Благовісник

Представляємо область

Старший пресвітер церков ХВЄ Хмельницької області Ростислав Мурах:
«Маю мрію — щоб у кожному райцентрі області була церква нашого братерства»

— Яких років сягає історія УЦХВЄ на Хмельниччині? У чому особливість Хмельниччини порівняно з іншими областями?
— Згідно з дослідженнями Володимира Франчука, у 1920 майже одночасно з П. Ільчуком, Т. Нагорним, І. Антонюком, на рідну Хмельниччину повернувся з Америки з заробітків Ніл Романюк. Але до його приїзду тут уже було посіяне насіння євангельської віри братами Йосипом і Никодимом (прізвища невідомі) з села Зарудки. У 1917 повернувся з каторги в містечко Купель, неподалік Базалії, Сила Колісник, який відбував покарання за проповідь Євангелії. Відомо, що вже на першому з’їзді п’ятидесятників Воронаєвського братства були присутні представники з Кам’янеччини.

Проте особливість Хмельницької області полягає в тому, що це була прикордонна область Радянського Союзу. І коли в Західних областях України до 1939 року була свобода й проповідувалася Євангелія, Хмельниччина була під тиском і репресіями. Тут по-особливому похазяйнували «совєти» і, як говорив вождь пролетаріату Ленін, «устроили образ­цо­во-показательный террор» проти віруючих. Від тих перших церков, які були засновані в 1920 роках, навіть сліду не залишилося. Кажуть, що з Кам’янця-Подільського від маленької дитини до старенької людини — усіх вивезли в табори, в Сибір, і ніхто звідти не повернувся.
Комуністичні ідеологи особ­ли­во ретельно працювали в районах вздовж річки Збруч, і дотепер про­повідувати в тих містах відчутно важче, ніж в інших містах Хмельницької області.

— Коли відбувся період відродження та активізації церков?
— Велике пробудження було в 1970-х роках на півночі області — у Перемишлі Славутського району. Діяла церква в Хмельницькому. Але якщо говорити масштабно, то активізація почалася з часу набуття Україною незалежності. До дев’яностих років Хмельниччина не мала навіть свого обласного об’єднання, і ми входили до Буковинського обласного об’єднання разом із Чернівецькою областю. Лише в 1990-1991 роках стало формуватися обласне об’єднання, яке на початку свого існування налічувало сім церков.

— Чи є щось специфічне, характерне саме для цієї області тепер?
— Ми маємо дуже багато спільного з іншими обласними об’єднаннями. І, звісно, як і кожна людина, так і кожна церква, і кожна область має якісь особливі грані, відтінки, свої барви, які її відрізняють.

Найбільш специфічним для нашої області, напевно, є те, що це була експериментальна область у Радянському Союзі у боротьбі з віруючими людьми. Ця область була прикордонною, оскільки до 1939 року межувала з двома країнами: на заході по Збручу з Польщею, і на півдні по Дністру, з Румунією. Тому комуністичні ідеологи по-особливому старались обробляти місцеве населення й насаджувати радянське мислення.

Другою особливістю області є те, що в ній найбільше в Україні церков УПЦ МП (РПЦ).

Третя особливість пов’язана з Іваном Огієнком, засновником і першим ректором Кам’янець-Подільського національного університету, перекладом Біблії якого ми користуємося.

Четверта особливість нашої області — нерівномірність розташування церков. Вони більш скупчені на півдні й на півночі області. У центрі церков менше. Друга особливість — досить різноманітна палітра церков. Є церкви з більш сучасною формою служіння з групами прославлення, є церкви, які мають традиційну форму служіння. На мою думку, це зумовлено особистістю кожного служителя і тим, що Хмельницьке обласне об’єднання утворилося порівняно недавно, й на той час деякі церкви вже мали свою специфіку, свою форму служіння. Коли розпочало свою діяльність обласне об’єднання, вони виявили бажання долучитися до нього. І їх приймали такими, якими вони є. Потрібно віддати належну вдячність і повагу нашому першому єпископу Миколі Пилип’юку, і всім братам-служителям, які стояли при витоках обласного об’єднання, мали таке широке серце та християнську дипломатичність і зуміли в одному об’єднанні безконфліктно поєднати різні церкви.

