«Менше ілюзій — більше праці!»

(Служителі— про покликання)

За час журналістської діяльності нам довелося брати інтерв’ю в багатьох служителів. Майже кожному з них ставили питання про покликання — напевно, тому, що це завжди актуально для християн будь-якого віку. Тож коли стали готувати журнал на цю тему, вирішили зробити витяги — вони містять як спільні акценти, так і досить протилежні погляди — з інтерв’ю, які раніше публікувалися в журналі «Благовісник» або в газеті «Голос надії». Сподіваємося, це допоможе вам, шановні читачі, у ваших духовних роздумах і пошуках власного покликання.

— Як вам прийшла ідея проповідувати Євангелію за допомогою плакатів?
— Бог сказав мені. Бувало, коли я бачив натовп людей, мені хотілося кричати: «Люди! Ви йдете в пекло! Але Ісус Христос помер за ваші гріхи!» Одного разу наважився — узяв сумку з Новими Заповітами, брошурами, зайшов у електричку, помолився й рушив, говорячи: «Жителі України, Бог хоче спасти вас від смерті, від пекла — через Свого Сина Ісуса Христа! Покайтеся, віруйте в Євангелію!» І з того часу так їжджу. Згодом став виходити на ринок, зробив стенд на ніжках, на який виписав усі гріхи. Мені не раз забороняли, вимагали документи. А які в мене документи? Я розгорну їм Біблію, 16-й розділ від Марка, кажу: «Ось мій дозвіл: «Ідіть по цілому світу і проповідуйте Євангелію!» І штрафували мене, і міліцію викликали... Але я все одно виходив знову й знову. Я молився й питав: «Господи, чому воно так відбувається? Я ж проповідую, як Ти мені й казав. А тут купа проблем звалилася!» І я почув голос: «Зроби плакат, одягни на себе й іди проповідуй!» Я відразу зрозумів, як це зробити. Раніше я займався лижним спортом. Коли проводяться змагання, лижники одягають нагрудники з номерами. То я відразу уявив, як це має виглядати. Але я кажу: «Господи, а що я там напишу?» І Дух Святий дав мені ці слова: «Увага! Бог буде судити тебе за твої гріхи! Покайся, віруй в Ісуса Христа — і ти спасешся!» Коротко і ясно — вся суть Євангелії на цьому плакаті. Одягнув плакат, іду по вулиці, їду в автобусі, електричці — відразу люди звертають увагу: білий плакат із червоними літерами. Щоб прочитати — кілька секунд. А Слово Боже живе й діюче.
Олександр Курченко, міжнародний вуличний проповідник.

— Чому ви пішли саме в напрямку радіо-служіння? Це був Божий поклик?
— Я не чув прямого голосу Божого. Ще в Україні я ремонтував електроніку, у США, щоб працювати в тому ж напрямку, потрібно було вчитися, бо їхні технології суттєво випереджають наші. Намагався вивчитися на комп’ютерного інженера, та в той час навіть фахівці в цій галузі не могли знайти роботи. Тому я пішов працювати в медицину. Та згодом, через роки, я знов повернувся до комп’ютерів, вивчав, навіть став якоюсь мірою експертом — тепер допомагаю будувати спеціалізовані комп’ютери по церквах. Оскільки я завжди цікавився музикою, ще за радянських часів організовував оркестр, то мене зацікавили музичні програми, став їх вивчати. Усе це сприяло тому, що я був фактично підготований до радіо-служіння.
Аркадій Яслинський, ведучий радіопередачі «Дорога правди», США.

— Чи можете ви назвати сферу, у якій працюєте, своїм покликанням, життєвим призначенням?
— Коли багато років добросовісно виконуєш певну справу, то стаєш спеціалістом. А коли стаєш спеціалістом, праця тобі починає подобатися. Часто кажуть, що, перш ніж обрати професію, треба оцінити свої здібності, схильності й таке інше. Але 80, а то й усі 90 відсотків успіху кожної справи — праця. Я от ніколи не думав, що стану інженером-механіком. Їхав вступати в сільськогосподарську академію на лісове господарство, а зрештою (через проблеми зі здоров’ям) вступив у політехнічний інститут на інженера-конструктора. Якихось особливих ілюзій чи мрій щодо майбутньої роботи не було. Але для життя потрібна стипендія, тому старався навчатися відповідально. Коли ж набув певних навиків та вмінь, ця спеціальність стала мені подобатися. Вважаю, передусім, слід працювати добросовісно. А коли станеш професіоналом, прийде задоволення і втіха від результатів роботи. Тому — менше ілюзій, а більше праці!
Віктор Шевчук, декан Київської богословської семінарії «Благодать та істина».

