Для всього свій час

Коли ми уважно прослідкуємо за життям Ісуса Христа, то побачимо, що для всього в ньому був відведений свій час. Коли настав призначений час, то до Марії прийшов ангел і сказав, що посланий до неї сповістити, що вона знайшла благодать у Бога і що в лоні своєму зачне від Духа Святого та породить Сина. Це було сповіщено ні на день раніше, ні на день пізніше, але так, як було в Божому плані. Ангел промовив до Йосипа не раніше й не пізніше, але саме в той день, коли йому прийшла думка відпустити Марію, словам якої він перестав довіряти. Настає час — і Божий Син через діву Марію в людському тілі приходить у світ. Приходить час — і Він втікає до Єгипту, приходить час — і Він вертається звідти. Сповнюється час — і ні днем раніше, ні днем пізніше Божий Син виходить на місіонерську працю. Приходить час — і Він стає жертвою за наші гріхи, а потім у призначений Богом час возноситься з цієї землі та сідає праворуч Отця Небесного, щоб заступатися за нас.

Тому я хочу роздумувати над тим, що й у нашому житті в Бога для всього є свій час. Не просто час, а свій час для кожної речі. Ми також знаємо свій час для певних справ: ми у свій час сіємо, у свій час обробляємо й у свій час збираємо. Господині, які готують їжу, не всі інгредієнти одночасно складають у каструлю: щось кладеться в холодну воду, щось має двадцять хвилин покипіти, а щось кладеться вже тоді, коли вогонь не горить. Тому як у земних, так і в багатьох інших життєво важливих духовних питаннях для всього є свій час.

Час виховувати дітей

Це найперше, на що я хочу звернути увагу. Наші діти завжди будуть для нас дітьми, навіть тоді, коли вони вже мають власних дітей. Але період їхнього виховання дуже короткий. Мудрий Соломон радить наставляти юнака на початку його дороги. Педагоги, психологи стверджують, що дитина у віці до трьох років засвоює 75% інформації, тому так важливо з ранніх років наставляти дитину в Слові Божому, спрямовувати її на дорогу Господню, виховувати любов до молитви, до служіння, до Біблії. Я недавно зателефонував до сестри і коли запитав, що вона робить, вона відповіла, що читає доньці Біблію. На перший погляд, у цьому немає нічого дивного, але їхній доньці на той час було три місяці. Я не раз чув свідчення вагітних жінок, які розповідали, що їхня дитина в утробі по-особливому реагувала на те, коли мама співала чи молилася. Тому не слід думати, що дитина ще мала й нічого не розуміє, а коли підросте — то можна буде її чогось навчити та виховати. Ніхто з нас не має права бути безпечним, коли йдеться про дітей. Не думаймо, що вони стануть християнами самі собою. Для цього потрібно цілеспрямовано, методично й постійно працювати. Я мав розмову з пастором адвентистів сьомого дня. Він розповів, що їхнє об’єднання у світі нараховує 13 млн. чоловік. Але було підраховано, що якби вони зберігали у вірі всіх своїх дітей, то їхня кількість нині становила б 130 млн. І це без євангелізації, без поїздок, без затрат на рекламу — просто зберегти своїх дітей у вірі. Мене ця статистика зацікавила, і я спробував зробити подібні підрахунки в нашій церкві. Виявилося: якби ми зберегли всіх наших дітей, які відвідують недільну школу в церквах, то щорічний приріст церкви становив би 5-7%, і це з урахуванням тих людей, які відходять у вічність. Але ми втрачаємо на цьому. І не будь-кого, а власних дітей.

Чому так стається? Тому що ми дуже зайняті великими Божими ділами, як, наприклад, цар Давид, який за великими Божими ділами, за великими державними проектами втратив деяких своїх дітей. І найбільше смутку йому завдали не Саул, який протягом восьми років переслідував його, не вороги, не зам­кові інтриги. Найбільше плакав Давид через ті скорботи, які принесли в його життя власні діти.

