Церква та суспільство

Церква та суспільство: виклики часу

Погляд у минуле

«Ви сіль землі», — сказав Христос у Нагірній проповіді. Минуло два тисячоліття, і слова Христові ні на йоту не втратили своєї актуальності. Церква як інституція Божа, як живий організм, який народився від Божого Слова і Духа, вже починаючи від першого століття реа­гувала на різні виклики. Чи це було за часів Нерона — гоніння, чи за часів Діоклетіана — переслідування й знищення християнської літератури. Тюрми, заслання, амфітеатри — що тільки не пережили люди, які вирішували йти за Христом. І, власне, історію творили люди, які належали до Церкви Христової.

Своїми вчинками, поведінкою вони впливали на людей. Навіть коли в амфітеатрах звірі розривали наших братів і сестер, вони поводилися так, що людей вражала їхня стійкість і віра. Римляни наверталися до Бога. Та благодать, яка була на людях віри, впливала на різні верстви людей. Чим більше було переслідувань, тим більше ставало віруючих людей. І така тенденція прослідковується протягом двох тисячоліть.

Історія свідчить, що коли в Римській імперії християни отримали більше свободи, але настав сильний економічний занепад, лютували епідемії, голод, — тоді вони простягали руку допомоги прокаженим, голодним-холодним. Вони реагували на виклики, які б ті не були, незалежно від масштабу й напрямку: політичного, соціального чи морального. Роль Церкви завжди благотворно впливала на суспільство. І тим самим виконувалися слова Христові — «ви сіль землі».

У той час, коли мільйони людей були в розпачі, у глухому куті, у розчаруванні, розбиті душею, коли їм ніхто не міг допомогти: ніякі реформи, імператори чи царі, — цю руку допомоги простягала Церква.

Ми маємо тільки деякі історичні фрагменти, які описують поведінку людей віри. Повна історія записана на небі. А таких праведників, я вірю, є тисячі, мільйони. І в усіх них, хоч вони жили в різні епохи, віки та системи, був один дух — вони плакали з тими, хто плакав, вони розділяли горе з тими, хто переживав. Вони підставляли своє плече. Як написано, щоб ми носили тягарі один одного й таким чином виконали закон Христів. У цьому одне з призначень Церкви. Ми розуміємо, що основне призначення — проповідувати Боже Слово, щоб спасалися грішники. Але, крім проповіді Євангелії, є практичний бік Євангелії, який не менше, ніж слово, допомагає завойовувати серця людей.

Виклики сьогодення

Та повернімося в ХХІ століття. Ситуація в нашій країні кинула виклик усім, хто називається християнином. І я вірю, що це допущено Богом. Ця ситуація дуже яскраво показує, хто є хто. Хто на чому будує, як будує, хто як реагує. Але ми не повинні тут полемізувати на тему: «Хто? Як?» з осудженням та з докором. Це не функція Церкви. Наша роль, як солі для землі, — впливати на обставини, впливати на людей, які сьогодні переживають біль, тривоги й розчарування. І тому я глибоко переконаний, дивлячись у Боже Слово, що Церква має бути не вчорашньою і не завтрашньою, вона має бути сьогоднішньою — живою. Біблія каже: «Сьогодні, як почуєте голос Його, не робіть затверділими сердець ваших».

Ті християни, які реагують на виклики сьогодення, достойні називатися людьми віри. Не проголошувати якихось політичних гасел, не чинити впливу на якісь рішення державних мужів — ми до цього не покликані. Ми маємо знати свою нішу, яку нам належить зайняти, і достойно виконати свою роботу. Тобто відреагувати на те, що ми зараз маємо в нашій країні. А маємо ми біль, тисячі покалічених людей, сотні тисяч переселенців. Ми бачимо дітей-сиріт, яких не мають де прихистити, вдів, зруйновані села й міста. Бачимо загрозу, яка нависла над нашою країною.

Наші дії

Кожен з нас у певний час запитує себе: «Що робити?» Хтось, можливо, думає: «Треба виїжджати, щоб уникнути тих переживань, того лиха, яке може бути ще більшим в Україні». Хтось, можливо, вважає, що це не наша справа: «Ми перечекаємо, а далі буде видно». Хтось осуджує: «Не треба в оце втручатися».

Звичайно, кожен має право на думку, і ми не засуджуємо нікого, але Господь спитає нас, коли ми станемо перед Ним: «Що ви зробили в той час, коли людям була потрібна допомога?» В Євангелії написано, що Господь у день суду скаже: «Я був голодний, ви дали мені їсти. Я був нагий, ви мене одягли». І люди запитають: «Де ми тебе бачили, Господи, і допомогли?»

Я б не хотів бути в числі тих, хто не бачив. Не бачив горя й болю, хто не співчував пораненим, покаліченим, голодним, холодним, заплаканим. Саме для того Господь дав нам Свого Святого Духа і Своє Слово, і вони дуже яскраво, відкрито навчають нас, як мають ставитися віруючі люди до того, що відбувається в Україні. Тому я вдячний Богові, що Церква Христова в Україні відреагувала згідно з Писанням. Тисячі тонн продуктів, одягу, ліків, фінансова допомога (для закупівлі хліба) — усе, що було потрібно людям, наші брати-служителі, яких у народі називають волонтерами, доставили й дотепер доставляють у Донецьку й Луганську області.