— Чим для вас цінне служіння спонсорства?
— Мені з дитинства запам’ята­лося, як ішов збір пожертв у церкві. Коли хто кидав копійки, то всі чули той дзвін. А були ті, які кидали рублі, — то дуже тихо, нечутно. Мені дуже подобалися люди з другої категорії, і я чомусь мріяв, коли виросту, теж збирати гроші для церкви. Так і вийшло. У цьому служінні для мене нема нічого важкого! Я цим живу, вкладаю душу. Думаю, що це — моє покликання. Навіть шукаючи помічників, я часто не можу знайти здібних до цього людей. Буває, от почне мені хтось допомагати, до одного підійде, до другого, кілька разів йому грубо відповідять — і все, каже: «Я більше не можу!» Та й мало хто взагалі наважиться просити гроші. Але я ж прошу не для себе, а в ім’я Господа. Тому для мене попросити гроші — те саме, що сказати «добрий день».
Віктор Дежнюк, директор місії «Суламіта», США.

— Як ви зрозуміли своє покликання, місце в церкві?
— Я чомусь завжди мав упевненість, що повинен працювати з молоддю. Ставши молодіжним керівником на дільниці у свої 17, мені якось вдавалося організовувати людей, яким було й по 25-30. Як уже я тепер зрозумів, це дуже важко, а тоді все вдавалося якось природно. Таким чином усвідомив, що це — моє. У церкві мені пропонували й інші напрямки служіння, але я відмовлявся, бо відчував, що моє покликання — у молодіжному служінні. По-перше, треба робити те, що тобі подобається і по-друге, те, що в тебе виходить. Якщо справа вдаватиметься тобі й приноситиме задоволення, ти зможеш найбільш ефективно працювати. Якщо ж ти постійно змушуєш себе щось робити, до того ж воно в тебе не дуже й виходить, то треба замислитися.
Ігор Панфілов, завідувач відділу молоді Волинського об’єднання УЦХВЄ

— Як ви стали місіонером в Японії?
— Коли мені було 17, ансамбль із нашої музичної школи, у якому я співала, запросили на місяць до Японії. Повернувшись додому, я почала вивчати історію, культуру Японії і дізналася, що там дуже мало християн – лише 1% від усього населення. При цьому, як я довідалася, місіонери туди практично не їдуть. Відтоді у серці з’явилася незрозуміла любов до цієї країни: «Господи, я готова там працювати! Якщо ніхто не хоче їхати, то я хочу!» У мене не було ніяких зв’язків або знайомств у Японії. Як туди добратися? Як знайти там церкви? Зустрічала місіонерів з Кореї, США, інших країн, а на Японію ніяк не могла вийти. Якось мені потрібно було терміново приїхати до бабусі у селище Калинівку Вінницької області. Там я пішла на зібрання в баптистську церкву, раптом виходить пастор і оголошує: «Уперше в історії нашої церкви, маємо гостей із далекої Японії», і надає слово пастору Кенічі Гото. Я не могла повірити своїм вухам! Прийшов день, про який я молилася сім років! Це було чудо. Яким чином пастор, який летів із Японії в Австрію, маючи Україну просто як проміжний пункт, опинився не в Києві чи якомусь великому місті, а в Калинівці, куди я теж приїхала майже випадково? Очевидно, що це була божественна зустріч. Коли батьки дізналися, як усе сталося, вони сказали: «Це Боже чудо, ми не можемо тобі заборонити!»
Надія Цвілюк, місіонер.

— Як ви відчули поклик до служіння?
— Іще коли мене обирали на пресвітера, я розумів, що це Божа воля. Навіть не вагався, бо переживав за Божу справу. Я сильний поборник єдинства народу Божого. Ще за комуністичного режиму ревнував за об’єднання різних церков — омиваючих, неомиваючих, автономних, союзних, нереєстрованих… Щоб ми усі були разом. У 1972 році ми організували загальну молитву на останню суботу місяця, вона продовжується по цей день. Ця молитва нас об’єднала. Наша область була єдиною, де така дружба була, і КДБісти про це знали. Не раз переписували нас, постійно шпигували, але Бог беріг. А коли прийшла свобода, то перше об’єднання християн віри євангельської п’ятидесятників вирішили утворити саме у нас. Я і тепер цим хворію: усі відроджені діти Божі мають бути єдиними! Там, де кожен один одному служить, поділення ніколи не буде.
Іван Хрипта (роки життя: 1934-2015), єпископ.

— Що вас змусило залишитися служити на Донбасі, хоча багато служителів виїхали?
— Коли був перший обстріл міста (а ми якраз жили на окраїні) це було жахливо. Я відразу вивіз сім’ю в Київ до родичів. Потім повернувся, бо тут — робота, служіння. Але атмосфера все згущувалася і я вирішив теж їхати, була така думка, що після цього всього ми навряд чи зможемо тут жити. В Києві приєдналися до церкви «Скинія», але всередині було дискомфортно, ніби ми не там, де маємо бути. Я відчував себе зрадником. Через півроку поїхали з дружиною в Сєверодонецьк продавати квартиру, вже навіть отримали завдаток. Але, прибувши, і я, і вона відчули сильне бажання залишитися. Я усвідомив, що гріх — не тільки викурити цигарку, випити чарку горілки. Гріх — піти проти волі Божої. І ми повернулися. Довелося пережити тиск і від людей, які відговорювали від переїзду, і роботи не було, і обстріли продовжувалися… Але всередині був спокій і свобода — впевненість, що ми на своєму місці, у своєму покликанні. І з часом Бог благословив, допоміг влаштуватися.
Констянтин Чистоклєтов, місіонер із Донбасу.