— На скільки збільшилося церков із 1991 року? І чи зростають общини як кількісно, так і якісно?
— У 1991 році Хмельницьке об’єднання нараховувало 468 членів церкви. Тепер в обласному об’єднанні є 58 церков і майже три тисячі членів. Є церкви, які ще не зареєстровані.

У ці роки ми мали хоч невеличку, але позитивну динаміку. В основному зростають міські церкви. Є об’єктивні ситуації, які впливають на динаміку зросту церков. Люди виїжджають за кордон, у Європу, урбанізація та інші фактори впливають на те, що сільські общини майже не ростуть. Багато сіл на Хмельниччині вимирають. У нас ще дотепер залишається п’ять райцентрів, де немає церков нашого братерства. Відколи я прийняв служіння старшого пресвітера церков області, у трьох райцентрах вдалося з Божою допомогою відкрити церкви — у містах Красилів, Старокостянтинів, Полонне. Відродили церкви в Шепетівці, Нігині, Княгинині.

Є церкви, де залишилося буквально декілька членів, а є такі, які розвиваються, зокрема й у селах. Багато залежить від особистості самого пастора, його бачення та активної позиції.


Ювілейне богослужіння у церкві м. Кам’янець-Подільський

— Які методи благовістя найбільш результативні? Наскільки розвинуте місіонерство?
— Тепер найважливішим та найефективнішим методом відкриття нових церков є місіонерство. Нині на Хмельниччині працює близько 40 місіонерів. І саме завдяки місіонерам місій «Голос надії» та «Добрий самарянин» ведеться робота в деяких райцентрах й інших населених пунктах області. Варто, напевно, зазначити, що завдяки місіонерам нам вдалося реанімувати й повернути до життя декілька сільських церков. Я вважаю, що це не менш важливо, як відкрити нову общину. Наприклад, завдяки місіонерам відродилася церква у селі Нігин (це досить перспективне село біля Кам’янця-Подільського). Там було троє літніх членів церкви. А після приходу місіонерів розпочалася активна робота, започаткувалося служіння дітям. Уперше за багато років люди з села прийшли на богослужіння. Також місіонер Петро Гусак попри те, що трудиться в Полонному, узяв на себе відповідальність за село Новолабунь (за 20 км від Полонного). Тобто одним із служінь місіонерів є праця, пов’язана з реанімуванням і поверненням до духовного життя сільських общин.

Місіонерська праця надзвичайно важка. Місіонерів не вистачає, бо бажано було б, щоб на одній місіонерській станції було 5-8 місіонерів. У нас зазвичай — по двоє. І навіть якби місіонерів було достатньо, то можуть пройти роки, перш ніж започаткується церква.

Ми на Хмельниччині, можливо, це буде ще одна особливість, маємо цікавий досвід. Свого часу в Кам’янці-Подільському наш єпископ Микола Пилип’юк, будучи й пастором церкви, відділив від общини три групи людей (по чотири-п’ять десятків) й по одному служителеві на кожну в окремі райони міста. І нині це окремі церкви. У свій час ми відділили від нашої церкви «Світло Христове» ще дві церкви, відповідно 74 і 36 членів церкви й по одному служителеві на кожну групу. Цей спосіб, коли церква народжує церкву, називають методом бджолиної сім’ї.

У 2010 році я як місіонер за підтримки місцевих церков «Спасіння» (пастор Павло Лучков), «Євангельський голос» (пастор Олександр Логацький) розпочав працю в Хмельницькому — і в ньому започаткувалася церква. І ми вирішили тут піти тим же шляхом. Позаминулого року відділили частинку людей у мікрорайон Гречани, а цього року готуємо одного служителя, який був дияконом і керівником молоді в нашій церкві «Благодать Христа», для того, щоб утворити церкву в новому мікрорайоні Озерна. Разом із ним цю працю починатиме ще група з 30 віруючих, які стануть кістяком нової общини.

