Віра та життя

Про вік

— Моя бабуся загубилася, — сказав мені чотирирічний малюк і довірливо вклав свою ручку в мою долоню.

— Яка твоя бабуся? — запитала я кучерявого хлопчика, що дивився на мене знизу вгору великими карими очима.

— Вона стара, — промовив він, вирішивши не повідомляти інших її характеристик.

Ще до того, як ми вирушили на пошуки загубленої бабусі, я побачила струнку жінку років п'ятдесяти з хвостиком, яка з купкою книг швидким і легким кроком йшла в наш бік з протилежного кінця бібліотеки. З того, що рука хлопчика вмить висковзнула з моєї долоні, я зрозуміла, що саме вона — його «старенька» бабуся…

...У той час, коли дерева були великими, осінь життя була значно молодшою. Тоді я впізнавала старість за майже містичною цифрою: мамині 45 і бабусині 75 звучали для мене однаково по-давньому. Мені не подобалися ці цифри, у них я відчувала важку вагу. Хоча й не подобалися свої.

Стосунки з віком в мене ніколи не складалися: то я соромилася, що мені так мало років, то соромилася, що так багато. Усе було добре лише до тієї миті, поки я не пішла в школу у свої шість років. І як я не прагнула догнати своїх однокласників, які були аж на кілька місяців старші за мене, все одно залишалася наймолодшою.

Те, що в класі я була другою за зростом із кінця і першою за роками з того ж кінця, а моя мама за віком очолювала шеренгу батьків, мене також знічувало. Тому я надавала перевагу тому, щоб казати, скільки років моєму татові, який був на чотири роки молодший за маму.

На роботі, на яку влаштувалася після школи, я знову була найменшою, тому сором'язливо потупила очі, коли директор сказав: «Ти не можеш працювати повний робочий день, тому що тобі ще немає вісімнадцяти років». Черговий рум'янець багрянів на моїх щоках і в цей нетривалий період мого життя.

У студентські роки все змінилося. Тут я вже пізнала сором старшого віку, тому що мене перекинуло на протилежне крило (ймовірно, для рівноваги), де я на кілька наступних років зафіксувала себе в стані зрілості. Його мені люб'язно надали мої одногрупники, що трохи відставали від мене за датою свого народження. У той час моє переживання «солідного» віку полегшило те, що одна студентка нашої групи була старшою за мене. Однак, це не мало в собі функції звільнення, тому що не могло позбавити мене моєї зафіксованої в паспорті «старості».

Після закінчення навчання знову прийшли випробування молодістю, коли мене, юну дівчину, привели в один з університетських відділів і призначили його завідувачкою. Я сором'язливо дивилася в очі сивочолим професорам, які приходили до мене з тими чи іншими питаннями, й гостро переживала, що не дотягувала своїм віком до своєї посади.

Потім, коли я покаялась і прийшла до Бога, знову перетворилася на переростка, виявивши, що пастори нашої церкви на два-чотири роки молодші за мене. А коли один із них став моїм чоловіком, у мені на довгі роки закріпився комплекс «перезрілості».

Отож, «лихоманило» мене довго, поки я сотню разів не прослухала наполегливі слова пастора Родні Ховард-Брауна для вправлення не лише мого розуму: «Ти не надто молодий! Ти не надто старий! Ти перебуваєш у найправильнішому віці!» Як чиїйсь спині потрібен костоправ, так мені був потрібен «мозкоправ», який би протягом кількох сеансів трудився над моїми звивинами, що вперто вважали, починаючи з шести років, що я перебуваю в неправильному віці.

...Вік — гість, якому не хочеться говорити: «Ласкаво просимо!» Але він — не джентльмен, тому приходить без запрошення і приносить свою прісну атрибутику — обвислі щоки, морщини, лисину та сивину, які працюють із такою віддачею, що з часом ми перестаємо впізнавати своє відображення в дзеркалі та, разом із тим, недовірливо розглядаючи фотографії, запитуємо себе: «Це я?»

В останні роки свого життя мій тато часто казав: «Життя минуло, а наче й не жив». Тут був і подив від скороминучості довгого життя, і жаль, що воно невпинно летить до своєї кінцевої зупинки, де нам скажуть, що поїзд далі не йде. Однак ті, у кого земне життя пов'язане з Богом, не будуть розчаровані смертю, тому що вона одразу ж обернеться в життя. І ті пожовклі фотографії з молодими рисами обличчя набудуть другої молодості. Цього разу — вічної.

Тому не засмучуйтеся з приводу віку. Захід так само красивий, як і світанок.

Марина МИРОНОВА

"Благовісник", 1,2012

Блог Марини Миронової