Свідчення

Бажання служити нашому Господу не зникає

Мій шлях до Бога був дуже цікавим, але, на жаль, і досить довгим, адже пізнала я Божу милість уже пенсіонеркою. Я не буду оповідати про своє довге життя без Бога, розповім лише про той час, як мені відкрився живий Господь.

У мене була віруюча тітка, яка мала велику старовинну книгу — Євангелію. Один чоловік дуже просив її в неї, але я, хоч і не читала ту книгу, проте думала, що така свята книга повинна бути в домі, крім цього, вважала її родинною реліквією. Коли тітка захворіла, мені довелося часто сидіти біля неї. Доводилося читати їй і ту Євангелію... А одного разу розгорнула тітчин збірник псалмоспівів і прочитала декілька пісень. А там все про Божу любов, про страждання Ісуса Христа за нас, грішних людей. Я тоді подумала, що в мене й близько немає тієї любові, про яку йшла мова в тих піснях. Можливо, саме тоді був перший поклик Божий до мене, але я тоді не відгукнулася на нього.

Коли ж стали транслювати по телевізору духовні християнські передачі, то я одного разу навіть написала листа до редакції однієї з телепрограм. Мені надіслали книжечку «Воля Божа для тебе». Прочитавши її, я довго плакала, бо зрозуміла, що довгі роки жила по своїй волі, а Божу волю не знала і не виконувала.

Саме тоді померла моя тітка, на її похорон приїхала велика група християн на чолі з єпископом з Кіровограда. Тоді зійшлося багато людей подивитися на той незвичайний для нас похорон. Я уважно слухала проповідь єпископа. Потім (чомусь саме мені) він подарував невеличку брошурку: «Це було твоє життя, а це буде Моє життя!» Після її прочитання я гаряче молилася до Бога і просила прощення за свої гріхи, а на палітурці брошурки поставила дату свого покаяння.

Саме тоді мої діти стали відвідувати церкву. Кликали й мене, а я весь час відмовлялася. Мій син співав мені під власний акомпанемент гітари духовні пісні, я слухала й раділа за нього, але разом з ними йти в церкву не збиралася.

Та одного разу було якесь свято і я вирішила таки піти. Але не змогла знайти потрібної адреси. Іншого разу тільки стала збиратися до церкви, як у мене дуже «закрутилася» голова. Понизився тиск. Я тоді зрозуміла, що хтось дуже не хоче, щоб я пішла до церкви. І я сказала вголос: «Ні! Я таки піду! Щоб то мені не вартувало!» Хоч фізично я була кволою, але раділа, що мала спілкування з віруючими, які так люблять Господа. Коли почула, як моя невісточка домовляється зі служителем про те, щоб виконати заповідь Ісуса Христа й охреститися, то подумала: «О, дав би Господь, щоб і мені дожити до того дня, то й я прийму водне хрещення!»

І той день настав! 2 червня 1996 року я увійшла у Завіт з Богом разом з моїми дітьми через водне хрещення у Південному Бузі. Це був найщасливіший, назавжди пам’ятний день мого життя.

Я стала трудитися в церкві, допомагала готувати обіди братам-будівельникам, що тоді будували новий дім молитви. Також стала роздавати іншим людям Євангелії, які привозив служитель церкви з Кіровограда. Я роздавала ті книжечки десятками і наївно думала, що ті люди одразу стануть віруючими і прийдуть до церкви. Але жодної душі я не побачила в церкві. Я, мало не плачучи, звернулася до служителя: «Що я не так зробила? Я так хотіла, щоб тим людям відкрилася правда Божа так, як відкрилася мені!» А він відповів, що наше завдання сіяти Слово Боже, а Господь його зрощує. І я продовжувала сіяти! Я рознесла більше п’яти тисяч Нових Заповітів по нашому місті Гайворон. Мені довелося побачити найрізноманітнішу реакцію людей: одні дякували, інші сміялися, ображали. Але я не ображалася, бо знала волю Божу.

Зараз я фізично стала більш немічною, але бажання служити нашому Господу не зникає. Стала робити ксерокопії з різних християнських видань, що отримую по пошті, роздаю людям. Мій син, який став пастором церкви, підказує мені, як краще це зробити. Я й сьогодні кажу моєму пастиреначальнику Ісусу Христу: «Ось я! Пошли мене!» Бажаю усім трудівникам на ниві Божій натхнення, благословення у нелегкій праці. «А Богові дяка, що Він Господом нашим Ісусом Христом перемогу нам дав. Отож, брати любі мої, будьте міцні, непохитні, збагачуйтесь завжди в Господньому ділі, знаючи, що ваша праця не марнотна у Господі!» (1 Кор.15:57-58).

Ганна Іванівна СВИСТАК,
м. Гайворон,
Кіровоградщина,
"Благовісник", 2,2009