— Як ви готуєте служителів для цих церков?
— Немає якогось універсального способу підготовки служителів. Це багатогранний процес. Найперше, брати, які приходять у церкву, спостерігають за служителями, за життям церкви. Служителі, у свою чергу, знаходять з-поміж них тих, хто вірний і здібний, допомагають їм і створюють умови для служіння й розвитку.
Разом з тим ми спонукуємо людей здобувати біблійну освіту. На території Хмельницької області є три філіали Львівської богословської семінарії. Я вважаю, що ґрунтовна біблійна освіта потрібна кожному християнину. Це гарний фундамент для майбутніх служителів.

Ще один напрямок підготовки служителів — структура домашніх груп. Це не дань моді, не слідування за чиїмось ученням. Я щиро переконаний, що домашні групи — це біблійна форма служіння. На загальних зібраннях лише подається інформація від кафедри до залу, а на домашніх групах маємо зворотний зв’язок, коли люди можуть говорити, що вони зрозуміли, як вони засвоїли те, що почули. І головна навіть не інформація. Найголовніше — стосунки. Чим більша церква, тим легше в ній загубитися. Чим більша церква, тим самотнішою може почуватися окрема людина в ній, бо неможливо товаришувати одразу з тисячею людей. І добре, коли людина в церкві має до десятка друзів. Звичайно, якщо в когось великі родини, то вони самодостатні, але якщо це нові люди або такі, які не мають великих родин, їм дуже важливо мати друзів. Домашня група, фактично — церква в мініатюрі. І людина, яка відповідає за домашню групу, також формується як служитель, який надалі зможе працювати з більшою групою людей.

Разом з тим я своїм пріоритетним завданням бачу те, щоб шукати «перли». Якщо я десь бачу якогось перспективного брата із задатками, то намагаюся таких людей брати з собою в поїздки, доручати їм служіння, надавати їм певні повноваження. Я проповідую всім, але особливу увагу стараюся звертати на вірних, на здібних, на тих, які потім займуть місце в служінні. І коли такі люди вже навіть починають служити, то я заохочую й мотивую їх, щоб вони продовжували навчання, тому що вчитися потрібно все життя.

— В одній із проповідей ви говорили, що пастор — це один із найбільш незахищених людей у церкві. Як можна захистити пасторів? Що ви робите для цього? І що може зробити для цього кожен член церкви?
— То правда, що багато пасторів через різні обставини перебувають у позиції, про яку говорив апостол Павло, що «стали для світу як безумні». Це важка й відповідальна праця. Не можу сказати, що багато в цьому плані вже зробив, але я про це говорю й у цьому напрямку рухаюся.

Для того, щоб пастор був більш захищеним, повинна бути церковна рада, пасторська команда, яка розділяє з пастором його ношу. Є багато людей, які вважають, що їхнє покликання — «бути колючкою в боці пасторів». А чому б таким людям, які, на їхню думку, знають, як краще вести служіння, не відкрити окрему церкву й показати приклад, як потрібно правильно робити? Але в братській раді людей із таким обдаруванням не повинно бути багато. Нормально, коли є люди з різними думками. Але критика повинна бути розумно дозованою, конструктивною й будівною. Критика повинна підтверджуватися конкретними намаганнями щось змінити. Бо іноді пастора просто «б’ють», але не мають бажання взяти відповідальність на себе й щось змінити.

Ще один спосіб захистити пастора — створення чіткої структури, коли розподілені обов’язки, права, відповідальність і кожен на себе взяв певну ланку праці. Коли цього не буде, то проблеми всіх служінь будуть лягати на одного пастора. Люди повинні бути наділеними не просто завданнями, а певними повноваженнями. І тоді пастор зможе питати в них і про відповідальність у тій чи інші сфері.

