Благовісник

Життя Церкви

Відвага не пройти мимо

Ось чоловік — дивної зовнішності, дивної мови, дивної простоти, дивної самовідданості, дивної ефективності. Іноземець, та, чомусь, зрозуміліший за багатьох співвітчизників. Досить жорсткої натури — кавказька бо кров тече в жилах. І, як не дивно, водночас м'який і добродушний — омитий бо кров'ю Христа. І ще... Щось «тигряче» у його імені — мабуть, теж не випадково!

У цій короткій передмові я спробував висловити ті емоції, які виникають, коли я чую ім'я Сано Тиграновича Гукасяна. Та, очевидно, мені не вдалося передати і 10% з них. Бо чоловік, про якого йтиметься далі, може бути хрестоматійним прикладом неординарності, почуття гумору й цілеспрямованості «в одному флаконі». А служіння, засноване ним — кидає виклик багатотисячним українським церквам, які, маючи колосальні ресурси, часто лишаються осторонь нужденних людей, ніби повторюючи запитання 2000-річної давності: «Учителю, а хто мій ближній?»

Біографічна довідка:

Сано Тигранович Гукасян народився 24 листопада 1963 року у вірменському місті Кіровакан (сучасний Ванадзор). Працював начальником з постачання у мережі швейних ательє. 1985 року одружився на Гаяне Гукасян. Сьогодні мають сина та дві доньки. Після землетрусу у Вірменії 1988 року подружжя було евакуйоване й у 1989 приїхало в Україну. «Коли дивився, як розходилися панелі, падала штукатурка, не думав, що залишуся живим. Але у Бога були наміри й вони були на добро!» — розповідає Сано Гукасян. Через життєві труднощі (хворобу матері) він почав пошуки Бога — і в 1993 році став членом п'ятидесятницької «Церкви Святої Трійці» м. Рівного. На той час його дружина й молодший брат уже були протестантами. У 2005 році починає видавати газету «Відвага». З 2011 — директор заснованого ним же фонду «Відвага».

Притча про доброго самарянина на вірменський мотив

«Спочатку до мене ставилися дуже насторожено, — говорить Сано. — Питали: «Ти хто такий? А це що — отруєне? Ти ж не наш, чого ти це робиш?» У людей були підозри. Я казав: «Ми робимо це ради Ісуса. Навпаки, ми ще й молилися за цю їжу, щоб Бог її очистив!» Десь місяць-півтора я ходив за цими людьми, а потім вони вже самі збиралися. Побачать машину «Відвага» — і вже тут як тут! Десь три місяці ми суто годували людей, не проповідували. Одного разу я запропонував їм послухати пісню. Заспівав вірменською мовою. Згодом ми завоювали їхню довіру. Вони зрозуміли, що ми не хочемо їм зла, що ми не тільки говоримо й обіцяємо, а й робимо.

Я ходив до мера, просив приміщення. Один раз, другий... Каже: «Немає нічого». Коли я мав іти втретє, ми молилися, були в пості. Всю дорогу я просив у Бога, щоб дав мудрості в розмові. І Бог нагадав мені притчу про доброго самарянина. Кажу: «Володимире Євгеновичу, у мене є слово до вас!» — «Яке слово?» Розповідаю йому цю притчу й продовжую: «Не розумію, чому цей самарянин — чужа людина — став ближнім для побитого чоловіка. Так само не розумію, чому в Рівному 300 000 українців, а Бог спонукав одного єдиного вірменина займатися цією справою!»

А тепер про дійових осіб. Як ви зрозуміли, добрим самарянином у сучасній інтерпретації євангельської притчі є ніякий не самарянин, а справжнісінький вірменин Сано Гукасян. А в ролі гостиниці — заснований ним же благодійний фонд «Відвага», основною метою якого є піклування про безпритульних і малозабезпечених людей. Щодо священика й левита, які пройшли мимо, то до них ми ще дійдемо... Так от, як казав Павло про солунян, чия «віра долинула до кожного міста...», так і до Луцька долетіла звістка про «підвальну церкву» в Рівному. Та так, що навіть надихнула деяких лучан узятися за аналогічне служіння.

Вулиця Кавказька: чи має Бог почуття гумору?

