Життя Церкви

Людина з неба

Однією з великих ознак останнього часу є надзвичайно велике християнське пробудження в Китаї. Через те, що ця країна є комуністично-атеїстичною і в ній жорстоко переслідують християн, немає точних даних щодо кількості навернених. Влада дуже обмежує діяльність церков, практично повністю контролюючи офіційно зареєстровані, тому в країні надзвичайно поширені так звані «домашні церкви», які діють підпільно. Вони об’єднані в декілька союзів, але багато не входять в жодне з об’єднань. Це ускладнює підрахунок кількості віруючих. Та все ж озвучуються цифри від 90 до 130 мільйонів.

Серед гонінь та заборон Дух Святий діє в китайській церкві великими пробудженнями та чудесами. Одним із яскравих свідчень цьому є «брат Юн» — саме так він відомий серед підпільних церков Китаю. Хлопчина з найбідніших верств, без будь-яких перспектив на майбутнє з милості Божої знаходить Христа й повністю присвячує Йому життя. Він стає полум’яним проповідником Слова Божого, через нього Бог робить чудеса та знамення. А ще він відомий китайським віруючим як «людина з неба». Саме так називається книга, у якій розповідається про служіння брата Юна, про чудесне керівництво Духа Святого в його житті та чудеса, які Господь проявляв через нього.

Пропонуємо уривок із цієї книги.

...Одного разу на молитовному зібранні в Хенані я почув від голів домашніх церков, що вони отримали листа з церкви в Шеньсі, у якому просять прислати до них благовісників, щоб допомогти створювати церкви. Мені сказали: «У найближчі дні ми постили й молилися за це. Брате Юн, Бог сказав нам, що Йому до вподоби відправити тебе на захід, у Шеньсі. Вирушай без зволікань і візьми з собою двох наших співробітниць…»

Перш, ніж відправитися в Шеньсі, тієї ж ночі ми стали молити Бога підготувати серця тамтешніх людей до прийняття Його Слова. Несподівано під час молитви я побачив жахливе видіння, яке схвилювало моє серце. Присутні були вражені моїм вигуком: «Алілуя! Кров Ісуса перемогла тебе!» Усі перестали молитися, їх зацікавило, що це зі мною. Піт з мене котився градом, коли я став розповідати: «Щойно я бачив жахливе видіння. Чорна, огидна істота прийшла за мною. У неї було страшне, потворне обличчя. Придавивши мене до землі, воно всілося на мене, так що я не міг навіть поворухнутися. Однією рукою чудовисько вчепилося мені в горло і стало душити, іншою вхопило щось на зразок залізних кліщів і намагалося ними затиснути мені рот. Я ледве дихав. Тоді я побачив великого й сильного ангела, що летів до мене. Я щосили тицьнув пальцями в очі диявольської істоти. Вона звалилася з мене, і ангел забрав мене цілим і неушкодженим. Тоді-то я і вигукнув: «Алілуя! Кров Ісуса перемогла тебе!»

Після того, як я розповів про видіння, ми помолилися і взяли участь у вечері Господній. Доручивши себе Господу, троє з нас — дві молоді сестри і я — вирушили в повіт Сяньян, що в провінції Шеньсі ...

Місцеві віруючі вже знали про наше прибуття й організували триденний семінар, на який запросили глав домашніх церков з декількох повітів Шеньсі. У перший день семінару я говорив про історію християнства й місіонерське служіння від часів ранньої церкви до сьогодення. На другий день, десь о першій годині дня, у мене пропав голос. Місцеві віруючі запропонували мені відпочити, а замість себе поставити на служіння моїх співробітниць. Я попросив сестру Цзюан проповідувати на тему порятунку через Хрест ... Мене ж відвели в кімнату, де можна було прилягти. Лігши, я став розмірковувати про проповідь, яку виголосив уранці.

Раптом почувся гуркіт! Кілька кагебівців (співробітників комітету громадської безпеки — ред.) вибили двері моєї кімнати і, схопивши мене, притиснули до ліжка. Один з них сів на мене, придавивши всім своїм тілом. Однією рукою він схопив мене за горло, інший витягнув посвідчення моєї особи і закричав: «Ми з комітету громадської безпеки. А ти хто такий?» Мені відразу ж пригадалося видіння з чудовиськом… Два інші кагебівці заламали мені руки за спину і зв’язали їх, а потім і всього мене обмотали мотузками. Один з них побачив дерев’яний хрест на стіні з написаними на місці перетину перекладин словами: «Бо так полюбив Бог світ…» На поперечині ліворуч і праворуч можна було прочитати: «Він помер на хресті» та «Він поклав на Себе гріхи всіх нас». Поліцейські прочитали ці слова й голосно розсміялися. Вони зірвали цей хрест зі стіни й прив’язали його до моєї спини. Потім вони стали люто штовхати мене. Град ударів упав на мої руки, ноги та боки.

