Благовісник

Прийомні батьки Федір і Тетяна Романюки: «Ти насправді щасливий у житті, коли знайшов своє місце»

Федір і Тетяна Романюки проживають в с. Низкиничі поблизу Нововолинська. Бог подарував їм 8 дітей: Наталю, Андрія, Нелю, Олю, Оксану, Світлану, Надію та Вікторію. Федір виконує служіння пресвітера. Він довго виношував мрію про притулок для дітей-сиріт при церкві. А в грудні 2013 року разом із дружиною створив дитячий будинок сімейного типу, у якому тепер проживає 10 прийомних дітей: Аркадій, Діана, Марія, Богдан, Оксана, Любомир, Уляна, Юліана, Давид і Дарина.

— Звідки у вас з’явилося бажання взяти прийомних дітей?
Федір: Наша церква регулярно отримувала від альянсу «Україна без сиріт» інформацію про кількість сиріт в Україні. І в якийсь момент поставили перед собою питання: «А яку участь у цьому можемо взяти ми?»
Спочатку вирішили просто збудувати приміщення для сиріт при церкві. Серед віруючих були добровольці, які мали бажання в цьому допомагати. Готуючи приміщення, ми вивчали специфіку роботи з дітьми-сиротами, знайомилися з людьми, які мають досвід такої праці, їздили на конференції… Зрештою зрозуміли, що узаконити заклад як сиротинець — неможливо, надто високі вимоги. Єдиний варіант — дитячий будинок сімейного типу. Тоді ми оголосили в церкві: відгукніться, хто хоче прийняти у свою сім’ю дітей і служити їм. Молилися, постили. Але не могли знайти бажаючих.

Якось поїхали на конференцію в Ковель, яку проводили баптисти. Там традиційно — нові люди розповідають про себе. Дійшла черга до нас. Кажемо: «Ось підготували вже приміщення, шукаємо сім’ю…» І нас стали запитувати: «А чому не ви?» На той час щодо себе ми навіть не думали. І це змусило замислитися.

Тетяна: Я серйозно не сприйняла тієї пропозиції. Але тепер розумію, що діти — це моє покликання. Чому? Коли вийшла заміж, я часто зверталася до Бога з питанням: «Боже, чим я можу послужити для поширення Твого царства?» Хотілося з’явитися перед Ним і сказати, як апостол Павло: «Біг закінчив, віру зберіг, тепер готується мені вінець…» І Бог дав мені чітку відповідь: «Ти можеш поширити Моє Царство через народження дітей!» Я тоді сказала: «Боже, я буду це робити!» У мене з чоловіком резус-конфлікт, та, незважаючи на це, Бог дав нам восьмеро діток.

Коли старші діти виросли, стали одружуватися, переді мною знову постало питання: «Що далі робити?» Одного року в нас відбулося аж три весілля. Удома лишилося троє дітей, а раніше була повна хата! І я знову мала сильне переживання щодо своєї посвяти.

Нас ніхто не вчив, як себе посвячувати. Думали: якщо ми віруючі — значить автоматично служимо Господу. А це стала чути в собі сильне спонукання: «Посвяти себе для Мене!» Я завжди боялася цього, бо думала, що це означає не мати права на себе, не жити для себе. Але Бог промовив: «Чого ти боїшся? Хто тебе знає краще за Мене? Я кожну твою клітину знаю. Я тебе люблю! То чи можу доручити тобі те, що буде важко виконати?» І тоді я сказала: «Господи, ось я! Я хочу послужити Тобі!»

— Тобто кожного з вас Бог готував окремо. А як ви це рішення узгодили?
Тетяна: Спочатку я себе не уявляла в цьому, але молилася щоб Бог послав сім’ю, яка буде служити дітям. Після згаданої конференції Бог під час молитви промовив до мене: «Ви — можете бути цією сім’єю!» Тоді я серйозно замислилася і поступово виникло бажання. Бо до цього я бачила тільки потребу, що це необхідна справа — служити таким дітям. А то — така любов прийшла до них! Правда, було ще багато питань, але Бог підбадьорював мене. Я розповіла Феді про свої переживання, свою згоду. І він відразу це схвалив.
Федір: Я ніколи не боявся труднощів. Але розумів, що основний тягар побуту ляже на плечі дружини. Їй доведеться бути постійно з дітьми… Я ж удома рідше буваю.

