Юрій ВАВРИНЮК

* * *
«Чоловік — немов цвіт польовий» Псалом 103:15
«І вернеться порох у землю, а дух вернеться до Бога» Еклезіаст 12:7

Весна сипнула жовтизни
в зелені пазухи лугів.
…Вертають гуси з чужини
в обійми рідних берегів:
у криках — збудження і печаль.
Кульбаби тягнуться в блакить —
собі злетіти б — та, на жаль,
коріння міцно якорить,
тримає путами земля.
А жовті очі — догори.
А небо ніжно промовля:
— Цвіти, чекай, і — догори,
в пухнастий попіл оберни
своє горіння. Білий пух
злетить на поклик далини —
й до хмар полине літній луг.
Злетить кульбабина душа
угору, в небо попливе.
У травах сплавиться свіча,
та в новій суті оживе…

Життя на білій парасолі
в далекі мандри одліта:
на луг новий, на світлу долю,
у чисті весни і літа.
Ну, а коріння…
                    Що коріння:
згниє у чорному багні…
Летить кульбабине насіння:
її душа, її вогні…

Летить душа моя у небо —
в безодні синій потону.
До Тебе, Господи, до Тебе,
в твою безмежну вишину…
Моє земне, крихке, дочасне
життя у вічність переллю.
Й впаде душа моя незгасна
в Твої обійми, як в ріллю.

Сотник

Він достойний, щоб Ти зробив йому...
Я недостойний, щоб Ти зайшов під стріху мою
Луки, 7 розділ

Вони стояли, голови схиливши,
Вони молили, впавши у пісок:
«Равуні, чуєш, він для нас найліпший,
Хоча й чужинець, але він — зразок.

Він любить нас. Він синагоги зводить...
Він вартий того, Вчителю, повір!
Такий прихильний, чуйний до народу...
Послухай нас, зайди до нього в двір.

Бо він достойний, Господи, уваги,
Він заслужив пошану у людей.
Він показав в житті й боях звитягу...»
«Достойний, кажете?
А де ж прохач оцей?»

«Ідем хутчіше! Жде тебе у домі!»
Пішли. Юрба за Ним, як тінь, пливла.
Попереду — старійшини відомі
Вдоволено спішили в бік села.

І раптом гомін хвилею вкотився:
«А ось і він. Мабуть, запросить сам...»
А він, в пилюку впавши, поклонився:
«О Господи! Та ж чим Тобі воздам?!

Ти йдеш до мене? Вчителю, не смію
Просити в дім. Не вартий того я...
Я недостойний... Грішний... Без надії...
Я є ніщо... Лиш милість все Твоя...»

Перезирались старші: «Ось і маєш!..»
Стояв Христос, а в погляді — тепло.
«Ти недостойний? Милості бажаєш?
Ось це й Мене до тебе привело.

Заради цього Я прийшов у ясла —
До недостойних, грішних і слабких,
Чия надія зблякла та погасла,
Чиї серця стомив пекучий гріх».

Сльоза змочила звітрене обличчя.
Вояка плакав. Він лиш знав чого.
«Спасибі, Господи, за дивне протиріччя,
За те,
          що недостойні —
                    достойні
                              Царства Твойого».

"Благовісник", 1,2011

Читати усі вірші Юрія Вавринюка