Тут вбіг господар будинку і, вставши перед кагебівцями на коліна, став благати їх звільнити мене. Він казав: «Це добра людина. Він не зробив нічого поганого. Будь ласка, арештуйте мене замість нього». Поліцейські стусанами виштовхали його з кімнати. При цьому вони кричали: «Тобі ніколи не розплатитися за цю людину».

Так я вперше удостоївся честі нести хрест Христовий на собі, причому в буквальному сенсі слова! Кагебівці з переможним виглядом повели мене, закривавленого й побитого, у селище Сяньян. Тут Святий Дух нагадав мені одне місце Писання: «Бо я думаю, що Бог нас, апостолів, поставив за найостанніших, мов на смерть засуджених, бо ми стали дивовищем світові, і Анголам, і людям» (1Кор.4:9).

Коли жителі цього селища побачили мене зв’язаним з великим червоним хрестом на спині, негайно поширився слух про те, що з’явився «Ісус з Хенаня». Зібралося безліч людей, щоб стати очевидцями цього чудового видовища... Вулицями мене гнали до самого вечора. Під вечір привели у великий внутрішній двір поліцейського відділення.

Мене не розв’язали, відв’язали тільки дерев’яний хрест. Потім мене замкнули у великому приміщенні. Як я помітив, двері тут були залізні, замки теж.

Незабаром з’явилися поліцейські, судячи з облич, справжні лиходії. З їхніх слів я зрозумів, що вони зі мною гратися не стануть. Господь же говорив до мого серця: «І за сімома замками Отець збереже тебе».
Вони закричали мені: «Звідки ти взявся?» — «З Хенаня», — відповів я. Тут я згадав, що в Хенані я був оголошений у розшук як злочинець. Мені не хотілося називати їм ні свого повіту, ні міста, адже цим я міг завдати багато неприємностей тамтешнім віруючим. Ось чому я замовк і більше не відповідав на їхні запитання.

«Бог хоче, — так думалося мені, — щоб я, як Давид у біблійній історії, прикинувся божевільним». Що я і зробив. Не кажучи ні слова, упав на землю і, закотивши очі, став битися як припадочний. Переляканим кагебівцям здалося, що я і справді збожеволів.

Тим часом зовні стовпилися роззяви та з цікавості заглядали у вікна.

Один з поліцейських вирушив у суміжне приміщення подзвонити в Хенань, щоб у тамтешніх властей довідатися про мене. Інші слідчі пішли з ним послухати цю розмову. Залишивши мене самого, двері прикрили. Я все ще був туго зв’язаний мотузками й не бачив ніякої можливості втекти. Роззяв ззовні теж зацікавила телефонна розмова, і вони стовпилися біля вікон суміжного приміщення, щоб усе почути.

У цю мить, коли ніхто не бачив мене, Дух Святий сказав моєму серцю: «Бог Петра — твій Бог». І тут я згадав, як ангели відчинили Петрові тюремні ворота — і він просто вийшов. «Чи не всі вони духи служебні, що їх посилають на службу для тих, хто має успадкувати спасіння?» (Євр.1:14). Мотузки, якими були зв’язані мої руки за спиною, самі по собі раптово ослабли! Я вирішив бігти, але мотузки розплутувати не став: якщо мене спіймають, то скажу, що шукав туалет. І ось, тримаючи руки за спиною, я зубами повернув дверну ручку і вийшов із приміщення! У цю мить Бог дарував мені віру й відвагу. Я нагадав собі, що Кров Ісуса Христа захищає мене. У внутрішньому дворі я пройшов крізь натовп цікавих. Ніхто з них не зупинив мене і не сказав ні слова! Бог засліпив їм очі — і вони не побачили мене.

Я пройшов через внутрішній двір до туалетів, розташованих метрів за десять від приміщення, де проходив допит. Там я швидко звільнився від мотузок. Мої руки й плечі оніміли, бо зв’язаним тримали мене вже дуже довго.