Також я думаю (напевно, тому що сам старію) про те, якою буде доля пастора після того, як він передав служіння. Це потрібно проговорити в кожній церкві й відповідно до своїх можливостей вирішити, як подбати про пастора. Я щиро переконаний (і допоможи мені, Господи, так зробити), що пастор не повинен служити до кінця своїх днів або ж до того часу, коли повністю виснажиться. Він повинен передати служіння ще тоді, коли в нього є сили, щоб своїм пасторським авторитетом і досвідом міг підтримати свого наступника, бо йому буде нелегко. Це також дає змогу пастору концентруватися на тому, що хочеться зробити для церкви. Бо коли ти основний пастор, то ти робиш і те, що хочеться зробити, і те, що необхідно. А коли ти стаєш номером два, то можеш більше зосередитися на тому, що тобі до душі, до чого відчуваєш особливий поклик Божий.

Я б радив також подбати про певну матеріальну підтримку для служителів, які завершили служіння. У нас немає відповідного пенсійного фонду. І не так просто його створити. Більшість служителів на мінімальній зарплаті, майже половина не мають жодної підтримки від церкви. Я вважаю, що кожна церква може подбати про служителя, який багато років віддав служінню й сумлінно та відповідально виконував свою працю.
Потрібно подбати про те, щоб служитель, який передав служіння, був задіяним і потрібним в церковному житті в міру його сил і можливостей. Страх бути відкинутим і забутим може стати однією з причин, чому пастори не залишають свого служіння вчасно.

І останнє, що я хотів би сказати щодо цього питання Вважаю (це навіть можна закріпити в статуті), що служитель, який своєчасно передав служіння, щонайменше дві каденції мав би бути першим заступником нового служителя.


Євангелізація у Хмельницькому

— Що би ви назвали найбільшим досягненням у служінні в області?
— Я вдячний Богові за людей, які служать поруч зі мною, що ми можемо мати не просто ділові стосунки. Ми відчуваємо, що ми брати й рідні люди, що ми одна команда. Ми можемо іноді просто поговорити, попити чаю разом. У нас багато проблем, труднощів, але немає зверхності, сухості. Але це, напевно, не моя заслуга. Думаю, що такий добрий напрямок був закладений попереднім старшим пресвітером, а я просто рухався в тому ж напрямку.

— У чому церкви Хмельниччини потребують підтримки?
— Нам бракує працівників. Тому я дуже прошу, щоб багаті церквами Волинь, Рівненщина прислали своїх місіонерів, які б могли працювати в наших райцентрах, у великих селищах, у районах самого Хмельницького. Це та потреба, яка була в часи Христа та є дотепер.

Про служіння

— Як ви відчули покликання до служіння? Які етапи в служінні пройшли, перш ніж стали обласним пресвітером? Чи легко було погодитися на це служіння?
— Я покаявся в 1991 році (тоді працював у школі вчителем) і так сталося, що з певних обставин ця церква в 1993 році залишилася без керівника молоді. Мене призначили керівником молоді й разом із тим я займався євангелізацією.

Згодом, коли відділяли частину людей в окрему общину, то єпископ Микола Пилип’юк запропонував мені стати пастором церкви. Я відмовився від пасторства раз, а потім ще раз. І коли мені вже втретє запропонували прийняти це служіння, то за порадою свого друга я погодився стати пастором церкви. Це було в 1998 році. Ми почали будівництво дому молитви. Але паралельно продовжували з командою проводити євангелізаційні наметові служіння. Церква стала зростати.

У 2006 році я розпочав викладацьке служіння. Певний час виконував пасторську й викладацьку роботу. На місіонерство якось вже не було часу. А в 2009 році, коли наш єпископ виїжджав за кордон на постійне проживання, постало питання, хто прийме його служіння. Звичайно, він запитав мене, чи я хотів би стати старшим пресвітером. На це я відповів: «Миколо Михайловичу, вважаю, що до цього служіння Господь готував мене все життя (з п’яти до чотирнадцяти років я був пастухом, пас корів, тому пасторський стаж у мене немалий, та й моя армійська служба проходила в праці з людьми). Але нехай це питання розсудять брати. Якщо виберуть когось іншого, я не буду ображатися, буду далі робити те, що роблю». Брати розмірковували, зважували — і все-таки більшість із них підтримала мою кандидатуру.

