Благовісник

Кришталева жінка із залізним характером

Валентина Міньковська народилася 1968 року в м. Коростень Житомирської області. Була третьою дитиною в сім’ї. У Валентини діагностували недосконалий остеогенез — вроджену ламкість кісток. Свою історію жінка розповідає в книзі «Диригент мого життя» (2010), уривки з якої пропонуємо вашій увазі.

Дитина з кришталевими кістками

— Покличте породіллю з першої палати.

— Шановна мамаша, ваша дитина приречена. Дозвольте нам не підтримувати її життя.

— Чому ви приховували від мене її недугу? Невже все так безнадійно?

— Повірте, ми нічим не зможемо вам допомогти. Діти з такими вадами не виліковуються. Це захворювання рідкісне і недостатньо досліджене. Тому, приймаючи рішення про її долю, ви повинні враховувати, що у вас виростатиме дитина-інвалід, а у вашій ситуації це — тягар. Для неї ж самої життя не буде мати ніякого сенсу.

Жінка обвела поглядом усіх присутніх та мерщій кинулась до кімнати новонароджених.

— Якась божевільна! — загорланила няня, миючи дерев’яну вилущену підлогу. — І куди ти летиш, навіжена?!

— У мене дитина хвора народилась, а чоловік — п’янюга, що тепер мені з нею робити…

— От вже наплодять тих дітей — та й ради не дають…

Не помічаючи нічого навколо себе, жінка кинулась до дитини. Схопивши немовля на руки, сказала, що сама попіклується про його долю. Так я отримала шанс на неповторну й прекрасну подорож, даровану мені Господом, що називається «життям».

У мене залишилося зовсім мало спогадів про дитинство, у якому немає лікарняного ліжка, а я себе бачу дуже жвавою, рухливою, усміхненою, безтурботною дівчинкою, яка нічим не відрізняється від інших дітей.

Мої кістки були настільки слабкі, що переломи траплялись навіть тоді, коли мене переодягали, при будь-якому різкому рухові, навіть коли я просто поверталась на бік — відчувала різкий біль, і знову — перелом. Жодні рекомендації лікарів щодо медикаментозного лікування не допомагали. Спочатку хвороба торкнулась моїх ніг, потім рук і, наостанок, хребта.

Через рік після мого народження тато назавжди залишив нашу сім’ю, і мамі довелося самій боротися за наше виживання. Вона працювала в три зміни, а я залишалася сама вдома. Її повернення з роботи було єдиною моєю втіхою. Одного разу мама пообіцяла мені, що піде зі мною на прогулянку. Я чекала її допізна, але вона не поверталася. Коли на вулиці стало зовсім темно, моя тривога збільшилася, і я стала плакати. Мені було дуже страшно, і я подумала, що залишуся назавжди сама. Тієї ночі маму забрали до лікарні, а мене взяла до себе її подруга.

Більшість часу я проводила на ліжку біля вікна. Дивлячись, як граються діти, сумувала та плакала. Мені хотілося рухатися, і я не могла всидіти на місці. Іноді мене прив’язували до ліжка, але й це не допомагало. Одного разу я необережно повернулася — і отримала перелом ноги. Дізнавшись про це, мама стала розпачливо плакати, а потім кричати. Заспокоївшись, вона поклала мене на ліжко. Біль був нестерпним. До тіла не можна було доторкнутися, тому мене доправили в лікарню на звичайній подушці, тримаючи її за чотири кінці. Укол чомусь не допомагав. Мені стали вправляти кістки, і все закінчилося тим, що я розірвала мамину блузку та від крику зірвала собі голос і довго не могла говорити.

П’ятдесят переломів кісток за п’ять років мого дитинства! Така сумна статистика вражала навіть самих лікарів. Мені не хотілося, щоб інші страждали через мою хворобу, тому терпіла свій біль по-дорослому. Поламавши руку чи ногу, я тихенько лягала в ліжко, зціплювала зуби й терпіла скільки могла, поки мама знову не відвозила мене до лікарні. Там вкотре замуровували в гіпс, як мумію. Не маючи можливості самостійно поворухнутися, я з нетерпінням очікувала свого звільнення. Попри все в мені була якась надзвичайна сила до життя, а також рішучість боротися з хворобою, чого б це не коштувало.