І там, на місцях, наші церкви в Красноармійську, Слов'янську, Краматорську, Кремінній, Сєверодонецьку отримують допомогу й везуть її людям далі. Це доказ того, що Церква в Україні здорова, зряча, чутлива серцем до болю свого народу. Ми йдемо вслід за Ісу­сом, Який дуже реагував на біль людей, і вся Євангелія каже, що Він поніс наші болі.

Капеланство

Важливо також підкреслити те нове, із чим ми не стикалися раніше, — це служба капеланів… Капелани в цілому світі визнані як військові священики. Ми не вчили, не готували таких людей, бо не знали, що така буде в нас ситуація. Але більше двадцяти братів відреагували на цей виклик часу й поїхали в зону АТО. Без зброї. Для того, щоб словом Євангелії, порадою, молитвою, добрим ділом підтримати тих, хто захищає незалежність своєї країни, хто виконує свій обов'язок згідно з чинним законодавством, і не тільки, бо за покликом серця поїхали й багато добровольців. І наші брати не зброєю, але Словом Божим, молитвою, співчуттям, духовно та морально підтримують тих, хто сьогодні стоїть на рубежах цього фронту.

Це була спонтанна реакція християн на нові виклики часу. Та я бачу й вірю, що це від Бога. Бо ті люди, які дивляться смерті в очі, поранені, травмовані, пригнічені дуже потребують Христа. Слово Боже несе з собою втіху, розраду… І, власне, у тих бліндажах, у тих окопах люди, можливо, перший раз у житті моляться, шукають стежину до Бога. І хтось має спрямувати їх, вказати на той об'єкт, на який вони могли б опертися своєю вірою, — на Ісуса Христа, на Його Слово, на Бога, Який усюди присутній, у руках Якого життя кожної людини.

Якщо не я, то хто?

Обставини, що склалися в Україні, виявили, що тут є люди, які дійсно люблять Бога, бояться Його, шанують; люблять свою країну, свій народ і доводять це словом та ділом, стаючи «сіллю для землі». Сіль була потрібна не тільки в першому столітті, чи в десятому, чи дев'ятнадцятому. Сіль має діяти у ХХІ столітті ще більше! Тому що атаки ворожі більш витончені, більш жорстокі. І протистояти оцій лавині неправди, жорстокості, людиноненависництва може тільки Церква Христова. Це — наша місія. Це повинен збагнути кожен християнин і поставити собі запитання: «Якщо не я, то хто?»

Естер стала дружиною царя не тому, що це престижно і славно. У цьому був Божий план — вона мала вплинути на ситуацію в країні тоді, коли виникла загроза знищення цілої нації. Як людина, вона боялася смерті, і це природно, але на карту була поставлена доля цілого народу. Тому Естер — вона як прообраз Церкви — ризикує своїм життям, комфортним, красивим, із усіма умовами, і робить крок віри, кажучи: «Як вмерти — помру, але піду!» За доброю порадою свого дядька Мордехая вона наважується піти до царя, хоча не впевнена, що залишиться живою. На царя вплинула її поведінка, її героїзм, її рішучість…

І ось правильна реакція на виклик робить величезні зміни в масштабі цілої країни. Господь ламає ворожі плани через правильну реакцію Естер. Вона вплинула на царя своєю поведінкою, своєю лагідністю, своєю мудрістю. А ще за неї молилися сотні тисяч, може, мільйони — і Бог був з нею.

Хай же Бог благословить усіх віруючих зрозуміти важливість нашої місії в країні в час нашого життя: що ми можемо зробити доброго для людей, для Бога, для церкви. І коли в нас будуть правильно розставлені пріоритети, коли в нашому серці буде Дух Божий — Він завжди дасть підказку, натхнення, як відреагувати на виклики часу. І це буде приємно й угодно Богові. Нас можуть засуджувати люди, критикувати й зневажати. Але час розставить усе на свої місця.

Ісуса також не розуміли: «Чому Він там сидить?», «Чому Він з тими розмовляє?», «Чому Він з тими їсть?» Але Христос реагував на біль і страждання людей. Не тільки фізичні, але й духовні. Він сказав, що не здорові мають потребу в лікареві, а хворі. І йшов туди, де горе, де біль, де люди зв'язані гріхом. Його місія була розв'язувати, звільняти, давати прозріння, утіху, благословення… Але не всі це зрозуміли і не всі покорилися тому, що їм пропонував Господь.

Так і тепер— є частина віруючих людей, які ходять у церкву, але їм не болить чужий біль, вони думають тільки про себе, може, про свою сім'ю. Таке вузьке мислення не відповідає Євангелії. Так мислили коринтяни, яким Павло сказав: «Розширте свої серця. Бо у ваших серцях тісно».

Я впевнений, що коли Господній Дух і Боже Слово будуть перебувати в нас, і ми будемо покорятися Йому, наше серце буде чутливим до болю, страждань, викликів, бо який Христос — такі й Христові.

Михайло ПАНОЧКО

"Благовісник", 1,2015