Юрій ВАВРИНЮК

* * *
Гребу щосили. Нерви, наче струни,
Зачеплені об сизу далину.
Лечу в човні по синьо-білих дюнах,
Як вікінги в далеку давнину.

Напружую клітинку кожну в тілі,
Вдивляюсь пильно: там моя мета.
Не спочивати, ближче все до цілі,
За горизонт, хоч сила вже не та.

Лише вперед, назад не оглядатись!
…Та раптом хтось позаду щось сказав:
«Ото сюжет! Чи плакать, чи сміятись:
Який дивак — човна не відв’язав!»

…Отак в житті: і курс тримаєм пильно,
Й мета висока, світла та свята,
Гребем щосили, руки мужні й сильні,
А нас тримає міцно суєта.

Тримає гріх, фарбований рожево.
Нехай маленький — але компроміс…
Наш погляд вгору, в чисте синє небо,
Лише човна щось дуже тягне вниз.

Тримає берег чіпко ланцюгами,
Хоча гребеш, аж ниють мозолі.
…Ми попливем лишень тоді із вами,
Коли серця відв’яжем від землі.

"Благовісник", 2020, 2