Шлях до одужання

Науково-дослідний інститут ортопедії й травматології став для мами єдиним шляхом до мого одужання. Величезні брудні вікна, важкі дерев’яні двері, тумбочки з тарганами, що ділили зі мною передачі, а ще лікарняне ліжко, у якому треба було тільки лежати, — стали для мене страшним монстром, який захопив останню свободу. До того ж я залишилась без мами серед таких же невдах, як і сама, що постійно тремтіли й лякалися всіх тих екзекуцій, які називались процедурами.

Моя мати, проста сільська жінка, не мала чим заплатити за лікування. Тому, ймовірно, через рідкісне захворювання наді мною проводили експерименти. Під час консультативного обходу головний лікар пояснював практикантам подальший розвиток мого захворювання. Зі всього почутого найстрашнішим було те, що я буду інвалідом все життя і мій зріст в дорослому віці не перевищуватиме одного метра.

Але надію ходити своїми ногами я не залишила. Сказавши собі, що я стану на ноги, почала свою боротьбу зі всіма написами й приписами, що віщували лікарі. Мене виписали з лікарні без жодних ознак покращення. Удома, обклавшись книгами, я шукала відповідь на багато питань щодо життєвих проблем інвалідів. На жаль, ні книги, ні люди відповіді не давали.

Бюрократи

То була осінь. Двері на вулицю були зачинені. «Може, скоро прийде сестра зі школи», — подумала я й шмигнула з підвіконника на ліжко. Натягнувши подерті на колінах штанці, я злізла на підлогу і швиденько підповзла до дверей. Ось і ключ на столі! Підставивши стілець, взяла ключ і відчинила двері. Свіже повітря трохи повіяло холодом. Та нестримне бажання опинитися на вулиці було набагато більшим. Я підповзла до воріт. Мене помітила сусідка й стала кликати мою матір.

— Не озивається ніхто, — злякано сказала вона. — Ти що, сама вдома?

—Так, а що?

— Бідне дитя, а з колін аж кров тече! Візочка в тебе немає?

— Ні, а навіщо він мені, я і так добре повзаю. Он, бачите, як. — І я хутко перебирала колінцями по засипаному щебенем подвір’ю.

Мене, обмежену в спілкуванні й русі, ще й зачиняли саму в хаті, де я годинами чекала на повернення брата або сестри зі школи. Я не соромилася, бо була ще дитиною, виповзала просто на дорогу та чекала, щоб на мене хтось звернув увагу. Перехожі деколи брали мене на руки та заносили до хати. Діти дражнили мене калікою.

Одного зимового вечора мама зайшла до хати схвильована.

— Уявляєш, дитино, директор школи сказав, що вчителі відмовляються навчати тебе на дому. До цього часу я то на дитячому візочку, то на санчатах возила тебе до школи, а що тепер — не знаю. Візочка в соцзахисті не дають, а ти ж у мене вже величенька, по хаті повзаєш, як собача, що мені з тобою робити? Тобі ж уже десятий рік минув...

— А ти мене в інтернат відвези, тобі буде легше.

— А як же ти без мене справлятимешся?

— Я вже не маленька, звикну.

Ми чекали на путівку півроку. За цей час учитель сільської школи жодного разу мене не відвідав, і я стала думати, що моє навчання зупиниться на рівні початкової школи…

Новенька

Коли покидала село, то мені хотілося запам’ятати кожну хату, кожну вулицю й усе те, що потім мені буде лише снитися. Далеко від рідної домівки й родини я згадувала сімейний затишок, тепло маминих рук, смачний запах бабусиних млинців і тепленьке зручне ліжечко.