Тепер мені 53 роки, але я вже приглядаюся до тих людей, які могли б мене замінити згодом. Я дивлюся на вірних, дивлюся на здібних — і бачу вже декілька людей (молодших від мене років на 15) і, можливо, ще когось побачу згодом, які могли б це служіння перейняти. І я працюю над тим, щоб це служіння їм можна було передати.


Обласний молитовний сніданок

— Яку мету хочете досягнути у своєму служінні?
— Маю мрію у своєму служінні й водночас життєву мету, яку я намагаюся реалізувати як старший пресвітер об’єднання церков Хмельниччини, — щоб у кожному райцентрі нашої області була євангельська церква нашого братерства, і щоб у кожному мікрорайоні Хмельницького була церква.

— Колись ви розповідали про свою мрію, яку маєте намір реалізувати після виходу на пенсію. Чи могли б ви поділитися нею з нашими читачами?
— Що до мене, то я хотів би передати служіння старшого пресвітера, коли в мене ще буде багато сил, певний час побути заступником свого наступника, щоб допомогти йому адаптуватися, і — робити те, що мені найбільше подобається. Моя особиста мрія як служителя — у свій час передати служіння і присвятити себе душеопікунству, навчанню й бути подорожуючим проповідником.

Тепер мені доводиться часто відмовляти людям, які запрошують мене провести той чи інший захід, бо в мене є прямі обов’язки щодо церкви й обласного об’єднання.

Звісно, наше життя непередбачуване й ніхто з нас не знає, яким воно буде. Але я маю таку мрію. Також хочу, щоб усі мої діти, внуки були вірними Богові й служили Йому.

Про себе

— Як відбулося ваше народження згори?
— Уперше я зустрівся з віруючими людьми на Різдво 1991 року. Ми з дружиною прогулювалися містом, побачили, яка співали різдвяні пісні на вулицях Кам’янця-Подільського. Вони видалися нам схожими на ангелів Божих — світлі, чисті, із сяючими обличчями. Зав’язалася розмова, нас запросили на служіння. Я прийшов на зібрання в один із буднів сам. Мені було дуже цікаво. Звісно, були не зовсім зрозумілі моменти, як-от молитва іншими мовами. Але вони мене зовсім не напружували, навпаки — викликали цікавість. Згодом я став регулярно відвідувати служіння й десь на третю чи четверту неділю покаявся перед Богом — не просто визнав гріхи, а пережив народження згори. Коли я був невіруючим, то належав до категорії «не вбив і не вкрав», не вживав алкоголю, займався спортом. Але коли глибше подивився на своє життя, то відчув, ніби хтось замість мене жив, ніби хтось думав моїми думками, хтось приймав за мене рішення. Після народження згори ясність повернулася в розум і все стало на свої місця.

— Хто був вашим учителем у житті?
— Їх було багато. Серед таких людей я міг би назвати єпископа Миколу Пилип’юка, який зрощував мене як служителя. Юлій Гуменюк, який був служителем у нашій церкві й керівником молоді у той час, коли я навернувся. Ігор Агапов і вся його команда з місії «Еммануїл». Анатолій Кліновський і викладачі заочного Львівського біблійного інституту, у якому я здобував богословську освіту. У той час, коли я навчався в цьому інституті, викладали Михайло Паночко, Славік Емха, Богдан Степанюк, Богдан Мальський і вже нині покійний Жуковський. Це були викладачі, які заклали міцний фундамент для мого служіння. А тепер я від кожного служителя чогось вчуся.