— Тобто рішення вам далося без жодних вагань?
Тетяна: Коли Бог до чогось веде — там обов’язково буде згода. Якби були якісь вагання, то, мабуть, нічого з того не вийшло б. Адже рішення було непросте.

Федір: Колись я читав книгу Дерека Принса «Бог піклується про сиріт. А ви?» І коли діти повиростали, відчув, що ми можемо ще комусь послужити. Ну, а що — жити для себе, задля власного задоволення? Якось ми так не вміємо… Був шанс і в Америку, і в Німеччину виїхати. Але відчули, що найкраще для нас жити саме тут. Вдома завжди було повно дітей — свої, сусідські... Де діти — туди йдуть й інші діти. Можна сказати, у нас вже виробився такий стиль життя.

Тетяна: Я вважаю, що це найбільше щастя. Ти справді щасливий в житті, коли знайшов своє місце. Хоч було й нелегко, особливо спочатку. Відразу п’ятеро дітей прийшли в нашу сім’ю. А нові діти приносять із собою свою атмосферу. Тоді я жила словами пісні: «Я без Тебе нічого не значу — як билинка у чистому полі. А з Тобою, здається, неначе найщасливішу маю я долю!» Увійшовши у Божий план, я відчуваю себе найщасливішою. Тепер в нас 8 своїх і 10 прийомних дітей. Уже маємо 13 онуків. Із прийомних ще ніхто не одружився.

— Як це рішення вплинуло на ваше життя?
Тетяна:
Це навантаження. Але я задоволена, що моє життя пішло саме так. Не раз думала: якби не ці діти, я й не знала б, що є в мене всередині. Різні ситуації змушують якось реагувати на них. І коли бачиш власну неправильну реакцію, то йдеш із цим до Бога. Наші старші діти не раз казали: «Цікаво, як би пішло життя, якби не прийомні діти?» Звичайно, було б по-іншому. Але це було б життя більше для власного задоволення.

— А як власне ваші діти відреагували?
Федір:
Якраз їхнє ставлення дуже допомогло нам прийняти рішення.
Тетяна: Якби не наші діти, я не змогла б цього зробити. Найперше ми узгодили з ними. Вони були не проти. Правда, Неля казала: «Мамо, ну не уявляю, як хтось чужий буде називати вас мамою!» А через деякий час Наталя сказала: «Тепер це якось так природно!»

Федір: Уже прийомні діти змішалися з внуками — і родина стала як одне ціле.

— А як ви обирали дітей?
Федір: Служба пропонує. Нам повідомляють: є така дитина, поїдьте, встановіть контакт. Усе відбувається в присутності психологів. Якщо між прийомними батьками й дитиною є порозуміння, вони дають добро.
Тетяна: Я можу розказати про кожну дитину. Бо кожну я «народжувала» серцем! Церква молилася за всіх дітей, яких ми мали прийняти. Пройшовши навчання в Луцьку, ми більше ніж півроку чекали й молилися. Були налаштовані брати щонайменше п’ятеро.

Першим нам запропонували шестирічного хлопчика Аркадія. Він дуже добрий, щирий, але такий гіперактивний! Просто живчик!

Через деякий час я стала переживати незрозумілу тривогу — ніби втратила спілкування з Богом. Ми з чоловіком зрозуміли, що Господь хоче нам щось сказати — і взяли піст, щоб почути Його голос. Через Боже Слово прийшла відповідь: «Ви поставили собі певну планку — і це неправильно!» Річ у тім, що ми вирішили не брати старших дітей, а тільки маленьких. Але Бог сказав: «Прийміть тих дітей, яких Я вам даю!» І я погодилася. Невдовзі зателефонували зі служби: «Є четверо дітей, яких треба взяти». Це були рідні сестри й брат: Діана (15 років), Марія (14 років), Богдан (12 років) і Оксана (3 роки).

