. Я боявся й тепер боюся. Але не міг вчинити інакше.

Ми служили солдатам на блокпостах, допомагали продуктами, бронежилетами… Був дуже важкий період, коли здавалося, що прямо дихання диявола в нашому місті, що все пекло насувається. Ми бачили в очах військових порожнечу, у них не було надії. Потім вони зізнавалися, що їх дуже надихало, що ми лишилися в місті. Таким чином, хтось нас підтримував, когось ми підтримували, одні одними надихалися — і так трималися.

— Після звільнення Харківської області, ви стали служити в деокупованих селах. Якими були ваші перші враження від зустрічей із людьми й від того, що там побачили?
— Можу сказати дві речі: протягом війни я обійняв більше мільйона людей, і протягом війни я дуже багато плакав. Наприклад, пам’ятаю, як приїхали у звільнений Бурлук, а там раніше було багато проросійського населення. Люди нас зустрічали як рідних. Ми співали для них тільки українські пісні. Чоловіки плакали як малі діти, підходили, гладили нас… І ми плакали разом із ними. Таким було наше душпастирське служіння — менше пафосних слів, більше тепла. Ми говорили з ними мовою любові, підбадьорювали, надихали вірити в перемогу.

В іншому місці ми привезли плов, а люди боялися підходити, щоб узяти собі поїсти. Ми запрошували, але бачили, що вони чогось бояться. Потім виявилося, що їх там окупанти били прикладами, було нелюдське ставлення.

Ми й досі їздимо служити в постраждалі села й міста — не тільки по області, а й на Донбас, зокрема, під Бахмут.

— Розкажіть про гасло, яке ви часто повторюєте: «Харків — це Україна, а Україна — для Христа». Воно має якусь історію чи виникло саме собою?
— Я вірю в силу проголошення. Це гасло з’явилося в той період, коли, виходячи з дому, я не був упевнений, що повернуся. Коли всі мої родичі, друзі, служителі переконували мене виїжджати з міста. «Харкова не буде, Харків здадуть!» — казали вони. Тому я з перших днів проголошував: «Харків — це Україна». Це подібно до того, як ми проголошуємо: «Хай буде царство Твоє, хай буде воля Твоя — як на небі, так і на землі». Як написано: «Я вірив, тому говорив». Я вірив, що Бог має план для нашого міста, для нашої країни — попри всі сумніви, які приходили. Тому «Україна — для Христа!»

— Як змінила війна вас особисто?
— Як вже було сказано, я людина, яка любить планувати. І вважаю, що це правильно. Але під час війни глибоко усвідомив, що в будь-який момент усе, що ти запланував, усе, що надбав, можна втратити. І з тобою лишиться тільки одне — тісні стосунки з Господом і Його присутність у твоєму житті. Це єдине, що дає тобі безпеку.

Матеріальні цінності втрачають будь-яке значення і вплив. Я згадував про заможних людей, які приходили за хлібом, бо його ніде не можна було купити — чи в тебе тисяча доларів, чи десять тисяч, чи мільйон. Ніби про це не раз проповідував, навчав, ніби й сам розумів, але пережитий досвід дає набагато глибше пізнання цієї істини.

— В інтерв’ю Віктору Вознюку на його традиційне питання: «Що найперше зробите після закінчення війни?» ви відповіли: «Висплюся!» Сьогодні багато людей переживають неймовірне виснаження. Що робити, аби не здатися в такі моменти й дочекатися другого дихання від Господа?
— Джерело другого дихання — у тісних стосунках із Богом. Одна з проблем сучасності — люди не читають Біблії, не проводять часу в молитві, у спілкуванні з близькими людьми. Моє життя побудоване на регулярному читанні Біблії та молитві, незалежно від настрою, бажання чи обставин — щодня. Так і навчаю команду. З перших днів війни ми стали збиратися на ранкову молитву й молилися 30-45 хвилин. А всього молилися — десь дві години на день. До речі, половину команди становили невоцерковлені люди, які приєдналися до нашої гуманітарної роботи.

Ці прості принципи стосуються не лише теми війни. Адже в житті бувають інші випробування — онкозахворювання, аварії, втрата майна… І треба якось жити далі. Щоб друге дихання завжди було відкритим, треба насичувати свій дух від Господа. А якщо цілий день сидіти в інтернеті — не тільки другого, але й першого дихання не буде, будемо дихати через раз.

Одним із найважливіших факторів, який допоміг нашій церкві бути ефективною й виконати багато праці, була згуртованість — ми разом молилися, разом їли, разом служили. Це допомагало не з’їхати з глузду серед цього жаху.

Розмовляв Дмитро ДОВБУШ

Благовісник, 2,2023