Нам із Юрієм Вавринюком випала нагода побувати у новоствореній церкві фонду «Відвага» на Свято подяки. Те, що воно припало на середу — будній день, уже наштовхувало на думку, що церква, в яку ми їдемо — більш ніж незвичайна. Мабуть, це їй передалося від засновника...

На стоянці нас зустрічає директор. В очі впадає червона краватка, яка, поєднуючись із символікою фондової емблеми, уже встигла стати візитною карткою Сано. На піджаку — круглий жовтий значок «Відвага». «Такий видаємо, — пояснює служитель, — кожному після третіх відвідин фонду!»
При вході — табличка з назвою вулиці. Пробігшись очима, раптом завмираю. Не знаю, чи плакати, чи сміятися. Червоними літерами на білому фоні відчеканено: «Кавказька». Ну, як вам такий збіг, га? Почекайте, це ще не все...

Якраз коли Сано Тигранович, розповідаючи нам про початок їхнього служіння, дійшов до притчі про доброго самарянина, прочинилися двері кабінету — і ввійшли шановні гості: старший пресвітер Рівненщини Віктор Боришкевич, старший пресвітер Житомирщини Володимир Бричка, директор місії «Добрий самарянин» Ростислав Боришкевич і — хто б ви подумали — мер Рівного Володимир Хомко.

От чого в Сано Тиграновича не відбереш — це «пробивної» цілеспрямованості. Він саме з тих людей, які «до президента дійдуть»! Так і тут. Спостерігаючи за розмовою в кабінеті, складалося враження, що в нього з Володимиром Євгеновичем — давні теплі стосунки. До речі, у процесі розмови виявилося, що зять мера — також вірменин. Ну, тут уже, як кажуть, — «занавєс»!

Підвальна церква

Між безпритульними про це місце кажуть: «Піти до Сано». Сам Сано Тигранович його зве «Підвальною церквою». «Чому «підвальна»? Є така книга «Много шума из-за церкви» Філіпа Янсі, — пояснює служитель. — Там якраз розповідається про таку «підвальну» церкву. Не знаю, як вона буде офіційно називатися, але поки так».

Стіна невеликого залу, що служить одночасно і домом молитви, і їдальнею, розписана сюжетом на біблійну тему. На ній — пастир, що шукає загублену вівцю. Кафедра традиційно прикрашена дарами осені. Решту простору займають розставлені рівними рядами столи. За столами сидять люди. Різні люди — молодші й старші, чоловіки й жінки, краще й гірше одягнуті. Тільки очі в усіх — якісь схожі! Не знаю чим? Смутком? Страхом? Надією? Не знаю...

Усе як в усіх церквах. Хіба тільки одне... Хоча, зрештою, до запаху звикаєш за хвилин п'ять, не більше.
«Сьогодні в нас день подяки, — оголошує Сано. — Тому сьогодні тільки дякуємо й нічого не просимо... і не крадемо!»

Служіння минуло в теплій атмосфері. Боже слово, пісні, вірші, свідчення. На проекторі — історія фонду «Відвага» у фотографіях... Обов'язкова частина служіння — звичайно ж, обід!

На заклик до покаяння вийшло 4 людини. Сано Гукасян каже: «Я не можу не зробити заклику, тому що найперше, що потрібне людині — не тілесна пожива, а духовна. І найбільше, що бажає дати Бог, — це спасіння душі!»

«Велику справу ви робите!»

«Це дуже добре, що є такий притулок! — каже міський голова Володимир Хомко. — Ваш директор, Сано Тигранович — людина дуже вольова й цілеспрямована! Хочу підтвердити те, що вже обіцяв у приватній розмові з ним: ми дійсно підпишемо угоду про оренду приміщення на 20 років, обіцяю, що ми закладемо в бюджет наступного року кошти й відремонтуємо всі комунікації, які потрібні. Крім того, зараз ми шукаємо програми, через які можна було б фінансово допомогти вашому фонду. Велику справу ви робите! Якби було більше таких притулків, було б менше знедолених людей. Бажаю усім вам знайти свої сім'ї, друзів, аби ви відчували себе потрібними в цьому світі, аби почували себе так, як почуває щаслива людина».

На прощання Сано урочисто вручив меру фірмовий значок, щоправда «авансом», адже він поки що побував у фонді тільки двічі.