Зазвичай адаптація в мене займає близько півроку, я звикаю до дітей і тоді відчуваю, що можна брати наступних.

Через рік нам запропонували ще двох дітей. Це були Уляна (6 років) та Любомир (10 років) — рідні брат і сестра. Батько їхній помер, а мама не працювала, жили в дуже важких умовах. Уляна відразу захотіла їхати з нами, а Любомир — ні. Він казав: «Моя мама виправиться, вона зробить ремонт!» Але згодом він змінив своє рішення, погодився поїхати на три дні й, зрештою, лишився. Але весь час намагався підтримати матір і морально, і навіть фінансово. Я завжди налаштовую дітей, щоб вони добре думали про своїх біологічних батьків, щоб молилися за них.

— Чи може дитина відмовитися від піклування прийомної сім’ї й піти в інтернат?
Федір:
Я думаю, психологи з дитиною працюватимуть і всіма способами переконуватимуть її, щоб вона лишилася. Усе орієнтовано на сім’ю, бо дитині ніде краще не буде. Інтернат — це не вихід.

Тетяна: Потім нам запропонували ще трьох дітей — рідних сестер та брата: Юліану (10 років), Давида (8 років) і Дарину (6 років). У службі сказали: «То тільки ви маєте їх узяти!» Чому? У справі позбавлення батьківських прав велику роль грає рішення голови сільради. Виявляється, що наша сусідка, голова сільради в Соснині, сказала: «Не дозволю забрати дітей! Хіба тільки за умови, що Романюки їх візьмуть до себе!» У службі нам кажуть: «Візьміть, бо там чорна біда!» Я багато вистраждала за тих дітей. Розуміла, що не справлюся сама. Казала: «Господи, хіба тільки Ти даси поміч!» І Бог почув.

Якось до нас приїхала сестра Катя, вона не заміжня, мала прийомну дитину — Гришу. Він прожив у неї два роки. Перед тим був в іншій сім’ї. Постійно втікав, крав гроші. У такому разі служба робить висновок: якщо втікає, значить не вдалося налагодити контакт із дитиною. Тому їхню сім’ю стали розформовувати. А вона заради нього переїхала до Ківерець, знайшла там роботу… І ось я їй розповіла про нашу ситуацію. Вона ж мені каже: «Я тобі допоможу! Я буду служити. Але візьміть до себе й Гришу». Не могла вона його лишити. Ми погодилися на це із завмиранням серця. Тоді хлопцеві було 15 років. Ми були знайомі, і він хотів до нас. Уклали письмову угоду, щоб він розумів, на що йде. Правда, він слухався десь півроку... А потім — «що хочу, те роблю». Настав час вступати в училище — і він покинув сім’ю. Хлопець завжди хотів свободи — і отримав її. Тож Гриша був нашою одинадцятою прийомною дитиною, пробувши в нас недовго — десь рік.

— Як ви розподілили обов’язки в сім’ї між собою? Напевно, на Тетяні — уроки, кухня…
Федір:
І все решта (сміється)… Хоча бувають дні, коли ніхто не «мамкає», усі питання — до тата. Це для психологічного розвантаження.

— Діти називають вас мамою і татом?
Федір:
Так, без проблем.

Тетяна: Я приймаю себе такою, якою є. Деякі матері дуже пестять дітей! У мене не так. Я просто «жінка, яка може дати раду». Коли я побачила, що мене не вистачає для дітей, не вистачає ласки, уваги — я це висловила перед Богом. І Він дав таке розуміння: «Навіть якби ти дала їм все, що потрібно, то і того було б замало! Оточуй дітей молитвою — так ти компенсуєш те, чого не можеш їм дати». І це справді моє. Я люблю багато молитися.

Інакше як я могла б сама з ними справитися? Особливо, коли роблять пакості! А бувало різне… Завжди боялася, щоб у серце не закралося зло на дитину. Завжди просила, щоб Бог мене від того зберіг. Якщо буде зло — я ж цього не приховаю, вони побачать! А так, якщо навіть і нагримаю — то з любов’ю! І вони туляться до мене!