— Яким було ваше покликання до пастирського служіння?
— У Володимирці церкви зареєстрованої не було, збиралися по хатах. Тоді організаційними питаннями займався тато. Моє перше служіння було — регент хору. Коли ж почала йти мова про постійне місце для богослужінь, обрання пастора, то вибір упав на мене. Я не відразу погодився, переживав... Але Бог промовив до мене через пророче слово, вказуючи, що це — справді моє покликання. Уже будучи пастором, я навчався і викладав у Рівненському біблійному інституті. Через 13 років склалися обставини, які змусили переїхати на Волинь, ми придбали будинок у с. Лище. Це сталося досить швидко і несподівано. Я здав служіння у Володимирці і став членом підгаєцької церкви. Коли ж пастор Михайло Близнюк став заступником старшого пресвітера Волинської області і виникла потреба другого пастора, то обрали мене. На сьогодні уже 27 років виконую це служіння.
Володимир Сад, пресвітер з Волині.

— Розкажіть, як ви вперше поїхали на місію.
Якось я йшов через поле і раптом почув голос, який промовив: «Їдь у Чувашію!» Це була середа, близько обідньої пори. І я вирішив їхати в суботу в Луцьк в місію «Голос надії». З нашого села не було автобуса на Луцьк і мені довелося їхати в сусіднє село до тітки, там переночувати. Батьки кажуть: «Субота — вихідний день, місія не працює. В понеділок поїдеш». Але ні, мені чомусь саме в суботу хотілося. Приїхав до Луцька в суботу раненько. Сторож в місії каже: «Приходь в понеділок, сьогодні нікого нема». Аж іде Євген Мельничук, заступник директора. Я йому розповідаю: «Хочу поїхати на місію в Чувашію. Може там вже хтось працює?» — «Так, — каже, — якраз приїхав один місіонер, Володя Висоцький, він зараз у своєї мами. Давай зателефонуємо!» В той час Володимир зі своєю мамою поїхав на дачу, але щось вони забули. Він повертається додому, заходить у квартиру, бере забуті речі, вже стає на поріг — і тут лунає телефонний дзвінок! Коли він приїхав, почали спілкуватися, він став плакати... Виявляється в середу в церкві на молитві він стояв і просив у Бога: «Господи, мені дуже важко самому в Чувашії працювати. Дай мені помічника!» І тут до нього підходить пророк і каже: «Сину мій, я тобі дуже скоро дам помічника. Чекай!» Питаю: «А коли ви їдете в Чувашію?» — «В понеділок вранці виїжджаємо!» Виходить, якби я приїхав в понеділок, його б уже не було. Якби приїхав в суботу пізніше в Луцьк, не зустрів би Євгена Тихоновича. Якби хвилиною раніше чи пізніше подзвонили до нього додому — не додзвонилися б...
Леонід Герасимчук, місіонер із Запоріжжя

— До кожного служіння людина якось приходить, потрібно мати покликання. Хоча всі моляться, але не всі мають схильність до посвяченого молитовного служіння. Як ви прийшли до цього?
— Найперше, до свого служіння потрібно мати любов. Коли воно тобі подобається, ти ним живеш! Щодо служіння у Viber, то це справді не для всіх — хтось на це не має часу, комусь просто нецікаво. А мені Бог дав любов до нього. Я не сиджу, як хтось думає, цілий день в інтернеті. Виділяю певний час, і це приносить мені радість і благословення. Важливість молитовного служіння я розумів завжди. Воно відігравало для мене велику роль як для проповідника, місіонера. Переконаний, що успіх служителя напряму залежить від молитви. Але я ніколи не думав, що це стане конкретно моїм служінням, яке матиме таке поширення і плоди.
Дмитро Ліщенко, засновник і координатор молитовного пабліка «Молитвенная комната».

— Чому, на вашу думку, так мало людей відгукуються на заклик до місіонерства? Ви ж теж могли проігнорувати його, але відгукнулися.
— Для мене були взірцем ті брати, які нам проповідували. Ігор Скоць та інші служителі, що приїжджали, показали нам приклад. «Учень — не більше вчителя», коли ти бачиш перед очима живий приклад, то не лишається нічого іншого, як наслідувати його. А друге, чи навіть, це на перше місце можна поставити: тільки коли подолаєш власний егоїзм, почнеш бачити потреби інших. Оце основна проблема, яка не дозволяє людині посвятити себе служінню. Мені подобається вислів одного єпископа: «Скажи мені твою мрію і я скажу твоє майбутнє!» Я хочу побажати: перш за все знайдіть у своєму серці мрію. Що б ви хотіли зробити для Бога? Із цим бажанням прийдіть до Бога і Він допоможе його здійснити! Можна дати людині якесь доручення, до якого в неї серце не лежить. Вона не захоче цього робити. Бог кладе на серце і Бог допомагає це втілити. Молодь часто не задіяна тому, що вони не шукають в собі бажання. Завдання служителів — допомогти їм відкрити свої таланти, показати, як це прекрасно служити Богу!
Андрій Брилюк, місіонер із Волині.