«Унікальний пастор»

Що не кажіть, а у будь-якій справі багато залежить від лідера. І тут фонду «Відвага» неабияк пощастило. Багатогранність Сано мене особисто вражає. Адже він, приготуйтеся рахувати: редактор газети, проповідник, публіцист, весільний ведучий, будівельник, менеджер, директор, душеопікун... Не здивуюся, якщо я щось пропустив.

Це вірменин, відданий служінню українському народові. Він навіть у розмові каже: «У нас, в Україні». Тут він народився знову, тут знайшов Господа і вважає Україну своєю другою батьківщиною.

Ще однією непересічною особливістю Сано Тиграновича є те, що, незважаючи на вік, він успішно освоїв сучасні технології. Транслювання проповідей через скайп, верстка газети, відео-спостереження, інтернет-сайт, відеозйомка — навіть не уявляю, як він усе це встигає!

«Це унікальна церква. І у нас унікальний пастор, — кажуть про Сано працівники фонду. — Таких більше ніде не має. Він так піклується про безпритульних, навіть стриже їх сам. Напевно, за себе стільки не думає, лягає іноді в 4 години ранку. Потрібно його цінувати й берегти...»

«Нащо мені твої бомжі?»

Після обіду директор від'їхав у справах. Поки його не було, ми встигли познайомитися й поспілкуватися з працівниками фонду. Дивлячись на результати служіння, розуміємо, що все це не просто впало з неба. Тому нам цікаво дізнатися, через які труднощі й випробування довелося пройти засновнику фонду «Відвага».

«Почалося все у 2010 році, — каже Сано. — Хоча натхнення допомагати цим людям у мене було й раніше. Співчував, не міг пройти мимо. Не раз куплю хліба, розламаю, щоб не здали назад в магазин, і дам. Але серйозно цим займатися не думав, вважав, що на те є спеціальні служби...

Спочатку в мене була ідея просто взяти дозвіл і годувати бездомних у церковному підвалі. Питався в різних церквах, але побачив, що нікому немає до того діла. Я зіткнувся з негативною реакцією навіть серед служителів. Один із них сказав: «Нащо мені твої бомжі?» Я був вражений. Він навіть за людей їх не вважав.
Тоді я зрозумів, що потрібно самому шукати приміщення. Віктор Дем'янович, наш єпископ, мене благословив. Ціль була: робити добру справу — годувати безпритульних, а в кінцевому результаті — відкрити церкву. Бо я ж євангеліст — не можу мовчати!»

«За що ти взявся?»

«Я завжди знав, що Бог мене поставив на служіння. Бо на людський розум все це виглядає просто парадоксально. Через 4 роки після навернення я став видавати церковну газету. В церкві 1000 членів — а вірменин випускає українську газету! Мені казали: «За що ти взявся? Ти ж не вмієш навіть нормально говорити!» Я відповідаю: «Друзі, я й досі не вмію нормально говорити, але газета сьогодні виходить тридцятитисячним тиражем!» У мене немає спонсорів-мільйонерів, але Господь не залишає! Потім я випускав обласну газету «Христос в кожний дім», аж потім, у 2005 році, почали «Відвагу».

У мене було достатньо справ, які й так займали дуже багато часу. Мене рукопоклали на євангеліста в Рівненській області, я вважав, що моє покликання — їздити, проповідувати, роздавати газети — і крапка. Куди тут ще займатися годуванням? Мені такого навіть в голову не приходило. Але Господь зовсім по-іншому повів».

«Можна й без приміщення годувати!»

«Не знайшовши однодумців серед служителів, я довго шукав приміщення. Не знав, з чого починати. Аж якось приїхав один брат у нашу церкву і розповідав, що вони годують «безхатченків», не маючи приміщення, просто на вулиці. І в цей момент прямо якась завіса упала з моїх очей: це ж можна і без приміщення годувати! А Бог згодом дасть! Я з таким натхненням прибіг додому, кажу до дружини: «Гаяне, будемо годувати!»

Так ми й почали. Мій маршрут був: вокзали-підвали-базари... Деякі люди, яким я давав порцію, ображалися: «Ти що, знущаєшся?» Ну, сам виглядає страшно, а виявляється — не безпритульний. Інколи я був такий знесилений, здавалося, зараз упаду. А при діабеті треба час від часу щось їсти. Та шкода було з'їсти навіть одну порцію — раптом когось ще зустріну. Іноді, коли повертався додому й залишалася одна-дві порції, то вже не міг піднятися на 5 поверх — прямо в машині розпаковував і їв, щоб відновити сили.

