Церква та суспільство

Тягар освiти

Кілька років тому в одній з проповідей почула фразу, котра змусила мене на мить зніяковіти. Не думаю, що проповідник хотів когось образити, просто він невдало висловив свою думку, яка прозвучала так: «Серед нас тут багато алкоголіків, наркоманів, вчителів, лікарів, але всіх нас любить Господь!» «Цікаво, алкоголізм і наркозалежність — це професія, чи ж бути вчителем і лікарем — порок?» — тоді скептично подумала я, та все-таки ці слова запам’яталися мені тому, що пробудили в моєму серці не дуже приємні для мене переживання.

З дитинства суспільство й освічені батьки формували у моїй свідомості таке переконання: щоб чогось досягнути в житті і бути щасливим, потрібно успішно закінчити школу, отримати вищу освіту, здобути хорошу професію і знайти роботу, яка б приносила тобі задоволення і (за краще) хороші прибутки. Все, здавалося, йшло за наміченим планом. Успішне закінчення школи, вступ до вузу… І раптом Господь вносить Свої корективи. Несподівано для всіх я зустрілася з живим Богом, про що ще ні разу не пошкодувала і не шкодуватиму ніколи. А мої батьки тоді запанікували: «Куди ти пішла? Ця церква для невігласів. Там немає освічених людей. Туди тільки алкоголіки й наркомани йдуть! Хіба ж ти грішна, для чого тобі це?» Тоді я довго пояснювала, що Христос помер за всіх, що ті люди, які ходять у мою церкву, не невігласи, а просто не мали змоги отримати освіту в радянські часи, що вони мудрі й талановиті люди.

Та, як не дивно, деякі брати і сестри, яких я так відстоювала, моє навернення сприйняли також як щось неймовірне. Через деякий час одна сестра зізналася мені: «Я знала тебе як виховану дівчину з хорошої сім’ї, але не вірила, що ти залишишся в церкві». А деякі пішли ще далі, кажучи: «Для чого тобі це навчання. От отримаєш освіту — і відійдеш від Бога!» І чомусь поступово у моїй свідомості почав формуватися своєрідний комплекс вини за те, що я здобуваю освіту. Звичайно, почате я мусила закінчити, хоча б заради батьків, але не відчувала насолоди від навчання.

Тоді думала, що це тільки я відчуваю таку незручність, бо, хоча своїм друзям я іноді здаюся сильною й самовпевненою, насправді все-таки більш схильна до конформізму (чіткого підпорядкування нормам, взірцям, поглядам, які панують у певній групі). Та, як з’ясувалося, не я одна така. Згодом мені почали траплятися люди, котрі мали хорошу освіту, але у проповідях вживали такі слова, як «собраніє», «наставлєніє» і т.і. тільки тому, що так говорили авторитетні для них проповідники. Зустрічалися й такі, які, маючи певні акторські здібності, декламували чи співали «без емоцій», як вони це називали, бо передавати почуття автора вірша чи пісні мімікою та жестами, виявляється, гріх. Нещодавно знайомий розповів мені про одного юнака, який нині навчається на 4 курсі університету. Він досить хороший студент, але успіхи не тішать його. Він вважає своє навчання тягарем і готовий покинути його заради місіонерської праці. І чомусь, як не дивно, ні я, ні цей юнак, ні безліч інших освічених людей, у мить свого, якщо можна так назвати, «засліплення» не можуть збагнути того, що стати місіонером для простих людей може кожен, кого покличе Господь, але освічені, інтелігентні люди, котрі також потребують спасіння, краще сприймуть проповідь Євангелії все-таки з уст людини, яка здобула таку ж освіту, яку мають вони.

Куди ж сягає коріннями хибна думка про те, що освіта християнину таки не потрібна? Зрозуміло, з освіченими людьми буває іноді важко, тому що вони передусім думаючі люди і часто піддають сумніву певні церковні поняття чи слова проповідників. І для того, щоб захистити себе від цього, проповідники мають кілька «заповітних» текстів з Писання.