Головні ворота поліцейського відділення виявилися замкненими, так що втекти можна було, тільки перестрибнувши через бетонну стіну заввишки близько двох з половиною метрів. Зверху стіна була всипана битим склом. Поглянувши на бетонну стіну, я попросив Бога зцілити мої руки й тіло, бо вирішив перестрибнути через неї. Іншого шляху в мене не було…

Спочатку я підстрибнув і вчепився за край стіни, потім, як міг, підтягнувся й побачив з іншого боку антисептик-відстійник завширшки метрів з три. Я вже ледь тримався за край бетонної стіни з внутрішньої сторони, як раптом невідома сила підняла мене й перекинула через стіну і навіть через відстійник! Мені негайно згадалося Писання: «З Тобою поб’ю я ворожого відділа, із Богом своїм проберусь на стіну» (2Сам.22:30).

Бог Петра чудесно допоміг мені подолати бетонну огорожу та дав сили бігти! Думаю, що за Його дорученням тут діяв той же самий ангел, що з’явився мені в останньому видінні. У горах стояла густа темрява. Я біг навмання по пагорбах і лісах, не знаючи, де перебуваю. Мені хотілося втекти від поліцейських якнайдалі. Я біг, а з серця лилися псалми, сповнені вдячності Богові: «Світло сходить у темряві для справедливих, Він ласкавий, і милостивий, і праведний! …І навіки він не захитається, у вічній пам’яті праведний буде! Не боїться він звістки лихої, його серце міцне, надію складає на Господа! Уміцнене серце його не боїться, бо він бачить нещастя поміж ворогами своїми!» (Пс.111:4,6-8).

Поки я біг, мої ноги не раз підкошувалися, але Бог зі Своєї великої милості підтримував мене. Через кілька годин я подолав два гірських хребти й перейшов убрід річку. Раптом у темряві я почув чийсь голос: «Брате Юн, куди це ти?» Якийсь чоловік наблизився до мене й сказав: «Брате Юн, що з тобою?» Побачивши кров і рани на моїх руках, він заплакав: «Що сталося?» Було близько опівночі. Я не міг роздивитися, хто це, і пошепки запитав: «Ти віруючий? Ти знаєш мене?»

Виявилося, що вчора ввечері та сьогодні вранці той чоловік був на семінарі, але коли я втратив голос і пішов відпочити, він вирушив на ферму, щоб закінчити там деяку роботу. Ні про який арешт у той день він не чув. Провидінням Божим ця людина залишила зібрання за кілька хвилин до приходу кагебівців. У цього працьовитого брата було багато термінових справ по господарству, і він трудився в полі до півночі, удобрюючи ґрунт під зернові культури. Він намагався надолужити час, який у нього пішов на останні зібрання.

Я розповів йому те, що зі мною сталося… «Де ми є? Ти допоможеш мені?» — запитав я в нього. Брат сказав мені: «Ходімо до мене, там ти переодягнешся». — «Ні, — заперечив я. — Зараз не час. Важливіше потрапити до моїх співробітниць і пастора вашої церкви».

Ферма цього брата була далеко від місця зібрання. Він відразу залишив свою ношу й повів мене дуже вузькою стежкою вниз, поки нарешті ми не зайшли в будинок, де мене напередодні заарештували. Там ми почули гучну молитву. Місцеві віруючі молилися до Господа за моє звільнення. Побачивши мене, вони не повірили своїм очам! Їх вразило те, як Бог позбавив мене від руки лиходіїв. Вони замінили мій просочений кров’ю одяг, обмили рани й обережно змили кров з обличчя і рук. Потім я підбадьорив віруючих Шеньсі, помолився за них і віддав усіх у Божі руки. Я промовляв до них, «душі учнів зміцняючи, просячи перебувати в вірі, та навчаючи, що через великі утиски треба нам входити у Боже Царство» (Дiї 14:22). Вони твердо обіцяли робити все так, як учить їх Слово Боже. Усі плакали.

Уже перед світанком, після молитви, ми втрьох попрощалися з усіма й вирушили в інше місце на машині. Стривожена влада шукала мене всюди, але знайти не могла. Через кілька днів ми благополучно повернулися в Хенань.

Наша поїздка на захід запам’яталася великими сльозами й чудесним порятунком від злих людей. Ми мали надію тільки на милість Божу, яка вилилася у відповідь на гарячі молитви наших братів і сестер.

"Благовісник", 2,2013