Та з часом я побачив, що ми заходимо в тупик. Бо не можна постійно годувати на вулиці. Я молився, щоб Бог дав вихід, і завжди мав упевненість, що Він допоможе.

Потроху людей ставало все більше. Врешті, стало так багато, що ми збиралися вже на трьох «точках». Одна з них — в центрі біля канцелярії православного храму. Якось прийшов священик і каже: «Що ви робите? Та вони ж насмітять... Вони ж брудні, а тут центр міста!» Відповідаю: «Так ми ж і проповідуємо, щоб вони стали кращими!» — «Не треба!» Коротше, потім СБУ мене почало тривожити. А згодом ми об'єднали ці три точки в одну — на Набережній».

Кожен Божий день

«Кожен Божий день моя дружина готувала ці обіди в нас на маленькій кухні. Бог давав їй терпіння й мудрості, це продовжувалося десь півроку. Якось я був у Польщі, і мені одна сестра сказала: «Ви кожен день годуєте 30-40 людей? Я для своїх чотирьох не встигаю наготувати!»

Я придумав такий спеціальний термоящик і постійно його вдосконалював. Картонний ящик, всередині пінопласт, зверху кришка. Можна звечора наготувати, поскладати — і зранку гаряче, як кип'яток!»

«Виділяй з того, що маєш!»

«Перший час я дивився на людей — приходили голі, босі... Як їм допомогти? Зазвичай ми шукаємо спонсорів, перш ніж щось робити. А Господь каже: почни з того, що є! Ти що голодний, босий? Виділяй з того, що ти маєш! Вдома почали перебирати власні речі: «Так, це ми носимо, це ми не носимо...» І так півгардеробу віддали. Була одна тільняшка, яку мені з Вірменії передали, я її не дуже й часто носив. А віддати шкода — це ж рідна, з Вірменії. Боротьба в мені! І поки розум думав, то рука вже поклала збоку — віддав. На другий день дивлюся — іде хлопець у моїй майці. Я його обіймаю, цілую, кажу: «Ти мені близький став!» А потім Бог став дуже благословляти, стали приходити цілі посилки з одягом. І з продуктами були проблеми, але Господь завжди посилає все вчасно. Бог прихилив серця — один брат нам дуже дорогі промислові газові плити придбав, іншій — холодильник, інший — морозильну камеру. Бог мене не послав просити, а робити. А люди бачать, що потрібно, і жертвують.

«Колишнє бомбосховище стало Божим сховищем»

«Зрештою, після кількох відвідин мерії нам виділили приміщення. Точніше, його видавали на конкурсній основі для праці з безпритульними, але, крім нас, не виявилося нікого, хто захотів би цим займатися. Приміщення було у страшному стані. У перший же день я запросив Віктора Дем'яновича, він подивився і каже: «Я вірю, що через два роки тут буде гарна церква!» Це були пророчі слова! Тут колись було бомбосховище, а тепер стало Боже сховище!

Я не збирався робити тут притулок, а тільки годувати. Але якщо вже Бог дав таке приміщення, то чому б не допомогти людям? Тепер у нас 18 чоловік живе. Намагаюся купити їм елементарне — зубну щітку, пасту, бритву. Щоб вони могли помитися, переночувати. Щоб відчули себе людиною. Вимога, щоб жити тут — тверезість. Маємо «спиртометр», усіх строго перевіряємо. Я кажу: «Друзі, ви маєте право робити, що хочете — курити, пити, гуляти, осквернятися. Але тоді підете туди, звідки прийшли!» У 80% одна проблема — алкоголізм. Хоча є і люди, в житті яких трапилися складні обставини. Є серед них люди розумні, освічені.
Раз на рік я намагаюся вивезти усіх у ліс «на шашлики». Там так само проводимо служіння, обідаємо. Деякі з них ніколи раніше не мали такого дружнього спілкування...»