— Розкажіть про вашу сім’ю. Як ви розподіляєте час для служіння та для сім’ї?
— Можна сказати, що мої діти вже дорослі. Вони проживають у різних куточках України. І тому батьківська увага до дітей перейшла в дещо іншу площину — площину спілкування, зустрічей, розмов. Коли діти були меншими, а їх у нас п’ятеро, то їхнє виховання в основному було на дружині, вона з ними проводила весь свій час, і сьогодні вони згадують частіше не мої проповіді, а що мама казала. Сімейне життя, церковне життя й служіння були чимось єдиним цілим. Свій дім, дім молитви — як рідні. Діти були з нами в служінні, а ми з дітьми в їхньому відпочинку. Ми везли дітей у християнські табори, які самі ж організовували. Діти відпочивали, а ми були їхніми наставниками. Так ми разом проводили час і в лісах, і в горах, і на морі.

Коли я їхав кудись на служіння, то брав і дітей із собою. Один із синів і дотепер зі мною. Він адміністратор церкви. І каже мені, що йому те дуже цінне й будівне, що ми можемо разом їздити й служити. У дорозі він за кермом, що дає мені змогу більше відпочивати.

— Який був найважчий момент у житті. І що вам завдає особливого болю?
— Найважчим моментом була смерть дружини. А щодо того, що завдає болю, — то не люблю конфліктів, хоча й сам викладаю конфліктологію. Я дуже важко переношу конфлікти. Після цього не сплю вночі, думаю про це. Це забирає дуже багато моєї життєвої енергії, багато душевних, духовних сил. Якщо багато роботи — це не проблема. А от конфлікти — це якийсь поглинач творчості, сил, спокою.
Мені як старшому служителеві доводиться часто мати справу або з чимось добрим і дуже приємним, як-от рукопокладення, посвячення дому молитви, або з конфліктними ситуаціями, із труднощами, із якими самі люди й служителі не можуть розібратися.

— Пригадайте найщасливіший момент у вашому житті?
— Щасливих моментів було безліч, і я не виокремлюю якогось одного дня. Намагаюся щодня радіти й бути вдячним Господу. Звичайно, що є дні, які по-особливому пам’ятає кожна людина. З-поміж них я б назвав народження дітей, дні, коли діти приймали водне хрещення, коли донька виходила заміж, народжувалися внуки. Одним із щасливих днів я вважаю день, коли після смерті дружини Бог привів у нашу сім’ю Ларису Феодосіївну.

Щасливі дні в служінні — коли постають нові служителі, відкриваються церкви, люди переживають дію Святого Духа.

Щасливий день… Ну, напевно, я скажу вам, коли я найщасливіший — коли інші люди щасливі завдяки служінню, яке я звершую. Коли були щасливі інші, то був щасливим і я.

Розмовляла Ольга МІЦЕВСЬКА

 

СТАТИСТИЧНА ЗВІТНІСТЬ
Хмельницького обласного об’єднання УЦХВЄ
станом на 1 січня 2020 року

Зареєстрованих церков – 58,
у них членів – 2374
Незареєстрованих церков – 1,
у них членів – 17

Пасторів рукопокладених – 59
Дияконів рукопокладених – 62

Домів молитви – 45,
будуються – 3

Молоді в церквах – 360

Біблійних закладів церковного рівня – 1,
обласного – 3,
загальноукраїнського – 3

Місій – 1
Місіонерів, направлених церквами – 8

Благодійних фондів – 1

Хорів – 10
Музичних гуртів – 29

Притулків для людей похилого віку – 1,
у них перебуває – 14 чол.

Реабілітаційних центрів для дорослих – 4,
у них перебуває – 27 чол.

Служіння в тюрмах – 4
Церков у тюрмах – 1,
у них членів – 8

Благодійних обідів – 12810

Періодичних видань – 2

Відповідальних за жіноче служіння – 31

Недільних шкіл при церкві – 40,
поза церквою – 2
Учнів у НШ – 1213
Учителів у НШ – 142

Християнських таборів – 35
Приватних загальноосвітніх християнсь­ких шкіл – 1,
у них учнів – 207

Дитячих садочків – 1,
у них дітей – 119

"Благовісник", 1,2020