Діти в «Дитячому будинку-інтернаті для інвалідів» були не такі, яких я бачила раніше, вони здавалися мені більш радісними, галасливими й надзвичайно рухливими. А особливо мені сподобалося те, що вони допомагали один одному, хоча кожен із них пересувався за допомогою милиць, візочків та інших ортопедичних засобів.

Одна з дівчаток із колесоподібними ніжками стала допомагати мені розкладати речі. Інша дівчинка з цікавістю роздивлялася мене, доторкаючись до мого нового вбрання. Мама завжди купувала мені новий одяг перед тим, як відвозила до лікарні.

— Яка гарна в тебе сукенка — новенька і яскрава. Де ти її взяла?

— Мені її купила мама.

— А в тебе є мама? — здивовано запитала дівчинка.

— Так, є. А ще в мене є братик і сестричка.

— То, може, ти мені щось подаруєш?

— Бери, що тобі подобається.

— Відійди від неї, — втрутилась у розмову старша дівчинка. — Я заберу тебе завтра на третій поверх, і ти не будеш жити з малечею, бо ти мені сподобалася.

Минуло трохи часу, і я стала звикати до життя в дитячому будинку. З’явилося багато подруг. Мені видали новий візочок на чотирьох колесах. На ньому я так швидко рухалася, що всі дивувалися.

Світло Божої любові

Через брак любові ми швидко ставали дорослими. Нас ніхто не пестив, не втішав, не цілував, не пригортав, не купував солодощів та іграшок, і тому в нас з’являлося бажання виплеснути на когось гіркоту з душі. У нас формувалися свої особливі погляди на навколишній світ, а також свої, не завжди милосердні правила стосовно один одного. Відстоювати своє «я» було правилом кожного вихованця, але не всім це вдавалося, і деякі ставали об’єктом постійних знущань та насмішок серед дітей. Няні й вихователі ставилися до нас не завжди справедливо й вимагали від нас більше, ніж ми насправді могли зробити.

Але одного разу я вперше зустріла людину, яка виявила незрозумілу мені жертовну любов. Я йшла до їдальні на милицях і, отримавши поштовх у спину, впала. Мабуть, хтось із хлопчаків навмисно штовхнув. Через годину я лежала на лікарняному ліжку. І тоді вперше познайомилася з дивними людьми, яких у лікарні називали штундами. Вони приносили мені передачі. Одна віруюча жінка сказала, що буде молитись за моє спасіння.

Життя в дитячому будинку

У суботу та вихідні дні нам проводили дискотеку, і хоча я дуже любила музику, все ж на дискотеку ходила рідко. Думала, що через мій маленький зріст на мене все одно ніхто не зверне уваги. До того ж боялася поламати руку чи ногу. Та все ж одного разу я помітила, що білявий хлопчик із кругленькими, як ґудзики, очима постійно спостерігає за мною. А коли ми були в їдальні, він неодмінно намагався віддати мені свої цукерки. Я робила вигляд, що це мені не подобається та, дзвінко сміючись, мчала на своєму чотириколісному візочку вниз по пандусу.

— Мала дикунка! Коли ти виростеш, я неодмінно на тобі одружуся, — кричав він услід мені.

Я вважала зайвою тратою часу думати про кохання, маючи такі проблеми зі здоров’ям…

Виклик хворобі

Через багаторічне перебування на інвалідному візку м’язи ослабли, що посприяло розвитку сколіозу хребта. Новий учитель фізкультури став моїм помічником в подоланні фізичних вад.

— Чого ниєш?! Хапайся за перекладину й тримай себе у висячому положенні до того часу, поки руки не почнуть німіти.

— Боюся, що впаду?

— Ні, ти не впадеш, бо знаєш, що тобі цього робити не можна. Слабачка, ти протрималася всього шість хвилин! Завтра я підніму тебе вище, і ти не зможеш сама опуститися. Так ти з часом розвинеш м’язи спини, підтягнеш хребет і зміцниш руки. А вони тобі потрібні, щоб рухатися самостійно й назавжди залишити візок.