Коли ці замовкнуть, то «Skype» кричатиме

«У кінці 2010 року я зареєстрував благодійний фонд. А 17 червня 2011 року наше служіння вже стало офіційним. Тепер у фонді працюють люди з п'яти церков. Всього — 27 членів. В основному — це сестри. Регулярні відвідувачі — близько 280 чоловік. Щодня — по 30-40 людей приходить. Чоловік 10 — влаштували на роботу. На підготовку до водного хрещення ходило більше 40 чоловік. Але врешті вирішили дати тільки шістьом.

Багато доводиться робити самому, інколи ночую прямо на цьому дивані. От тепер не можу знайти плиточника, то сам кладу плитку. Щодня на 10 годину ми проводимо служіння. І часто приходиш — сам-один. Так боляче стає. Якось я сказав сестрам, які тут працюють: «Готуйтеся, будете проповідувати! І хай хтось спробує мені дорікнути!» Де брати? Де вони ходять?

Але Бог дав мені інший вихід — «Skype». Скільки вірмен по всьому світі — Киргизія, Росія, Україна, Бельгія, Іспанія, Франція, Німеччина, Вірменія. Я просто дзвоню, знайомимося, домовляємося — і щодня об 11:00 у нас онлайн-проповідь! Господь сказав: «Коли ці замовкнуть, то каміння кричатиме!»

Часом питають: «На якій мові ви говорите?» Як кажу: «В мене іншої мови нема. Я говорю так, як виходить!» Але моя неграмотність не зупиняє мене в служінні Богу. Я наймаю коректора, плачу гроші, щоб виправили мої помилки...

Можливо, не варто цього друкувати, але мені іноді здається, що Бог вибрав вірменина, щоб посоромити українців, які розлінилися».

«Ми увірвалися в їхній спокій»

«Жильці, звичайно, негативно сприйняли наш фонд. Ми ввірвалися в їхній спокій. Наприклад, є одна жінка, яка годує голубів, котів, собак, але ненавидить усіх людей. Постійно на нас свариться. А спілкуватися не хоче. Пишуть скарги. І то таку глупоту пишуть: «Ваші бомжі матюкаються, п'яні валяються!» Та п'яні скрізь валяються, при чому тут ми? І чому «ваші бомжі»? Вони не «наші» — вони «ваші»! Ми, навпаки, хочемо їх преобразити!

Шкода, що я не можу взяти кожного за руку і провести екскурсію, щоб вони побачили — це все неправда! Ми хочемо зробити день відкритих дверей, запросити всіх мешканців будинку на обід — відповісти добром на ті обмови, що про нас розпускають!

За цей час нас тричі знімало обласне телебачення. Усі хвалять, що «добру справу робимо». А тут... Ну не можеш допомогти, то хоч не заважай.

Апостол Павло сказав такі слова: «Бо ми Його твориво, створені в Христі Ісусі на добрі діла, які Бог наперед приготував, щоб ми в них перебували» (Еф.2:10). Таке враження, що багато людей не помічають цих слів чи не хочуть помічати. Святість без добрих справ — неможлива. Або це якесь лицемірство, тільки зовнішній вигляд святості!»

«Не знаю, як мене звати»

У житті 27-річної Наташі фонд «Відвага» відіграв значну роль. Іноді зі щемом на серці ми слухали трагічну історію її життя:

«Коли мені було три роки, мама вивела мене на залізничний вокзал. Мені цей день запам'ятався. Вона ще мені рукою помахала: ось так. Потім я потрапила в дитячий будинок. У мене не було ніяких документів, я навіть не знаю, як мене звати насправді. Я не знаю, де я родилася, де жила. Не знаю, де мій батько. Я не знаю дати свого народження — мені це все придумали. Мене кликали: «Наташа!» То я так і звикла до цього імені.

Я закінчила 10 класів інтернату в Клевані. Потім училище... Були друзі, які змушували пити, курити і інше... Та мене це все не цікавило. Мене цікавило одне: знайти свою маму. Я написала лист на передачу «Ключовий момент» — і вона знайшлася. Але, коли я приїхала, мама відмовилася вийти до мене. Їй було соромно... Я її побачила тільки на екрані під час зйомок. Деякий час я ще жила в інтернаті, потім мене «попросили» звідти. І я прийшла на той самий вокзал, де мене колись мама залишила...