Як ми виховаємо мужчин, місіонерів, коли дітей своїх відправляємо в недільну школу часто лише для того, щоб вони не заважали нам у служінні? І не стежимо за тим навіть, хто працює з ними. Особлива проблема виникає з хлопчиками. У недільних школах із ними працюють 18-річні дівчатка. У садках, школах — переважно жінки. Удома їх виховують мами. І як вони можуть вирости мужчинами, якщо не бачать прикладу чоловіка перед собою? Ісламських терористів виховують 40-річні чоловіки, які пройшли гарячі точки. Вони стають авторитетом для цих хлопчаків і виховують їх безстрашними та мужніми. І згодом вони в ім’я Аллаха підривають себе. Звичайно, ми не маємо на меті виховувати екстремістів. Але я кажу про те, що для того, щоб мати вплив на дітей, потрібно ними по-серйозному опікуватися. І кожен з нас має конкретний, але дуже короткий час, щоб виховувати їх.

Звичайно, потрібно турбуватися й про матеріальний бік родини, але часто, їдучи на заробітки й покидаючи власних дітей, ми набуваємо щось матеріальне, але втрачаємо свою родину. Тому раджу утримуватися від подібних тривалих від’їздів, якщо немає особливої скрути. Я знаю багато випадків, коли батьки їдуть із дому не через скруту, а тому що стикнулися з багатьма проблемами з дітьми і не можуть їх вирішити, тому втікають від цього. І ми оправдовуємося тим, що дітям потрібно вчитися, їх треба забезпечити. Таким чином ми відкупляємося від дітей одягом, комп’ютерами, телефонами, поблажками, щоб не нести відповідальності й не долати труднощів, будуючи стосунки з ними.

Є час виховувати дітей. І якщо ми втратимо своїх дітей, усе те, що ми горбом та мозолями заробили за все життя, втратить свою цінність для нас, якщо вони не будуть із Богом. Нам потрібно і заробляти, і будувати, і чогось досягати, але на дітей своїх ми можемо сильно впливати лише десь до 10-12 років, а далі цей вплив стає меншим. І те, що ми вкладемо в них, буде впливати на їхній подальший вибір у житті. Звичайно, ми завжди будемо потрібні нашим дітям, але упущення в дитячому віці часто обертається великими проблемами згодом. Тому не втрачаймо цього часу, щоб потім не жалкувати про це, як жалкував Давид, як жалкував Самуїл.

Час робити добро

У наших церквах якось менше говорять про добрі справи. Ми частіше говоримо про віру й духовні дари, адже ми добрими справами не спасаємося. Але я хотів би зазначити, що дуже важливо робити добрі справи. І не просто робити, а робити їх своєчасно, тому що віра без діл мертва. Тому «так ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого, що на небі» (Мт.5:16). «Бо така Божа воля, щоб доброчинці гамували неуцтво нерозумних людей» (1Петр.2:15).

Ісус скаже до людей: «Прийдіть, благословенні Мого Отця, посядьте Царство, уготоване вам від закладин світу. Бо Я голодував був — і ви нагодували Мене, прагнув — і ви напоїли Мене, мандрівником Я був — і Мене прийняли ви, був нагий — і Мене зодягли ви, слабував — і Мене ви відвідали, у в’язниці Я був — і прийшли ви до Мене». Люди запитають в нього: «Коли ми це зробили? Ми ж не бачили Тебе?» — «Що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, те Мені ви вчинили» (Мт.25:34-40). Тому ми повинні робити добро.

На одній із зустрічей брат Володимир Грицак, пастор із Нововолинська, свідчив про те, що при їхній церкві діють реабцентри і будинки для престарілих. І ось одного разу з міської адміністрації зателефонували й попросили доглянути хвору дружину священика, яку той покинув, коли вона сильно захворіла. Наші брати її забрали і, як свідчив брат Володимир, вони не пропові­ду­вали їй, а просто доглядали за нею як за рідною сестрою. Невдовзі вона покаялася. І, як розповідають, ще жодна людина з того будинку для престарілих не відійшла до Господа, не прийнявши Його у своє серце. Від когось з них відмовилися діти, рідні, але коли вони бачать турботу чужих їм людей, вони прий­мають у своє серце Того Ісуса, Якому служать ці люди.