— Це неможливо, у мене дуже слабкі ноги. Вони в мене, наче холодець. Коли я на них стаю, то вони рухаються в усі боки.

— Добре, не все так скоро. Я покличу масажиста, нехай вона спробує попрацювати з твоїми ногами. Ти, основне, не залишай заняття – і піднімешся!

— Я в будь-якому разі підіймуся! Мені це дуже потрібно.

Було дуже важко привчити себе до занять, усе-таки через декілька місяців я побачила результат. Мої ноги стали більш слухняними, а руки — міцнішими.

Невідомий південь

За чотири роки перебування в дитячому будинку я встигла з багатьма потоваришувати настільки міцно, що не могла себе уявити окремо від друзів. Але дитячий будинок вирішили закрити через непридатність, і ми опинились у різних куточках України. Прощаючись, обіцяли писати один одному листи, обіцяли, що будемо пам’ятати всіх тих, хто став для нас сім’єю.

Спекотна Херсонщина зустріла нас свіжим вітром з Дніпра. Через новоприбулих дитячий будинок став переповненим, що додавало зайвих клопотів вчителям та вихователям. У цьому закладі я зустріла не мало чудових та мудрих людей, які дали мені чимало добрих знань та порад.

Постійне пересування на візочку й великі фізичні навантаження під час в’язання, вишивання та іншого рукоділля стали причиною нової хвороби — сколіозу хребта. Коли приїхала мама, я розповіла їй про погіршення здоров’я.

— Доню, ти писати-читати вмієш. На ноги так і не стала. Навіщо тобі навчання? У тебе немає ніякої перспективи. Я хочу тебе забрати додому.

— Ні. Думаю, треба ще потерпіти рік і отримати атестат. А далі буде видно. Розумію, що ти вже втомилася й не маєш віри в якісь зміни. Якщо тобі буде нестерпно важко, я після закінчення інтернату залишуся в будинку для престарілих та інвалідів.

— Я не залишу тебе. Але ти вже доросла й вирішуй сама, чи потрібне тобі подальше навчання.

На випускний вечір (1985 рік) батьки приїхали тільки до трьох учнів — усі інші не мали родини. Після святкової вечері ми пішли до річки зустрічати світанок. Подорож була нелегкою – нам доводилося майже тягнути один одного по піщаній дорозі.

Ми довго розмовляли на різні теми. Кожен із випускників уже знав, де пройде його юність, а можливо – і життя. Юнаки та дівчата на інвалідних візочках опинилися в складному становищі, адже жоден навчальний заклад на той час не приймав інвалідів першої групи. Ті знання, які отримали в інтернаті, вони зможуть вдосконалити тільки самотужки. Про вищу освіту годі було й думати.

Швидкі переміни

Після закінчення навчання в дитячому будинку ми з мамою вирушили до Одеси на протезний завод. Один із лікарів виготовив мені спеціальне ортопедичне взуття, яке дало мені змогу встати з візочка й самостійно пересуватися. Ця подія в моєму житті змінила все. Незадовго я вже стрибала на милицях, мов кізка.

Нелегко було тримати себе у вертикальному положенні, та все ж я швидко адаптувалась і звикла до нового способу пересування. Уже через місяць могла обслуговувати себе майже самостійно. Тренування й постійне виконання фізичних вправ допомогли засвоїти все те, чому дитина вчиться в трирічному віці. Це стосувалося не тільки мого фізичного стану. Я й психологічно не була готова жити з фізично здоровими людьми. Ніяк не могла змиритися зі своєю неповноцінністю. Не могла звикнути до того, як дражнять мене діти, називаючи то бабусею, то дівчинкою, то гномом. Нелегким було й те, що я не могла дістати до вимикачів світла, білетних кас, прилавків багатьох магазинів. Постійна залежність від інших та проживання в закладах закритого типу привело до того, що я, маючи нормальний психічний розвиток, була неспроможна до елементарних самостійних дій. Попри все мені довелося подолати ці бар’єри, і поволі я ставала все більш упевненою.