Часто доводилося відбиватися від хлопців. Якось вони налетіли вшістьох, відбили мені нирку. Я потрапила до клеванської лікарні. Там познайомилася з людьми, які взяли мене до себе в село. Прожила в них ціле літо, працювала на городі, по господарству... Тоді я думала: оце моя мрія, як добре, що потрапила до хороших людей! Але прийшла зима — і я знову опинилася на вулиці в халаті та капцях... Ці капці й халат я досі зберігаю. Це для мене пам'ять про ті часи».

«Тепер у мене є Бог!»

«Я не вміла кликати до Бога, — продовжує свою розповідь Наташа. — Просто казала: «Боже, якщо Ти є, поможи мені, бо замерзаю!»

Якось я познайомилася з дівчиною, яка колись жила в притулку. Вона й запросила мене «до Сано». Мені тут дуже сподобалося. Спочатку було таке враження, що мене хтось із лісу вивів. Перші дні говорила: «Я буду їсти тільки сало й хліб! Більше нічого!» Так хотілося їсти.

Згодом я покаялася і твердо вирішила більше не грішити. Прийняла хрещення. Раніше я сама потребувала шматка хліба, а зараз готую для інших, допомагаю, чим можу. Я вдячна Богу, що Він мене, без батька та матері, прийняв як Свою дитину!»

Коли Наташа показувала нам свою кімнату й маленького плюшевого ведмедика — єдину згадку, що лишилася у неї від мами, Юрій Іванович запитав: «А тепер, коли твоє життя змінилося, ти не пробувала знову знайти матір?» Видно було, що дівчина не очікувала цього запитання, навіть трохи розгубилася. А потім, якось просто й невимушено відповіла: «А навіщо? Тепер у мене є Бог...»

Поповнення у фонді «Відвага»

«Прийшла до нас одна пара, покаялися. Я відразу їм сказав, щоб узаконили свої стосунки. Вони пішли в РАГС, розписалися. Я тоді ще не знав, що Майя була вагітна. Якось заходять до мене: «Треба поговорити!» — «Що трапилося?» Виявляється, у неї пухлина на матці, лікарі сказали, що потрібно терміново робити аборт, інакше помре і дитина, і матір. Вони вже йшли на операцію, і на півдорозі він її переконав: «Ходімо, запитаємо, що скаже Сано Тигранович!» Кажу: «Аборт завжди встигнете зробити, але ж іще є молитва. Бог вас спас не для того, щоб погубити!» Стали на коліна, помолилися. Через кілька днів помолилися ще на з'їзному в «Молодіжанах». А зараз хлопчику вже три з половиною місяці. «Чоловік» з переляку десь пропав... Мусив замість нього забирати з роддому, вітання приймати. Тут знову проблема — куди їх дівати? У притулку з дитиною жити? Хоч до себе додому забирай! Молюся: Боже допоможи! І тут мені дзвонять: є двохкімнатний будинок, а зрештою — навіть грошей за оренду не взяли. Це — чудо Господнє! Згодом Майя прийняла водне хрещення».

«Будемо молитися, щоб Сано жив»

Якось у своїй проповіді Сано Тигранович згадав такий випадок. Під час благовістя до нього підійшла жінка й запитала, хто вони такі. «Християни», — відповів Сано. «Тож і ми, ніби, християни!» — відрізала жінка. «У тому то й справа, що ви — «ніби християни», а ми точно впевнені, що — християни, знаємо кому служимо, й для чого живемо!»

Християн сьогодні — повні церкви. Тільки праці багато, а робітників, чомусь, мало. І де вони, ті християни, котрі без «ніби»?

Хтось зі служителів чи посадовців проронив за спілкуванням таку фразу: «Будемо молитися, щоб Сано жив, бо як його не стане, то тоді нам доведеться тим займатися!» Я подумав: а часто буває так, що з відходом якогось лідера і служіння його раптом зупиняється. Немає кому підхопити естафету, на жаль...

Тому попрошу вас, шановні читачі, прямо зараз, відклавши на кілька хвилин журнал, звернутися до Бога в молитві — і за Сано, і за інших відданих праці служителів, і за служителів прийдешніх. І за те, щоб Божа праця не зупинялася, щоб люди й далі знаходили спасіння в Ісусі Христі!

Читати свідчення Ольги Саражанської

"Благовісник", 4,2013