І ось ще один випадок, який стався в часи війни. У селі Вороновиця Чернівецької області був концентраційний табір. Туди німці звозили військовополонених, євреїв. Жителі Вороновиці та оточуючих сіл зау­важили, що начальник табору — користолюбна людина. І вони приносили йому гроші, прикраси, їжу чи ще щось інше й обмінювали на в’язнів. Потім євреїв, які там були, перевезли в Кам’янець-Подільський і розстріляли. Інші люди також були розстріляні вже на місці.

Після закінчення війни під час одного богослужіння в храм увійшов чоловік із великим мішком за плечима. Він кинув цей мішок на землю й став гірко плакати. До нього підходили й питали, що сталося. Але він узяв мішок і витрусив усе, що в ньому було. Там були румунські гроші. Він, плачучи, сказав: «Брати, я сам міг викупити весь концтабір. Я ці гроші мав тоді. Я пошкодував. Думав: будуть дочки заміж виходити, будуть сини женитися…» Та після війни Румунія стала соціалістичною країною, і те, що колись було грошима, стало просто кольоровими папірцями. І цей мішок грошей мучив його душу й гнітив серце. Люди мовчки порозходилися з церкви…

Як важливо не просто принести шматок хліба чи ліки комусь, а зробити це саме тоді, коли людина дуже цього потребує. Тобто важливо не просто робити добро, а робити його своєчасно. Як часто ми кажемо про те, що втратили: «От краще б я на церкву віддав», але коли маємо щось, чомусь не спішимо це робити. Чомусь легше нам віддавати те, що втратили. Чомусь нам дуже легко робити те, чого ми не можемо зробити. Але ти зроби те, що можеш, дай з того, з чого маєш.

Час прощати

Ми дуже вдячні Богові, що Він простив нам наші провини. Але чи може бути так, що те, що нам прощено, знову повернеться до нас? І треба буде пожинати те, чого б не хотілося пожинати?

У 18 розділі Євангелії від Матвія йдеться про немилосердного боржника, якому було прощено великий борг. Та він не зміг простити відносно невеликого боргу своєму ближньому. І коли цар дізнався про це, то покликав цього чоловіка до себе й запитав: «Чи не належало тобі простити?» — «І прогнівався пан його, і катам його видав, аж поки йому не віддасть всього боргу» (Мт.18:34).

Борг було прощено? Так. Але він вернувся назад. Дехто може сказати, що це притча, але її висновком є слова Ісуса, які вже не є притчею: «Так само й Отець Мій Небесний учинить із вами, коли кожен із вас не простить своєму братові з серця свого їхніх прогріхів» (Мт.18:35).

Нам багато прощено, але якщо ми не хочемо прощати, то те, що прощено, почне повертатися в наше життя. Не тому, що Бог недобрий, а тому, що вірне Його слово, бо ми щодня в молитві «Отче наш» кажемо: «І прости нам, як і ми прощаємо…»

Хтось каже, що простити означає забути. Але це не так. Наша пам’ять зберігається навіть після смерті як складник нашої душі. І простити — це не забути. Це також не означає мати тісні довірливі стосунки. «Прости» не означає мати до людини дуже хороші емоції. Простити — значить зайняти щодо людини євангельську позицію. Якщо ми кажемо, що прощаємо, то вітаємося з цією людиною, спілкуємося з нею, у разі потреби підтримуємо й допомагаємо. Це не значить, що нам уже обняти її хочеться. Ще всередині болить, ще рани сердечні не загоїлися, але я можу спілкуватися з цією людиною, не зціпивши зуби. Прощення, як і любов, — це дія, це вибір волі, дія, згідно з Євангелією. А загоєння ран — це тривалий процес, тоді як прощення відбувається моментально.