У пошуках праці

Студенткою обліково-економічного технікуму я стала після цікавої співбесіди з директором закладу. Він нервово відкинув мої документи й сказав: «Який з неї бухгалтер? Ви що, жартуєте?!» Переконала я його швидко, оскільки мала хороше почуття гумору, сказавши, що хвороба вплинула тільки на мій ріст, але ніяк не на розум.

За направленням я потрапила у велике індустріальне місто, над яким небо було аж сірим від промислових викидів. Я розуміла, що буде нелегко знайти роботу, але вирішила спробувати переконати чиновників. Спочатку мене взяли на роботу, та через три дні головний інженер поскаржився головному бухгалтеру — і мене звільнили та виселили з гуртожитку.

Повернутися в село означало перекреслити всі роки навчання та бути залежною від родини, яка на той час стала для мене майже чужою. У гуртожитку моя валіза вже стояла на східцях.

— На жаль, ти повинна залишити нас. Директор дав нам вказівку тебе терміново виселити.

— Дозвольте зайти в кімнату.

— Через годину щоб тебе тут не було.

У кімнаті я розпочала розмову з Богом.

— Якщо Ти є, то дай мені відповідь. Прошу, Господи, вислухай мене й допоможи, бо я дуже змучилася й не маю сили боротися. Я дякую Тобі й знаю, що Ти пам’ятав про мене завжди. Навіть тоді, коли я ламала ноги й коли була у відчаї, я знала, що Ти поряд.

У мою кімнату зайшла комендант і дозволила залишитися до ранку. Через декілька днів я отримала посаду старшого бухгалтера. Це була пряма відповідь Бога на мою молитву про допомогу.

Тоді зима насипала стільки снігу, що його не встигали прибирати. Усе це було б дуже романтично, якби не мої милиці, які неслухняно ковзалися в різні боки. Дорога на роботу була набагато складнішою, ніж сама робота. Під час однієї такої подорожі я зустрілася з людиною, яка розповіла мені про Ісуса, Який є Спасителем світу, а також особистим Спасителем кожної людини, яка вірує. Підвізши мене до роботи, він, на моє здивування, не взяв плати й подарував мені Євангелію.

Подарована Євангелія стало моєю улюбленою книгою. А через деякий час, на запрошення мого нового знайомого, я вперше відвідала зібрання християн віри євангельської. З часом усі помітили зміни в моїх характері, настрої, поведінці. Я ніби народилася вдруге, і світ для мене вже не був жорстоким монстром, мені хотілося радіти й співати, розповідаючи про Ісуса всім людям. Ставши впевненою, цілеспрямованою людиною, я перестала вірити в усі ті табу й заборони, які ставило мені суспільство, лікарі та окремі люди. Я повірила, що Бог живий і реальний і має силу змінити моє життя на краще.

Наречені

Наречена була в білому, її довге волосся було увінчане віночком і покрите прозорою фатою. Молодий подав їй руку, щоб обмінятися каблучками.

Хоч мій зріст був майже вдвічі меншим за ріст мого обранця, ми почувалися найщасливішою молодою парою. Я притулилася до свого вже чоловіка й відчула себе безмежно коханою й бажаною. Крок за кроком ми, колишні друзі, випускники дитячого будинку, а тепер подружня пара, засвоювали ази сімейного життя.

– Ти вмієш водити авто?

– Ні.
– А ти вмієш пекти торти?

– Ні.
– Гаразд, почнемо з того, що ми вміємо робити.

– Я вмію лагодити техніку.

– А я можу зв'язати тобі светра.

– Чудово! У нас все вдасться.

– А все ж таки спечи мені торта.

– Що ж, спробую. А ти знаєш, що ще туди покласти?

– Спробуй карамель.

– Ну ось, тепер скуштуємо.

– Слухай, він не ріжеться ножем.

У всьому, що ми робили, була присутня радість.