«Знання ж надимає! Коли хто думає, що ніби щось знає, той нічого не знає ще так, як знати повинно» (1 Кор. 8:1-2) — це перший козир, яким користуються для того, щоб вгамувати надмірну допитливість освічених християн. Та, як на мене, тут не йдеться про освіченість, а про знання тих чи інших правил і постанов, що викликає певні суперечки між людьми. Гордість же, про яку тут йдеться, притаманна усім, оскільки кожен з нас має певні знання, переконання і готовий будь-що відстоювати їх. Кожен з нас в певний момент чи то боровся з цією рисою, чи дозволив їй панувати над собою. А те, що людина має певний обсяг знань і власну думку щодо того чи іншого питання, яку вона може викласти і обґрунтувати, не означає, що вона горда.

«Знання скасується» (1 Кор. 13:8-10), — не раз можемо чути такий закид. Але ці слова буквально вирвані з контексту, який свідчить, що ми нині знаємо й пророкуємо «частинно», тобто не повною мірою. Коли настане досконале, матимемо повне відкриття і повне знання.

Ще одним аргументом є слова: «Велика наука доводить тебе до нерозуму!» (Дії 26:24). Ці слова мені доводилося чути на свою адресу. Та коли, прийшовши додому, знайшла відповідний уривок з Писання, то була вражена тим, наскільки неправильно ми часто використовуємо Слово Боже, вириваючи уривки з контексту. Правим-таки був той, хто сказав, що на основі Писання, якщо неправильно тлумачити його, можна довести, що Бога немає. Як з’ясувалося, ці слова були звернені свого часу до апостола Павла і сказав їх ні хто інший, як римлянин-язичник Фест. І така реакція була природною, бо Павло свідчив про Христа, а «слово про хреста для невірних — то глупота» (1 Кор. 1:18). І не велика наука доводить нас до нерозуму, а небажання покоритися Божій мудрості.

І зрештою останній козир, який є найсильнішим: «Дивіться ж бо, браття, на ваших покликаних, що небагато хто мудрі за тілом… Бог вибрав немудре світу!» (1 Кор. 1:26-27). Напевно, саме ці слова, які були витлумачені мною неправильно, формували в мені вище згаданий комплекс вини. Насправді ж тут йдеться не про те, що освічені чи знатні люди не можуть прийти до Бога, а про те, що якою б мудрою, сильною і значною не була людина, своєю мудрістю вона не може осягнути того, що від Духа Божого. І якщо людина, навіть найосвіченіша і найсильніша, прийшла до Бога, до пізнання істини (а це, повірте, можливо, якщо вона дуже прагне цього), вона відчуває себе немічною, немудрою і слабкою перед Божою мудрістю та величчю. Павло зовсім не вважав людські знання вадою. Сам він був освіченим (це визнавала навіть римська влада, зокрема в особі Феста) і добре знав, скільки треба працювати людині над собою і Богові над нею, щоб вона могла впокоритися перед Господом, довірятися Йому і хвалитися тільки Ним. Чесно кажучи, іноді трохи заздрю людям, котрі просто приймають ту чи іншу істину, не шукають причинно-наслідкових зв’язків, не будують логічного ланцюга, не вимагають доказів. Я ж іноді, як кажуть, мушу «розкласти все по поличках», щоб зрештою дійти до розуміння того, що в житті є певні моменти, яких розумом не збагнеш, їх треба прийняти просто вірою.

А як же щодо освіти? Вона, безумовно, потрібна християнам, особливо з огляду на стрімкий розвиток сучасного суспільства. І, повірте, незважаючи на «безумство проповіді», світ готовий буде вислухати нас, як вислухав і Павла, якщо вважатиме, що до «нерозуму» нас довела «велика наука». І чи не скаже хтось із них: «Ти мало що не намовляєш мене, щоб я став християнином!» А «вмовити» освічену людину найкраще може християнин такого ж рівня, як і його співрозмовник. І чи не одним із аргументів, який підштовхне його до спасіння, стане думка: «Якщо такий освічений чоловік вірить в Бога і так розумно це доводить, значить, у цьому щось є!»

Ольга МІЦЕВСЬКА

"Благовісник", 1,2008