І є час прощати. Не раз, коли був на похоронах, я бачив, як припадають до похололого тіла матері чи батька, чоловіка чи дружини й просять прощення. Та вже запізно. Кожному з нас виділений певний час, щоб прощати, навіть своїм ворогам. До цього нас закликає Господь, але це в наших інтересах. Бо як не будемо прощати, то й нам не проститься.

Час вийти з минулого

Тепер церкви потрясаються сімейними конфліктами та скандалами. Тепер у наші церкви прийшли розлучення, чого ми дуже не хочемо. Та, досліджуючи питання сімейних конфліктів, я виявляю проблеми з минулим. Люди не вийшли з минулого.

Розмовляючи з різними людьми, я вивив, що приблизно 10% людей одружилися зі своєю першою любов’ю. Це не означає, що ваш шлюб не від Бога, якщо ви одружилися не з тим, кого полюбили першим. Але коли стосунки в сім’ї напружуються, підступає ворог — і людина згадує своє перше кохання, щось порівнює і за чимсь жалкує.

В одній сім’ї виник конфлікт і не вирішувався тривалий час, хоча це були доволі мудрі хороші люди. Та якось ми їхали в одне місто. І ця сестра стала розповідати, що з цим містом у неї дуже багато пов’язано. Тут вона навчалася, і тут на неї звернув увагу один хлопець. Жінка назвала його ім’я. Виявилося, що так звали її сина. Я спершу хотів пожартувати щодо цього, але відчув, що Бог спиняє мене, тому уважно слухав її. Вона розповіла, що він кілька разів запрошував її кудись, а вона відмовила. І на цьому все скінчилося, але жінка жалкувала, бо він був дуже гарним і красиво співав. Вона запитала в мене, що я скажу на це.

овернувшись до неї, я сказав: «У своєму серці та розумі ви створили маленький світ, у якому ви бачите себе коханою й люблячою з тим, із ким у вас нічого не склалося. І в моменти сімейних проблем ви втікаєте в той маленький куточок, у який ви не впустили світла Христового, і свого чоловіка вважаєте причиною всіх негараздів у вашому житті. Де гарантія того, що він зараз живий? Де гарантія того, що у вас із ним була б ідеальна сім’я? Вам треба покаятися і вийти з минулого».

Коли я цей приклад розповів в Узбекистані, після служіння до мене підійшла жінка, якій 53 роки. Вона ридала й щиро каялася в тому, що, живучи з одним чоловіком, ментально та емоційно живе з іншим. Якщо ви стикнулися з чимсь таким, то у вас є час вийти з минулого, здавши все в Божі архіви. Є час вийти на Боже світло. І якщо ви прочитали це і бачите таке в собі, для вас мої слова — Божий секундомір. Ви знаєте істину — відлік часу пішов.

Час послужити Богові

Як багато людей кажуть: «От як стану старшим, то тоді послужу Богові». Але як це нечесно — віддати молодість та здоров’я гріху та тілесним задоволенням, а неміч — принести Богові. Він достойний кра­щого.
Якось я в серці відчув сильну спонуку поїхати у своє село, у якому народився, і провідати одного чоловіка.

аступного дня я був у селі, і серце постійно тривожила думка: «Зайди до Саші!» Я мав там певні справи і весь час думав: «Ну що я скажу йому?» Він сидів у тюрмі, потім грав у «наперстки» і обманював людей. Я на власні очі бачив людей, ним обманутих. Але думка зайти до цього чоловіка звучала в моєму серці. Та я почав шукати собі якесь виправдання, чому туди не йти — і знайшов: я спізнюся на богослужіння, а це погано. Через три дні знову приїхав у село — і мама зустріла мене словами: «Учора у нас був похорон. Ми хоронили Сашу». Коли вона сказала це, щось у мені наче обірвалося. Я відійшов убік — і заплакав. Я подумав: «Господи, я їздив проповідувати Євангелію за сотні кілометрів і спілкувався з різними людьми. А тут був за кілька сотень метрів… Ти давав мені слово, яке я промовляв сотням, тисячам людей, то невже б Ти не дав мені слова для одного?» Хіба від мене Бог вимагав чогось неймовірного? У той день я щиро плакав і просив: «Боже, допоможи, щоб більше нічого такого в моєму житті не повторилося».