Мій обранець мав складну долю. Через складну травму ноги, коли йому було шість років, батько відвіз його на навчання в інтернат. В інтернаті він був дуже худеньким блідим хлопчиком із досить спокійним характером. Полюбляв проводити час на самоті або ж виконувати якусь улюблену справу. Уже в дев’ятнадцятирічному віці після невдалої операції в хлопця з’явилася гангрена, і як наслідок — повна ампутація ноги. Мужньо пройшовши випробування долі, він знайшов у собі сили жити.

Ми не знали, які випробування чекають на нас попереду. Спочатку довелося подолати проблеми в побуті. Меблі й усе навколо, як на кухні, так і в кімнаті, були звичайними й не прилаштованими під мій ріст. Та в собі я завжди повторювала: я мушу навчитися робити все необхідне, і нехай мені допоможе Бог.

Кожного дня о шостій годині ранку ми вирушали на роботу. Першим рейсом автобуса їхали до центру міста, а потім кожен пересідав на потрібний маршрут. Після роботи знову зустрічалися на домовленій зупинці, щоб їхати додому. Усе ніби було гаразд, робота, квартира, але не вистачало того, про що я навіть боялася мріяти. Воно було таємним бажанням моєї душі, особливо, коли я бачила, як мій чоловік грається з маленьким сусідським хлопчиком. Я потайки плакала... Мені дуже хотілось бути мамою.

Бути мамою

Я пройшла обстеження лікарів... Медики розводили руками й казали, що народити дитину з моїм зростом і важкими фізичними вадами неможливо. Щоб заспокоїти мене, чоловік запропонував взяти дитину на виховання. Пройшовши всі інстанції для усиновлення, ми нарешті отримали дозвіл побачити одну дівчинку, яку можна вдочерити.

— Заходьте, будь ласка, до ізолятора. Ми покажемо вам вашу дівчинку.

— Подивися, Іринко, ось тато й мама за тобою прийшли.

Чоловік взяв дитя на руки. Дівчинка стала підскакувати й радіти, незважаючи на те, що в неї була висока температура. Коли медсестра захотіла забрати її з чоловікових рук, дитина міцно вхопилася за комірець його сорочки й не хотіла відпускати свого довгоочікуваного тата. Дівчинку занесли до кімнати, а ми попрямували оформляти необхідні папери. Через деякий час приїхали по нашу донечку. Взявши на руки цю беззахисну людину, ми з чоловіком зрозуміли свою велику відповідальність за її подальше життя.

Переїзд

Ми залишили роботу для того, щоб доглядати донечку. Сім’я потерпала від матеріальних нестатків: у державі тоді панував безлад, і ми не отримували на дитину жодних виплат, а через деякий час припинили виплачувати пенсію за інвалідністю. Бажаючи зберегти таємницю усиновлення, ми вирішили переїхати в інше місто. Поселилися в невеличкій «хрущовці» на третьому поверсі. Роботи в цьому місті не знайшли, крім того, через інфляцію нам довелося продати деякі цінні речі, щоб купити харчі.

Одного разу до нас приїхала сестра мого чоловіка, яка привезла на продаж декоративні вироби зі шпону, виготовлені власноруч. Мені дуже сподобалися ці сувеніри й захотілося зробити щось таке. Через деякий час наші старання увінчалися успіхом. Це було справжнім Божим благословенням! Наша сім’я стала вибиратися з матеріальної прірви. Ми заробляли тим, що виготовляли вироби зі шпону й продавали на ринку. У той час наша продукція користувалась великим попитом.

Я так довго тебе чекала!

У нас з’явилося багато друзів-християн. Вони відвідували нашу сім’ю, розповідали про ті зміни, які відбулися в їхньому житті після примирення з Богом, після віри в Ісуса та виконання біблійних істин. У мене ж тоді була сильна душевна тривога, потрібно було прийняти дуже важливе рішення. Я була вагітна й розуміла, що в моєму житті настав найвідповідальніший момент! Готуючись до найгіршого, вирішила ввійти в завіт із Богом через водне хрещення. Я не ставала на облік як вагітна, боячись, що лікарі не дозволять народжувати. Вірила, що Ісус допоможе виносити й народити здорову дитину. Скиглити й хворіти було ніколи, адже ми з чоловіком працювали й збирали гроші на пелюшки для майбутньої дитини. До того ж у нас підростала дуже жвава дівчинка, яка потребувала неабиякого догляду.