— Ви мали досвід виховання власних дітей, отже, вам було легше і з прийомними?
Федір:
Нас налаштовують, що це — «державні» діти. І держава певною мірою диктує, як їх виховувати.

Тетяна: Я виховувалася у великій сім’ї, нас було 9 дітей. Так само і Федір, їх було 5. Яке колись було виховання? Мама сказала, тато сказав — і так мало бути. І я своїх так виховувала, і всі вони були слухняними. А з прийомними — не так… Пам’ятаю, коли прийшла в сім’ю трирічна Оксанка, вона якось сказала: «А я такої мами не хочу! Завезіть мене до другої мами!» Різниця в тому, що рідні діти не обирають батьків. А тут — потрібно було заново напрацьовувати авторитет мами.

— Чи були моменти, коли розуміли, що ви зазнали невдачі у вихованні?
Федір:
Рано чи пізно виявляється та «спадщина», яка закладена в кожній дитині. Було, таких неприємностей завдадуть — на рівному місці. Вони просто інакше не вміють… Богдан казав: «Мене батько шлангом бив і нічого не добився!» Я зрозумів, що потрібно перемагати добром, давати шанс на помилку, терпляче чекати, приймати таким, яким він є. Через деякий час він сказав: «Не знаю чому, але я став вас поважати!» Молимося за них. Був момент, коли ми обоє відчули, що маємо визнати вустами перед Богом, що приймаємо їх як своїх дітей. Бог нас до цього підвів — і ми так зробили. І тепер справді відчуваємо, що вони стали нашими!

Тетяна: Були моменти, коли я мало не падала в ступор. Ніби роблю все можливе, а немає ніякого результату. Куди іти? До Бога! Було, що не могла знайти спільної мови з Діаною. Молилася: «Як мені поводитися з нею?» І Бог відповів, що не все так швидко робиться, що потрібен час. І справді, хтось легко вливається в сім’ю, хтось важче. Ми живемо надією! Надією, що всі діти будуть із Господом. Бог дав розуміння, що їх навчатиме й виховуватиме сама атмосфера в сім’ї.

— Як прийомні діти ставляться до віри в Бога?
Федір:
Дехто — обережно. Хтось уже зробив рішення, прийняв водне хрещення.

Чи давали ви їм вибір — ходити чи не ходити на зібрання?
Тетяна:
Ні. Я казала так: «На зібрання будемо ходити всі. Ми ходимо не тільки на зібрання, але й у гості, у місто, їздимо відпочивати. Якщо скрізь разом — то скрізь! А вже чи ви станете віруючими — ваш вибір». Хоча, якщо й бачили, що хтось хитрує, нібито хворий, бо не хоче йти, то не змушували. А тепер усі йдуть, не треба нікому нагадувати. У хорі співають, грають на музичних інструментах. Читають Біблію, Євангелію прочитали вже всі. Звичайно, за винагороду (сміється).

Федір: Стараємося показати, як це добре, коли людина вірить в Бога. Вони й самі бачать, як живуть наші діти, і хочуть так само жити. Це їх стимулює. Та й дружать усі гуртом. Думаю, що вони іншого життя й не уявляють.

— Скільки було вашій найменшій дитині, коли ви взяли перших прийомних?
Тетяна:
Віці було 13 років. Вона не могла їх дочекатися! Їй була потрібна компанія.

— Ваші діти відчули, що їм поменшало уваги?
Тетяна:
Так, були різні моменти… Я намагалася все бачити й контролювати. Ми сідали й відверто розмовляли, пояснювали, чому вчинили так чи інакше. Казали: «Діти, ви виконуєте це служіння нарівні з нами». Просили їх правильно реагувати. І вони розуміли й допомагали нам. Мені навіть здається, що я на їхньому місці так не змогла б. Ми своїм дітям і близько стільки уваги не приділяли, як прийомним. Але це природно — бо ці діти обділені. А чим більше проблем, тим більше потрібно уваги.

— Ви сказали, що держава «диктує», яким повинне бути виховання. Чи не суперечить це вашому християнському світогляду?
Федір:
Держава контролює виховний процес, є п’ять органів, які здійснюють нагляд. Але ми зайняли чітку позицію. Вони роблять свою справу, а ми — свою. У нас можуть бути різні погляди на певні речі. Але є багато корисного, чого можна у них навчитися.