Є час послужити Богові. Він завжди кличе нас невчасно. Бог кличе не тоді, коли не маємо чим зайнятися, сидимо — і раптом голос чуємо. Ні. Він кличе не тоді, коли все досягнуто. Він кличе нас, коли недостатньо досвіду, недостатньо коштів, недобудована хата, недовчені діти. І Він чекає, щоб ми пішли вчасно.

Ми співаємо пісню: «І вінець, ну, звичайно, вінець…» Але, друзі мої, вінець дається за щось. Я знаю, що серед нас є багато людей, які могли б піти, які могли б зробити. Але вони не роблять того, оправдовуючись тим, що немає часу. І, зрештою, ми живемо мрією, що колись послужимо Богові. А зараз можемо лишень критикувати інших. Але встаньте і зробіть щось для Бога! Для цього не треба бути кимось особливим чи якимсь великим проповідником. Я кажу до Миколи Петровича Синюка, директора місії «Голос надії»: «Поможіть нам з місіонерами на Хмельниччині». Він відповідає: «Ростиславе, майже всі наші місіонери поїхали на місіонерські точки ще майже дітьми. Вони навіть у церкві проповідниками не були». І я сам бачив цих людей, був на місіонерських точках. Сьогодні вони вже пастори, проповідники. Але вони зростали духовно як служителі разом з людьми, які приходили на їхні перші служіння.

Кого ми посилаємо на місію? Дітей. Останнім часом переважно дівчаток. А де мужі? Ми сховалися за юначі спини. Ми хочемо Царство Боже ширити руками дітей? Як ми колись обурювалися, коли в Афганістан посилали 18-річних хлопців?! Ми казали: «А де мужики, сильні, сформовані, які бачили життя?» Та сьогодні робимо те ж саме — дітей посилаємо на місію. І вони приїжджають в Луганську чи Донецьку область, де кожен четвертий чоловік «сидів». І ті діти щось роблять, щось кажуть і, як не дивно, їм навіть щось вдається. Але наскільки сильнішою була б праця, якби приїхали сивоголові мужі з досвідом, з розумінням життя. Сивоголових краще слухають. А ні — легше ж сидіти на лавці в церкві та «комарів цідити», забуваючи, що є час послужити Господу. Та Бог на суді спитає кожного з нас про цей добрий час, який ми могли використати для Нього.

Час навернутися до Бога

У Писанні сказано: «Шукайте Господа, поки можна знайти Його. Кличте Бога, поки Він близько». Я не обіцяю, що вам буде завжди легко. Дорога Господня важка й терниста. Роботи багато, вимоги — високі. Але нею варто йти, тому що нагорода велика.

Тому я кличу вас на цю дорогу. Бо у свій, призначений на це час на землю прийшов Спаситель. У свій час Він постраждав, воскрес і вознісся на небо. І кожен прожитий нами день віддаляє нас від Різдва і наближає до Другого приходу. У Бога визначений час, коли Ісус знову прийде судити живих і мертвих. І тоді кожен дасть звіт. Та якщо й Господь забариться зі Своїм приходом, у будь-яку мить ми можемо піти до Нього. І Він запитає нас, як ми використали свій час.

Для всього свій час — час виховувати дітей, час робити добро, час примиритися з ближнім, час вийти з минулого, час послужити Господу й час навернутися до Нього. Не втратьмо свого часу!

Ростислав МУРАХ

"Благовісник", 1,2016