У серпні настав час народжувати — і чоловік відвіз мене в пологовий будинок. Лікарі були не в захваті: мій ріст становить один метр і сім сантиметрів, а вага — як у семирічної дитини. Під час пологів я сама зайшла в операційну, лягла на операційний стіл і, на здивування лікарів, побажала всім Божого благословення. Кесарів розтин, боротьба за моє життя й дитини — і ось на світ з’явився хлопчик із татовими очима.

Я не зважала на те, що мені говорили люди разом із деякими лікарями, не мала жодного страху, а, навпаки, відчувала велику Божу підтримку. І як тільки оговталася від операції, відразу пішла у відділення, щоб побачити дитину. Мені піднесли цей дарунок Неба. Хлопчик тихенько спав. Невже це моє дитя?

— Я так довго тебе чекала, моя крихітко. Дякую тобі, Боже, за це чудо.

Я притулила дитину до грудей. Мене огорнуло несказанне почуття материнської любові, ласки й ніжності. Лікарі називали це чудом, у їхній практиці такого ще не було.

Особлива ціль

Нам потрібні були додаткові прибутки. Найнявши дітям няню, відправилися до сусідньої Польщі продавати власні сувеніри з дерева, щоб підзаробити якусь копійчину. Доїхавши запорожцем під німецький кордон, ми успішно впоралися. Там ми купили стареньку іномарку, харчі, одяг та подарунки дітям. Повернувшись додому, славили Бога за його милість. З часом такі поїздки стали основним нашим заробітком.

Дивлячись на життєвий шлях, я дякую Богу за свою долю, у всьому бачу Божу допомогу. Він навчив співчувати та терпіти, дав силу переносити негаразди.

Я вдячна Ісусу, що Він став диригентом мого життя. Результатом Його праці в мені стало те, що я побачила проблеми інших людей, а не замкнулася тільки на своїх негараздах. Маючи багато друзів серед бізнесменів, матеріально забезпечених людей, ми неодноразово спонукували їх до добрих справ. У молитві ми з чоловіком просили в Бога благословення на служіння сиротам і людям із фізичними вадами.

Для мене розпочалася справжня боротьба, щоб змінити становище людей на інвалідних візках. Спілкуючись із людьми з різних владних структур, я зрозуміла, що можу бути посередником у вирішенні багатьох соціальних питань, тому погодилась стати депутатом міської ради.

Ми отримали в оренду приміщення для проведення соціально-трудової реабілітації інвалідів. Потім розпочалася робота: відвідували хворих вдома, розповідаючи про велику Божу любов до всіх людей; передавали людям свої знання й уміння — організовували поїздки, зустрічі, гуртки рукоділля, оздоровчі поїздки до моря. Потім запрацював цех, де виготовляли вази, кошики та інші вироби з дерева.

Люди отримали надію. Ті, хто роками сидів у чотирьох стінах, повірили в те, що можна жити повноцінним і гармонійним життям, незважаючи на перешкоди, повірили у світло Божої любові й стали сприймати себе такими, як є.

Господь, даючи мені життя, мав для особливу ціль. Іноді мене називали сильною жінкою, хоча я була слабкою й немічною. А змінила мене віра в Ісуса Христа. Вона зробила мене сильною.

P. S. Сьогодні подружжя Івана та Валентини Міньковських живе у власному будинку в м. Нововолинськ. Так само виготовляють вироби зі шпону. Працюють над соціально-трудовою реабілітацією людей з інвалідністю. А нещодавно в них з’явилася онучка.

"Благовісник", 4,2018 -1,2019