Тетяна: Найбільше виховує людину сім’я. Коли відкриті перед Богом, визнаємо свої помилки навіть і перед дітьми, перед державною службою — це виховує і нас самих.

Федір: Ми теж маємо право на помилку як батьки. І власним дітям казали: «Діти, ми не завжди правильно чинимо. Не завжди вистачає сили, терпіння, мудрості. Вибачте нам. Ми теж вчимося…» Коли є відвертий діалог, діти теж відкриваються, і легшим стає спілкування.

— Часто, коли робиш добро, люди підозрюють у корисливих мотивах. Ви таке переживали?
Федір:
Нас не розуміли, запитували: «А для чого це?» Хтось казав: «У вас нічого не вийде!» Але ми в церкві завжди дякуємо людям — із надією, що вони нас підтримують. Заохочуємо взяти дітей. Дехто каже: «Ну, тих дітей, що у вас, ми б узяли!» Сусіди позитивно ставляться, кажуть: «Які ви молодці!»

— Яким ви бачите майбутнє цих дітей?
Федір:
Таким само, як і своїх, — одружити всіх… Ми дивимося в майбутнє радісно!

Тетяна: Найперше — щоб вони навчилися працювати, навчилися жити. Були діти, які боялися йти на роботу, бо не мали професійної освіти. Сиділи вдома — а вже 19 років. «Мамо, мені треба гроші!» Я давала, давала, а потім кажу: «Їжа, житло, одяг — усе це є. А далі — ти думай, де взяти гроші!» Створювали умови, щоб дитина трохи напружувалася. Тепер дякують: «Добре, що ви так мене спрямували — що треба робити. То я і гроші маю!» Задоволена дитина. Маю надію, що в усіх дітей все буде добре.

Федір: Даємо хлопцям можливість підзаробити. Буває, беру на роботу, домовляємося — стільки-то гривень за годину. Щоб звикали до фізичної роботи.

— Чи можете розказати якийсь яскравий приклад змін у дітях?
Тетяна:
Напевно, найкращий приклад, коли дитина, яка давно офіційно вийшла з нашої сім’ї, дзвонить і каже: «Як я скучаю за вами! Хочу приїхати додому!»

Була ситуація, коли одна вже старша дитина мене так обманула… Це мене дуже вразило. Подумала: «Потерплю ще кілька місяців, виповниться 18 років — і хай іде з Богом». А наступна думка: «І що далі? І нащо вся та вкладена праця? Усе намарно?» Кажу: «Господи, допоможи мені!» Я все пробачила і благословила в молитві. Навіть дня не пройшло, як дитина сама підійшла, все розказала, вибачилася. І тепер у нас хороші стосунки.

— Як ви мотивуєте людей, щоб вони брали дітей?
Федір:
Деяким сім’ям прямо кажемо: «Ви можете стати прийомною сім’єю. У вас є всі умови: діти виросли, маєте достаток. Чому б одну дитину не взяти?» Не раз кажу: одну дитину може взяти кожна сім’я! Тим більше, що це не накладає фінансового навантаження — і держава сприяє, і церква, і місії. Ось зараз визріла одна сім’я з церкви для створення дитячого будинку сімейного типу.

Тут проста логіка: все одно дитині буде краще в сім’ї, ніж в інтернаті. Чи оцінить вона, чи не оцінить, чи стане християнином, чи ні — це не надаремно. Дитина виростатиме в гарних умовах, добре харчуватиметься, відпочиватиме, їздитиме, знайомитиметься — життя буде справжнє, дитинство буде в неї! Нашим прийомним дітям заздрять їхні однолітки — усе потрібне мають, їздять на море, на конференції...
Тетяна: Багато залежить від нашої позиції як християн. Я думаю, було б набагато більше прийомних сімей, якби люди довіряли Богові й шукали свого покликання.

Розмовляли Юрій Вавринюк, Дмитро Довбуш

"Благовісник", 2,2019